Раді Вас бачити!

Жовтень 2016. Минув рік.

Осінь прийшла раніше, ніж зазвичай. Холодний вітер розносив по місту передчуття зими, а листя, ще зелене, не встигнувши вдягнутись в золото, вже зривалось з гілок та кружляло в повітрі, ніби шукаючи собі прихисток.

Сьогодні Віктор працював допізна. Наближалася важлива зустріч із клієнтом, і роботи було ще багато, але він усе ж вирішив піти раніше — шторм насувався. Небо затягли важкі, низькі хмари, а вітер розгойдував верхівки дерев, ніби намагаючись вирвати їх із корінням. Вийшовши з офісного центру на стоянку, Віктор прискорив ходу до машини. Тут завжди було тихо, але зараз тиша здавалась майже неприродною. Лише пориви вітру й далекі розкати грому порушували моторошну пустку навколо.

Віктор завмер, коли над ним промайнув великий птах. Його силует виділявся на тлі темного неба, а широкі крила розсікали повітря з граційною силою. Спочатку він подумав, що це звичайний сокіл, але щось було не так. Пір’я… Воно палахкотіло яскраво-червоним, немов саме полум’я. У світлі блискавки його барви ставали ще більш нереальними, а очі світилися дивним відблиском, ніби в них жевріло щось надприродне. Віктор не міг відірвати погляду. Птах ще трохи покружляв над ним, наче оцінюючи, а потім різко злетів угору й зник у темряві, прямуючи назустріч дощу. Відчуття нереальності огорнуло Віктора. Він ще кілька секунд стояв нерухомо, дослухаючись до далекого грому, а тоді різко схаменувся, сів у машину й завів двигун.

Віктор намагався їхати повільно, міцно стискаючи кермо. Дощ лив стіною, а вітер кидав на лобове скло потоки води, ніби намагаючись затерти світ навколо. Фари розрізали темряву, але видимість залишалася жахливою. Раптом щось яскраво-червоне з розмаху вдарило у вікно. Від несподіванки Віктор різко крутнув кермо, і машину повело. Колеса втратили зчеплення з мокрим асфальтом, авто почало небезпечно кружляти, а гальма, здавалось, не слухались. Серце несамовито калатало в грудях, коли Віктор, доклавши всі зусилля, нарешті зупинив машину біля узбіччя. Віддихуючись, він швидко відкрив двері й вийшов з машини. Холодний вітер миттєво пронизав до кісток. Озираючись, він шукав поглядом те, що тільки-но врізалося в машину. Що це було? Птах? Чи щось інше?

На мокрій землі, серед гілок і листя, лежала дівчина. Її дихання було важким, грудна клітка ривками здіймалася й опускалася. Довге волосся розплелося по землі, а у світлі блискавки здавалося, що воно відливає червоним полум'ям. На її одязі подекуди виднілися клаптики пір'я — тих самих яскраво-червоних, що ще хвилину тому виблискували в небі. Її руки були вкриті подряпинами, ніби вона пробилася крізь буревій. Дівчина повільно підняла голову, її блакитні очі засяяли в темряві, наче два маленькі місяці. Вони вп'ялися у Віктора, повні мовчазного виклику й невимовної таємниці.

Віктор, не вагаючись, кинувся до неї, відчуваючи, як його серце калатає в грудях.

— Ви як? — Віктор схилився до неї, його голос тремтів. — Я викличу швидку.

— Ні! — Дівчина швидко підняла руку, зупиняючи його. — Все добре.

Вона повільно сіла, притримуючи голову рукою та посміхнулась.

— Просто лікоть забила.

— Вас все одно повинен оглянути лікар, — не здавався Віктор. — Це міг бути струс мозку або перелом.

— Ні, запевняю вас, — голос її був м'яким, але впевненим. — Мені просто потрібно додому й відпочити.

— Я вас відвезу.

Дівчина кивнула. Він допоміг їй сісти в машину, завів двигун й рушив, розсікаючи темряву дощової ночі. Віктор мимоволі не міг відірвати погляду від неї. Її мокре руде волосся спадало на обличчя, відливаючи вуличними вогнями, а блакитні очі світились, мов зірки. Вона виглядала, ніби німфа, яка зійшла зі сторінок фантастичного роману. Довгий час у салоні панувала тиша, поки Віктор нарешті не порушив її:

— Як ви себе почуваєте? Нічого не болить?

— Все гаразд, — посміхнулася вона.

— Що ви робили тут, посеред дороги, у шторм?

Дівчина ніби на мить розгубилася.

— Я… заблукала, — швидко відповіла вона. — Я нещодавно приїхала в це місто.

— Справді? Навчання чи робота?

— Навчання, — знову посмішка, ніби вона чекала саме на це запитання.

Незабаром Віктор зупинився біля будинку, який назвала незнайомка. Але він не міг просто так відпустити її.

— Ви зобов'язані дати мені свій номер, — сказав він, нахиляючись до неї. — Я повинен переконатися, що з вами все добре.

Дівчина навіть не стала сперечатись. Її губи знову торкнулася грайлива усмішка, і вона швидко продиктувала цифри.

— А як вас звати? — Запитав Віктор, коли вона вже відкрила дверцята.

— Хелена, — тихо відповіла вона й, перш ніж він встиг сказати ще щось, зникла за дверима будинку.

***

Віктор зайшов у будинок, не зводячи усмішки з обличчя. Він повільно пройшов на кухню й завмер біля чайника, навіть не помітивши, як спустилася Вікторія.

— Щоб він нагрівся, його треба увімкнути, — сказала вона, склавши руки на грудях.

— Що увімкнути?

— Чайник, — з підозрою подивилася вона на брата. — Ти так на нього дивишся, ніби думаєш, що він закипить сам, силою думки.

Віктор кліпнув та нарешті відірвався від чайника. Дійсно, він просто стояв, втупившись у нього, наче зачарований. Усміхнувшись, хлопець сів за стіл, не приховуючи свого гарного настрою.

— Що з тобою? — Примружилася Вікторія.

— Я збив людину.

— Вперше бачу, щоб хтось так радісно про це говорив.

— З нею все добре. Я відвіз її додому.

Вікторія примружила очі, уважно вивчаючи брата.

— Напевно, ти поганий водій. Це ж не перший раз, коли ти збиваєш дівчат.

Віктор глянув на неї серйозно, вона швидко підняла руки:

— Жартую! — Розсміялася вона. — Сподіваюся, цього разу вона не вовк?

— Ні, вовчі ікла я в неї не помітив.

— А що помітив?

Віктор відвів погляд від вікна, посміхнувшись, ніби вперше після довгої тиші.

— Вона була просто фантастична, – замріяно відповів він.

Вікторія блиснула своїми червоними очима, як два полум'яні вогники.

— Ти хоч номер телефону її взяв? – Спитала вона з іронією.

— Звісно, мені ж не п'ятнадцять років, – відповів він, трохи злісно, але все ще з посмішкою на обличчі.

— Може, ти закохався? – Посміхнулася Вікторія, показуючи свої гострі ікла, ніби намагаючись приміряти думку.

— Може, – загадково посміхнувся Віктор, піднімаючись наверх.

— Як мило, – ще довго кричала Вікторія його у спину, з несмішливим підтекстом.

Вікторія підійшла до вікна й мовчки вдивлялась у бурю. Вітер люто розривав гілки дерев, неначе намагаючись їх вивернути з корінням. Дощ із гучним шурхотом обмивав вікно, немовби намагаючись розповісти свою таємницю. Небо стало темним, як перед зіркою, що ось-ось поглине весь світ. Хоч на календарі був лише початок жовтня, але природа вже відчувала наближення зими — такий холодний, сірий вітер, що приносив із собою погрози й передвістя важких часів. Вікторія відчула, як це холодне відчуття накриває її, як символ того, що не все в житті йде по плану.

Взагалі для Вікторії цей рік був неймовірно важким. Кожного разу, коли темрява починала заповнювати землю, її охоплював неспокій. Ніч ставала для неї справжнім випробуванням, коли вона відчувала, як холодні тіні повільно підкрадаються з усіх боків. З приходом ночі все навколо змінювалось. В ній, немовби, помирала людина, і вона не могла цьому заперечити. Серце більше не билося у звичному ритмі — воно залишалося безжиттєвим, немов занімівши в тінях. Її тіло ставало холодним, як лід, не відчуваючи тепла, ні життя. Очі, які ще нещодавно бачили звичайний світ, тепер зупинялись на чомусь іншому — світі, де все було чужим, де тіні ставали живими, а звуки перетворювались на безмовні шепоти, що виривалися з глибини ночі.

Вікторія намагалася уникати ночей, як могла. Кожен крок на вулиці, кожен погляд на людей ставав для неї випробуванням. Аромат їх крові, так близький і манливий, здавався їй справжнім болем. Він обпікав її свідомість, зводив із розуму. Вона відчувала, як голод пожирає її зсередини, як сама сутність її єства бореться з цією нескінченною спокусою. Кожен момент був битвою з самим собою, Вікторія ледве тримала контроль, намагаючись не піддатись.

Її серце заспокоювалось, коли вона думала про жовтень. День народження, що наближався, був єдиною надією на відновлення її внутрішнього спокою. Після нього вона знову зустрінеться з Білим братством, з братом. Разом вони пройшли більшу частину випробування. І ось уже зовсім скоро вони отримають прощення, і все повернеться на свої місця. Вікторія відчувала, як ця думка дає їй сили. Вона ще ніколи в житті так не чекала свого дня народження, бо знала, що це буде не просто святкування, а початок нового життя — такого, як було колись.

У цій главі вперше з’являється червоний птах — знак, який змінює усе.

Половина Пророцтва вже справдилася, але попереду ще більше запитань, ніж відповідей.

• Хто ж цей птах насправді?
• Якою силою він володіє?
• І хто наділив його такою могутністю?

Всі відповіді на вас чекають у наступних главах.