Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Святослав та Лука залетіли у велику темну залу, лише слабке коливання свічок освітлювало простір, і їхні тіні танцювали на холодних кам’яних стінах. Тиша була оглушливою, як якесь невидиме чаклунство, що затягувало кожен куточок цієї похмурої кімнати.

— Перевертні всюди слідкують за Вікторією. Навіть на хвилину не спускають з нею погляду, – гучно гуркнув дверима Святослав, його голос зривався від роздратування.

Інші вампіри перезирались, хвилюючись.

— Напевно, вони збираються слідкувати за нею, поки вона проходить випробування, – замислено мовив Владислав, зітхаючи.

— Як бути? Як нам тепер наблизитись до неї? – Розгублено запитала Зореслава, її обличчя було сповнене тривоги.

— Перевертні не підпустять нас до Вікторії. Вони не допустять, щоб вона повністю перетворилась. – Владислав помовчав на мить, а потім, глибше задумавшись, додав: — Залишатись нам у місті небезпечно.

— Ти пропонуєш покинути місто? – Спитав Лука, неспокійно глянувши на Владислава.

— Перевертні полюють на нас. Якщо ми залишимось у місті, вони нас вслідкують, – промовив Владислав. — Тому зробимо перерву.

— Але ж пророцтво почало здійснюватись. Нам дуже потрібна Вікторія, – Зореслава була збентежена. Її голос тримав у собі цілий вир емоцій.

— Якщо пророцтво почало здійснюватись, то ми просто почекаємо, коли між покликаними пролетить червоний птах, – посміхнувся Владислав. В його посмішці була надмірна впевненість. — І коли це станеться, ми не втратимо свого шансу, – додав він, намагаючись переконати інших у перемозі.

***

Віктор стояв на високому холмі, відчуваючи, як холодний вітер обдуває його обличчя. Його погляд був прикований до величезного годинника, що височів на віддаленій башті, видимій з кожного куточка міста. Віктор намагався залишити свої думки позаду, але вони не йшли. Цей годинник, що здавався таким спокійним та постійним, був для нього ніби метафорою того, що не можна змінити — його доля, як і стрілки, що рухались, була поза його контролем. Вітер не давав спокою, але він все одно стояв, впертий та непохитний. Кожна хвилина, що проходила, нагадувала йому про те, що буде з ним і з усіма іншими, коли прийде час змін.

— Вампіри покинули місто сьогодні вночі, — почув він голос позаду себе.

Віктор не повертався, все ще дивлячись на стрілки годинника, що невпинно рухались, відзначаючи кожну мить, яка наближала його до неминучого.

— Уже легше, — відповів він, голосом, у якому відчувалась невидима напруга.

— Ти ж розумієш, що ти її не врятуєш? — Суворо сказав вожак, і в його словах звучала невідворотність та розчарування.

— Садиславе, — Віктор різко розвернувся. Його голос став твердим, як камінь, — ти ж знаєш, що не повинен мені цього говорити.

Вожак зробив крок вперед, його важкі кроки відбивалися від каменю. Він був спокійний, але в його очах горіла та сама впертість, що завжди вела його у бою.

— Вона твоя рідна сестра — це зрозуміло. Але тобі слід остерігатися її більше, ніж будь-кого іншого, адже за пророцтвом лише Покликаний може знищити іншого Покликаного.

Віктор підняв голову й зустрів погляд вожака. Його очі були холодні та рішучі.

— Ми це ще побачимо, — суворо відповів Віктор, не даючи шансів на подальші суперечки.

Перевертні не зводили погляду з Віктора. Їх очі, мов важкі камені, обвивали його з усіх боків. Він відчував, як їх сила проникає в нього, як щось невидиме, але невідворотне, тягне його до них. Це не було просто бажанням наблизитись — це було наче потяг, що виник з глибини його самого, керуючи кожним його рухом. Віктор відчував, як його серце б’ється швидше, чим сильніше він опирався, тим сильніше це відчуття ставало, наче його душа прагне зустрічі з ними.

Вони стояли мовчки, їх погляди наповнювались довірою, ніби запрошували його. Вони не говорили, лише спілкувались думками, їх очі віддзеркалювали нескінченний потік мовчазних слів. Віктор відчував, як їх присутність ставала частиною його самого, проникаючи глибше, ніж він міг собі уявити.

Віктор поглянув на них, і відчув, як його ноги починають рухатись у їх напрямку. Він спробував стримати свої бажання, але не зміг. Нарешті, мовчачи, він рушив. Крок за кроком він наближався до них, ніби відповідаючи на невидиме запрошення. Але тут же, в одному різкому пориві, Віктор зупинився. Його свідомість відчула чітке протиріччя, голоси розуму й серця вступили в боротьбу. Віктор обернувся і швидко пішов від них, забувши про невидиму силу, що все ще намагалася затягнути його назад. Навіщо вступати в зграю, якщо через рік він планував знову стати людиною?

• Чому Віктор такий упевнений?
• Можливо, він як Покликаний знає більше, ніж інші?

Дякую, любий читачу, що залишаєшся зі мною і читаєш мій твір.