Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Лука зайшов у невеличку кімнату, що знаходилась в самому віддаленому крилі замку.

— Ти як? — Тихо запитав Лука.

— Мені його не вистачає, — сумно промовив Святослав.

Він сидів на старому кріслі, оббитому червоним сукном та дивився у порожнечу.

— Я знаю наскільки він був важливим для тебе. – Сумно проговорив Лука. – Але через те, що вони з Драгомиром потрапили у пастку, служила його не обережність.

— Це було притаманне його характеру, — тихо відповів Святослав. — Він завжди брався за все, не обдумавши до кінця. Через це часто потрапляв у халепи.

— Я досі не можу повірити, що його більше немає з нами, — додав Лука.

— Мені теж важко це прийняти, — відповів Святослав, нахиляючи голову. — Ми ж були друзями з того часу, як стали вампірами...

У кімнаті панувала тиша, лише гучний вітер іноді порушував спокій, несучи в собі холодну ноту пізньої осінньої ночі.

— Як там наша манюня? — Раптом порушив мовчання Святослав.

—У бібліотеці, читає книжки, — спокійно відповів Лука. — Після тієї святкової вечері в лісі Вікторія справді залишила якийсь відголос страху. Ти помітив, з якими очима вона виривала його серце? Відчулось, ніби в неї щось вселилось.

— Нею керує страх, — посміхнувся Святослав. — Всі, хто їй загрожує, обов'язково стануть її жертвами. Хай бавиться дівчинка. Поки є можливість.

— Може поговориш з нею, на правах Старійшини? Щоб вона не зробила помилок?

— А чого так? Боїшся з нею розмовляти? – Посміхнувся Святослав.

— Я зроблю вигляд, що не почув твого жарту, — відповів він, стримано піднімаючи брови.

***

Святослав вийшов на внутрішній садок замку, де все було покрите снігом. Біле покривало ніжно застелило землю, а сніг тихо переливався в місячному сяйві. Він спостерігав за Вікторією, яка стояла серед цього безмовного зимового світу. Відкинувши капюшон свого чорного плаща, вона підняла обличчя до неба. Закривши очі, вона ловила сніжинки, що м’яко осідали на її шкірі. Білі сніжинки танцювали на її обличчі, на віях, дівчина не могла стримати усмішки. Святослав осудливо покачав головою, розуміючи, що перед ним все ще залишалась дитина, яка знаходила радість у таких простих речах.

Раптом Вікторія відкрила очі, опустила голову та поглянула на нього. На мить її погляд затримався, а потім вона зникла перед його очима, як тінь, розчиняючись у повітрі. Святослав озирнувся навколо, але її вже не було — вона наче злилася з зимовим пейзажем. Раптом він відчув, як щось холодне вдарило його у спину. Він схилив голову та побачив снігову кульку, що котилася по землі поруч. Обернувшись, він помітив Вікторію, яка вже приготувала другу кульку та готувалась кинути в нього.

— Що ти робиш? — Здивувався Святослав.

— Не лютуй, це просто жарт, — сміялась Вікторія, її голос був сповнений безтурботності.

— Тобі немає чим зайнятись? — Святослав поглянув на неї з подивом.

Святослав наблизився до неї. Він не міг не помітити, що її очі не були червоними, як зазвичай, а природно карими. Це збентежило його ще більше. Вікторія лише загадково посміхнулась, ледь нахилила голову й відвела погляд убік. Святослав провів рукою по її чорному волоссю, на якому, мов дорогоцінні кристали, мерехтіли сніжинки. Вона здригнулась, схвильовано глянула на нього та зробила крок назад. Він одразу ж взяв себе в руки.

— Досить цих дитячих забавок, — його голос став серйозним. — Ти маєш бути обережною. Перевертні не залишать нас у спокої. І більше не смій ходити на полювання сама.

— А з ким мені ходити? — Вікторія подивилася на нього з викликом. — З тобою?

Святослав зустрів її погляд. Очі Вікторії вмить змінили колір на яскраво-блакитний, у них з’явився крижаний спокій та зосередженість.

— Так, зі мною, — його голос звучав упевнено.

— З тобою не хочу. Я тобі не довіряю.

— А доведеться. Інші вампіри вартові та мисливці. Вони зайняті своїми справами.

Вона різко повернулась, збираючись піти, але Святослав спіймав її за руку. Вікторія завмерла. Її погляд сповнився здивуванням, коли вона відчула його холодний дотик на своїй шкірі. Вікторія дивилася на нього з широко розплющеними очима. Святослав усміхнувся, помітивши, як її очі знову набули природного карого відтінку.

Він опустив погляд на її губи. Вона помітила легку посмішку на його обличчі та стурбовано відвела очі. Коли він провів рукою по її щоках, вона здригнулася і хотіла відступити назад. Та він ніжно взяв її за другу руку і тихо промовив:

— Тихіше, дівчинко, — посміхнувся він. — Не бійся. Я не торкнусь тебе, якщо сама не захочеш.

Вона розгублено подивилась на нього. Він відчував її нервозність, та серце прагло, щоб вона була поруч. Хай навіть не в його обіймах — але хоча б милуватися нею вже приносило йому велику радість.

Він обережно взяв її обличчя в долоні, поглянув суворо, та промовив:

— За пророцтвом один із Покликаних Обраний, а інший загине. Вампіри не допустять, щоб цим Покликаним стала ти, — голос Святослава був твердим, майже позбавленим емоцій.

Вікторія накрила його руки своїми й загадково всміхнулася. У відблисках місячного світла її очі сяяли таємничим блиском.

— Не говори таких гучних слів. Хто знає, можливо, ви ще мене зрадите… Час покаже, — промовила вона, а в її голосі звучав незворушний спокій.

• Чи зможе Святослав колись пізнати смак її губ та замкнути Вікторію у своїх обіймах?
• А якщо це все ж станеться — за яких обставин вона наважиться відповісти на його почуття?

А тепер питання до вас, любі читачі:

Як ви гадаєте, чи будуть їхні стосунки бурхливими та сповненими вибухової енергії?

Пишіть ваші припущення у коментарях — мені дуже цікава ваша думка!