Раді Вас бачити!

Віктор сидів у кімнаті Вікторії, заглиблений у свої думки. Він сидів на підвіконні, тримаючи в руках її золотий кулон, не відривав погляду від його блиску. Кожен його рух був плавним та задумливим, пальці безсвідомо переробляли кулон, як намагаючись зрозуміти, що він значить для нього.

Раптом усе змінилось. Кімната наповнилась теплим сяйвом, наче хтось увімкнув невидиме світло, яке охопило кожен куточок простору. Віктор відчув це тепло не тільки у повітрі, а й у своєму тілі. Він повернувся, на його плечі ніжно відчулась рука.

Коли він підняв погляд, перед ним стояла Янголіна. Вона дивилась на нього з лагідною усмішкою, її очі випромінювали спокій та теплоту, якої він не відчував давно. Віктор, здавалось, забув про час, все, що було до цього моменту, відступило в тінь. Він взяв її за руку, на його вустах з’явилася усмішка, віддзеркалюючи її.

— Мені тебе не вистачало! — Тихо промовив він, його голос тримався на межі розпачу.

Янголіна ніжно обняла його, її руки, мов тепле укриття, оточили його. Віктор прижався до неї, його пальці заплутались у її золотому волоссі. Він обіймав її міцно, не бажаючи відпускати, кожен її дотик був як порятунок. Янголіна гладила його по голові, даючи йому простір, щоб заспокоїтись, її спокій поступово проникав у нього. Він глибоко вдихнув її аромат — ніжний, напоєний літніми квітами, зігрітий сонцем та ледь вловимий, ніби вітерець, що гуляє полями. Цей запах огортав його, огортав теплом та спокоєм, змушував забути про втому й тривоги. Здавалось, що з кожним вдихом у душі розливалася м'яка, заспокійлива хвиля, стираючи напруження й залишаючи лише тихий, майже забутий спокій.

Нарешті він відпустив її та поглянув в її блакитні очі, які завжди здавались такими глибокими, що можна було втопитись у них.

— Ти говорила з нею? — З надією в голосі спитав він. — Вона питала про мене?

— Вона нікого не хоче бачити, — тихо відповіла Янголіна. — Їй потрібно дати час.

— Як вона? — В його голосі звучала провина та біль. — Сильно поранена?

— Не забувай, вона Покликана. Віка швидко одужає, — заспокоїла його Янголіна.

— Я так винен перед нею, — його рука міцніше стискали її. — Я не знаю, що зі мною було... Я пам’ятаю, що вона просила мене зупинитись, але я зовсім не контролював себе…

— Це пророцтво. Це воно керувало тобою. — Тихо промовила Янголіна.

Віктор затримав погляд на золотому кулоні, що блищав у його руці, мов маленька зірка, що вказує шлях. Він повільно підняв очі на Янголіну, в її блакитних глибинах віддзеркалювалась надія. Він з трепетом простягнув кулон до неї.

Віктор затримав погляд на золотому кулоні, що блищав у його руці, мов маленька зірка, яка вказує шлях у темряві. Повільно піднявши очі на Янголіну, він побачив, як у її блакитних глибинах віддзеркалюються надія. З трепетом він простягнув кулон до неї.

— Вона шукала його… — мовив він, в його голосі вчувалася гіркота провини.

Вона мовчки взяла кулон, піднесла його до грудей та міцно стиснула в долонях, ніби намагаючись вловити в ньому залишки тепла.

— Вампіри її не ображають? — Спитав Віктор, знову хвилюючись.

— Мені здається, що це вона ображає їх, — посміхнулась Янголіна, її сміх був легким, як дзвіночки.

— Останнім часом це був її звичний стан, — засміявся Віктор, злегка зітхнувши, наче все навколо знову стало на свої місця.

В кімнату тихо постукали. Хелена обережно відчинила двері та заглянула всередину. Вона ступила в кімнату, її погляд був сповнений вини, а слова застрягли в горлі. Хелена мовчала, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, як почати.

Віктор підвівся, навіть не обернувшись до неї, без жодних слів вийшов з кімнати. Хелена перевела погляд на Янголіну. Хелена жалібно на неї дивилась, бо саме Янголіна не дивилась на неї з осудом. Усі перевертні мовчки дивились на неї з осудом, та Янголіна була іншою. Поруч з нею ставало так тепло, наче сама її присутність приносила спокій. Вона відчула, як повітря навколо наповнилось ніжним ароматом квітів. Легкий, майже невагомий, він огортав її, ніби дотик пелюсток на шкірі. У цьому запаху змішувались солодкі ноти розквітлих лугів, свіжість ранкового саду й ледь вловимий відголос літа.

Між ними був разючий контраст. Яскраво-червона сукня Хелени спадала хвилями, огортаючи її, мов полум’я, яке от-от запалає ще яскравіше. Густе руде волосся вільно спадало по її плечах, переливаючись міддю у світлі. Навпроти неї стояла Янголіна, мов світле відображення тієї, що була перед нею. Її білосніжна сукня була легкою, майже невагомою, наче туман, що огортає землю перед світанком. Світле волосся спадало м’якими хвилями, підкоряючись легкому подиху вітру, а ніжно-блакитні очі були глибокими, сповненими спокою та мудрості. В її поставі не було виклику чи зухвалості, лише спокійна впевненість і щось невловиме, майже небесне.

Нарешті, порушуючи тишу, Хелена тихо промовила:

— Я не знаю, як мені молити у неї прощення… Вона ніколи мене простить?

— Все залежить від тебе самої, — відповіла Янголіна, її голос був спокійним, але водночас твердим.

— Я не хотіла їй нашкодити. Біле братство не дало б їй прощення, тому я…

— Чому ти так вирішила? — Різко запитала Янголіна, не даючи їй закінчити.

— Вона була вампіром, вони б ніколи…

— Вони б дали прощення. І Вікторії, і Віктору. Вони покликані. Це все, що має значення, — суворо відповіла Янголіна. — Але, ймовірно, цьому не судилось статись, тому що ти…

— Червоний птах? — Хелена закінчила її думку.

— Саме так, — підтвердила Янголіна, покачавши головою.

— Я не знаю, де я помилилась у заклятті. І це… це жахливо мучить мене, — сказала Хелена, її погляд опустився вниз.

— Твоя помилка не була в заклятті, не в зіллі, не в способі приготування. — Хелена уважно дивилась на неї, сподіваючись зрозуміти. — Ти пропустила найголовніше.

Її серце завмерло, коли вона почувала, що ось-ось розгадає щось важливе.

— Ти забула, що Віка була лише наполовину вампір. А зілля було приготоване для повноцінного вампіра. — Янголіна не зводила з неї погляду. — З урахуванням того, що вона покликана, твоє зілля лише підсилило її вампірську силу.

— Я просто хотіла повернути її до людяності… я… — Хелена втратила слова, її погляд став розгубленим. По щоках котилися сльози.

— Мені дуже шкода тебе. Тепер жити з цим буде, напевно, нестерпно, — в голосі Янголіни м’яко було співчуття.

— Можливо, існує спосіб… — Хелена спробувала знайти вихід.

— Зупинись, просто зупинись. — Янголіна уважно подивилась їй у вічі. — Не роби дурниць. Ти не послухала тоді Святозару, не послухала Володимира, не послухала Вікторію. Хоч раз — послухай мене.

— Звідки ти знаєш про Святозару та Володимира? — Хелена відсахнулась, ніби ці імена обпекли її в саме серце.

— Я знаю про тебе все, — спокійно відповіла Янголіна. — Єдине, чого не можу зрозуміти — це чому власні помилки тебе нічому не вчать?

Не чекаючи відповіді, вона повернулась, з гідним спокоєм пішла до дверей.

— Будь ласка… — з болем у голосі прошепотіла Хелена. — Не кажи Віктору про Святозару. Я не хочу, щоб він ще більше розчарувався в мені.

Янголіна зупинилась. Її постать застигла на мить, а потім вона повільно обернулась. Усмішка зникла з її обличчя, залишився тільки спокійний, пронизливий погляд.

— Чому ж ні? — Мовила вона тихо, майже пошепки. — Віктор і Вікторія мають право знати. Вона ж їх пращурка. І те, що ти тоді зробила… це теж частина їх історії та Пророцтва. — Янголіна на мить замовкла, ніби зважувала щось у собі. — Чи, може, ти хотіла, щоб правда про Святозару залишилась таємницею?

— Я… я сама йому все розповім, — тихо відповіла Хелена, опустивши погляд. — Коли прийде час.

Янголіна більше нічого не сказала. Лише мовчки вийшла з кімнати, залишивши за собою тишу, що гучно гуділа в грудях Хелени.

А тепер питання до вас, любі читачі:

• Ким, на вашу думку, була Святозара для Хелени — наставницею, зрадницею чи подругою?
• А можливо, у вас є інша версія?