Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Вікторія сиділа напроти каміну, її обличчя було зосереджене, але в очах все ще зберігався відблиск болю. Тепло, яке виходило від палаючого вогню, повільно наповнювало кімнату, але не могло остаточно розігнати холод, що гнітив її тіло. Вона тремтіла, кожен рух давався їй важко, немов її ослаблене тіло не могло впоратись з самим існуванням. Агонія вже минула, але слабкість все ще тримала її у своїх обіймах, кожна клітинка тіла нагадувала про біль. Вікторія злегка потягнулась до вогню, але відчувала, як тепло лише поверхнево огортає її, не здатне принести повного полегшення. Вогонь, хоча й був її єдиним союзником, не зміг прогнати темряву з її серця.

В кімнату тихо увійшла Росана. В руках вона тримала сірого зайця, який нервово смикався, намагаючись вирватись з її рук. Вона підходила до Вікторії, але з кожним її кроком все більше помічала, як заєць, напружено тягнучи, почав метатись у її руках.

– Ось, тобі потрібно поїсти! – Тихо сказала Росана, її голос майже зливався з шелестом полум’я в каміні.

Вона трималась на відстані, немов намагаючись залишити між собою та Вікторією невидимий бар'єр. Хоча Росана намагалась приховати свої емоції, було видно, що страх все ж обплітав її серце. Дівчина мовчки дивилась на Вікторію, чекаючи на будь-яку її реакцію, але не наважуючись наблизитись більше.

– Я не голодна, – тихо промовила Вікторія, не відриваючи погляду від вогню, що палахкотів у каміні.

– Але ти ще дуже слабка, тобі потрібно поїсти, – вперто відповіла Росана, намагаючись переконати її.

Вікторія різко підвелася з крісла, і воно, як обірваний вирок, з гуркотом впало на підлогу. Вона мовчки попрямувала до виходу, її рухи були нестримними, майже механічними. Кроки її були тихими, але рішучими.

Росана міцніше стиснула кролика, що все ще борсався в її руках. На її обличчі відбивався внутрішній конфлікт — чи була це її потреба допомогти Вікторії, чи, може, потреба самій втішити себе.

Вікторія швидко шла коридором. Тихий шурхіт її кроків губився у напівтемряві, а кам’яні стіни здавалися холодними й байдужими. За черговим поворотом вона побачила Святослава. Він рухався їй назустріч, його губи ледь помітно вигнулися у знайомій самовпевненій посмішці.

— І куди це ти зібралась, крихітко? — М’яко, але з натяком запитав він.

— Прогулятись, — кинула Вікторія, навіть не сповільнюючи крок.

— Ні! — Святослав перекрив їй дорогу, схрестивши руки на грудях. — Твої рани загоюються, на диво швидко, але ти ще надто слабка, щоб кудись йти.

Вікторія мовчки зробила спробу обійти його, та він раптово схопив її за зап'ястя.

— Я сказав, ти нікуди не підеш! — Його голос затвердів, у ньому з’явилася небезпечна нотка.

Вона підвела на нього погляд. Її очі спалахнули крижаною владністю.

— Ніхто не буде вказувати мені, що робити, — її голос звучав тихо, але у ньому не було сумнівів. — Особливо ти.

Вона зробила крок вперед та Святослав рвучко смикнув її назад, змушуючи наблизитись до нього впритул. Проте Вікторія була готова. Різкий удар — і Святослав відлетів назад, врізавшись у кам’яну стіну. В його очах блищала розгубленість. Вікторія навіть не обернулась. Вона продовжила свій шлях, а Святослав залишився стояти у коридорі, спостерігаючи, як вона зникає у тіні.

Вікторія спустилась вниз, її кроки лунали в темному коридорі, що здавався безкраїм. Коли вона наблизилась до дверей, з темряви виникли силуети — Владислав, Лука та Драгомир. Вікторія зупинилась, її погляд ковзнув по кожному з них, наче вона вже бачила їх слабкості. Обернувшись, вона помітила за собою Святослава, що стояв з посмішкою на вустах.

Вікторія гордо подивилась на вампірів, її червоні очі загорілись, як дві криваві зорі в нічному небі. Тиша, що запанувала, була такою густою, вампіри ніби зачаровані, не сміли поворухнутись. Вікторія рішуче пройшла повз них, важкі двері, гуркнувши, закрились, мовби відголос її кроків розлетілись по всьому замку.

— Не зводьте з неї очей! – Наказав Владислав, його голос дзвінко відлунював у порожнечі, спрямовуючи наказ на Святослава та Луці. Погляд його був холодним й владним, а думки повні тривоги.

***

Замок Першопредків

Вікторія стояла перед замком, де нещодавно все змінилось для неї. Кожен її крок відлунював у тиші, а тіні коридорів обвивали її, як привиди минулого. Вона йшла повільно, наче боялась, що навіть найменший шум видасть її присутність. Озираючись на кожен шурхіт, вона ніби намагалась приглушити болісні спогади.

Нарешті вона опинилася в тій самій кімнаті. Ступала обережно, наче це було місце, яке вже не мало права існувати. На підлозі ще збереглись сліди її крові, як мимовільний нагадування про те, що сталось. Вікторія подивилась у вікно, її погляд зустрів нічне небо, яке було покрите зірками, що спалахували у чорному морі космосу. По її щоках тихо покотились сльози, але вона не намагалась їх витерти. Вони були частиною її теперішнього болю.

Вікторія почала озиратись навколо, її погляд метався по кімнаті в пошуках того, що давно зникло. Вона шукала свій золотий кулон, який загубила у ту мить, коли все змінилось.

Раптом вона зупинилась, наче щось невидиме торкнулось її. У повітрі виник рух, ледь помітний, але достатній, щоб Вікторія завмерла. Вона не бачила його, але відчувала — він був поруч.

Віктор різко увірвався в кімнату, але вже нікого не було. Кімната стояла порожня. Віктор підійшов до вікна, його погляд піднявся вгору. В темряві ночі, де кожна зірка здавалася віддаленою та холодною, він помітив постать кажана, що прорізала нічний простір, летячи в невідомість, у безкрайній морок.

Дякую, дорогий читачу, за те, що залишаєшся поруч та читаєш мій твір.

Це надзвичайно багато для мене означає)))