Раді Вас бачити!

Віктор сидів за кермом своєї машини, спокійно маневруючи вузькою темною дорогою, що вела до міста. Його руки впевнено тримали кермо, а очі пильно вдивлялися в дорогу, яку освітлювали лише фари. На небі яскраво сяяв повний місяць, його срібне світло ковзало крізь верхівки дерев, створюючи химерні тіні, що ніби оживали на узбіччі. Тиша ночі була майже ідеальною, за винятком м'якого шуму двигуна, що розривав спокій цього віддаленого місця. Легкий вітерець з-під вікна заспокоював його, а світло фар пробивало нічну темряву, освітлюючи дорогу перед ним. Задзвонив мобільний телефон.

— Алло, — відповів Віктор, тримаючи одну руку на кермі.

— Привіт, Вікторе! — Прозвучав голос дядька. — Як пройшла зустріч з клієнтом? Все в порядку?

— Так, зустріч пройшла чудово, — Віктор відповів, легко зітхнувши, наче відкинувши всю напругу. — Він навіть не став збивати ціну. Можеш собі уявити? Так, був задоволений нашим виробництвом.

— Справді? — Посміхнувся дядько, трохи збільшивши гучність голосу. — Це неперевершений успіх!

— Я сам був дуже приємно здивований, — посміхнувся Віктор.

— Ти молодець, Вікторе. — У голосі дядька звучала глибока гордість. — Пишаюсь тобою. Це те, чого я й очікував. Мій племінник — справжній професіонал.

Віктор на хвилину затих, відчуваючи приємне тепло від слів підтримки. Його серце забилося швидше, а рука, що тримала кермо, стала трохи міцнішою.

— Дякую, дядьку. — Віктор відповів, трохи розслабившись. — Це було важливо для мене. Але ще попереду багато роботи.

— Ти на правильному шляху, не сумнівайся в цьому. — Дядько вже знову заговорив з посмішкою в голосі. — Ти завжди був на голову вище серед всіх моїх учнів.

— Спасибі, — Віктор коротко кивнув, усміхаючись. — Знаєш, це приємно чути. А як у вас справи?

— Все чудово, приїду до вас через пару тижнів. — Дядько трохи змінив тему. — А зараз їдь обережно, не забувай про дорогу.

— Обов'язково, — Віктор відповів, знову зосередившись на трасі. — Бувай, дядьку.

— Бувай, Вікторе.

Віктор вимкнув телефон та швидко поглянув на годинник. Було вже пізно, майже опівніч. Думки про Вікторію не полишали його, і він уже тягнувся до телефону, щоб зателефонувати їй. Раптом різкий удар струсонув машину, вона різко повела вбік. Серце Віктора гупнуло в грудях, коли він встиг вхопити кермо обома руками, щоб не втратити контроль. Світло фар вирізало темряву, і машина врешті стала на узбіччі.

— Що за чорт?! — Віктор нервово озирнувся, намагаючись зрозуміти, що сталось.

Він відкрив двері та вийшов з машини, озираючись довкола. Лише темрява й дерева обрамляли дорогу, а вітер приносив легкий шелест листя. Фари машини освітлювали місце удару — заднє колесо було пошкоджене, і на металевій поверхні бачився довгий подряпаний слід, ніби хтось чи щось навмисно врізалось в авто. Віктор нахмурився, напружуючи слух, але було тихо, надто тихо. Він підійшов ближче до пошкодженої сторони та присів, щоб краще роздивитись. Сліди нагадували щось незвичайне — ніби слід гострих кігтів.

— Що за... — прошепотів він та озирнувся знову.

Тиша здавалась вже гнітючою. Раптом Віктор почув легкий тріск гілки позаду. Він різко обернувся, але там нікого не було.

— Є тут хтось? — Голос Віктора прозвучав упевнено, хоча всередині починало розростатися тривожне відчуття.

Раптом повний місяць сховався за важкими хмарами, зануривши світ у густу темряву. Тиша стала оглушливою, ніби сам ліс завмер, чекаючи. І тоді він знову почув звук — цього разу з іншого боку, неначе хтось обережно ступав між кущами, ламаючи сухі гілочки під ногами. Світло фар не могло пробитись крізь густу стіну дерев, залишаючи простір позаду машини у непроглядній пітьмі. Здавалося, темрява ожила, обіймаючи його звідусіль, і в ній ховалася загроза, яку він не міг побачити, але відчував кожною клітинкою свого тіла.

Раптом тихий, ледь чутний стогін прорізав нічну тишу. Звук був слабкий, але безпомилково жіночий. Серце Віктора завмерло, а потім забилося частіше. Він швидко рушив у бік, звідки долинав звук. Його кроки були швидкими, майже несвідомими. Ліхтарик освітив дорогу, але кущі залишалися густими, ховаючи в собі джерело стогону.

— Хто-небудь є? — Голос Віктора був сповнений тривоги.

Тихий стогін повторився, трохи голосніше. Він опустив ліхтар нижче й побачив її. У кущах лежала молода дівчина. Її волосся розтріпалось, одяг був брудний і місцями порваний, а на обличчі виднілися сліди крові.

— Допоможіть… — слабко прошепотіла вона, ледве ворушачи губами.

Віктор миттєво нахилився до неї, намагаючись зрозуміти, що з нею сталось. Її важке дихання та знерухомлене тіло свідчили про сильне виснаження або травму.

— Все буде добре, — заспокійливо проговорив він

Дівчина намагалась щось сказати, але слабкість не дозволяла їй вимовити жодного слова. Її рука сіпнулася, ніби вона хотіла щось показати або передати.

— Не хвилюйся, зараз… я викличу швидку, — сказав Віктор, поспішаючи дістати телефон.

Але як тільки він поглянув на екран, сигналу знову не було. Тепер його серце билося так голосно, що здавалось, він чув кожен удар. Віктор озирнувся навколо, відчуваючи, як холодний піт проступає на спині. Щось було не так. Він хотів підхопити дівчину на руки та якнайшвидше віднести її до машини. Але позаду знову почувся той самий звук, що й раніше — тріск гілки.

Віктор озирнувся, уважно освітлюючи ліхтариком кожен кущ, кожне дерево. Але навколо запанувала знову тиша. Йому здалось, що вдалині щось промайнуло, але коли він придивився, там було лише порожнеча.

Раптом із-за хмар вийшов повний місяць, його холодне світло залило все навколо. Чіткі тіні дерев впали на землю, роблячи ліс ще більш зловісним. Віктор відчув, як мороз пробігся спиною.

Він повернувся до дівчини, але його дихання раптово зупинилось, коли він побачив її. Дівчина вже не лежала на землі. Вона стояла перед ним. Її погляд, який раніше здавався слабким і беззахисним, тепер палав дивним блиском. На обличчі грала посмішка, яка була одночасно привабливою та лячною.

— Ти ж хотів допомогти, так? — Її голос був тихим, але кожне слово звучало ніби удар.

Віктор зробив крок назад, відчуваючи, як його серце скажено б’ється. Він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі. Її посмішка стала ширшою. І тут це сталось. На його очах її обличчя почало змінюватись. Краса, яка кілька секунд тому здавалася неймовірною, зникала. Її шкіра стала сіріти, ніби на неї накладали стару запилену маску. Волосся почало густішати й темніти, вкриваючи її тіло.

— Що відбувається? — Тільки й встиг вимовити Віктор, коли побачив, як її руки змінюються. Нігті видовжувались й загострювались, перетворюючись на чорні кігті. Її спина вигнулась, а рот став ширшим, відкриваючи гострі, мов леза, ікла.

Перед ним більше не стояла дівчина. Це був вовк — великий, сірий, з палаючими очима, які нагадували червоні жарини. Вовк підняв голову, ніби насолоджуючись страхом, який охопив Віктора. Він зробив крок уперед, а його кігті зачепили землю, залишаючи подряпини. Віктор відступив ще на кілька кроків, не зводячи очей із цього створіння.

— Що ти таке?! — Закричав він, намагаючись зрозуміти, чи це сон, чи реальність.

Вовк відповів лише низьким гарчанням, яке, здавалось, розливалося хвилею страху, змушуючи навіть дерева навколо тривожно шепотіти своїм листям. Гарчання перейшло в раптовий, несамовитий рик, і вовк кинувся на Віктора, оголюючи гострі, мов леза, ікла. Все сталось за мить.

Віктор не встиг зреагувати, як звір збив його з ніг. Вони впали на землю, занурившись у тінь, що покривала узлісся. Лапи вовка притискали його до землі, а з пащі виривався запах дикого, небезпечного голоду. Віктор зібрав усі сили, намагаючись утримувати щелепи хижого звіра на відстані. Його руки тремтіли від напруги, але він не відступав. Теплий подих вовка обпік йому обличчя, а зловісний блиск очей у темряві викликав жах. Відчуття боротьби за життя стало майже фізично відчутним. А у Віктора залишався лише один варіант: боротися або загинути.

Віктор з останніх сил втримував голову вовка, не дозволяючи йому наблизитися до свого обличчя. Але лапи звіра були надзвичайно потужними, і м’язи Віктора поступово зраджували його — слабшали під безжальним натиском. Раптом вовк рвонувся вперед та вчепився іклами в його тіло. Гострі, мов леза, ікла пронизали плече Віктора. Біль розірвав його тіло, гарячий і гострий, ніби розпечене залізо торкнулося шкіри. Від болю він закричав, але вовк не відступив. Зуби звіра врізались глибше, залишаючи гарячі сліди болю, а його подих, густий і задушливий, бив у обличчя. Кров почала текти з рани, просочуючи одяг Віктора. Його тіло здригнулось від шоку, але інстинкт виживання змусив його діяти. Він, зібравши останні сили, вдарив вовка кулаком у бік, змусивши звіра на мить відскочити. Але рана пульсувала, а біль змушував його тіло здаватись.

Віктор важко дихав, відчуваючи, як пекучий біль пульсує в плечі. Його рука, залита кров’ю, була ледве слухняна. Він спробував піднятися, але ноги підкошувалися, а світ перед очима почав хитатись, мов у тумані.

Вовк знову почав кружляти довкола, його червоні очі палали в темряві, а на іклах ще блищала кров. Він гарчав, готуючись до чергового нападу. Віктор міг лише спостерігати, як звір хижо наближається.

Він із зусиллям потягнувся до каменя, який лежав поряд. Його пальці, тремтячі й холодні, нарешті охопили твердий край. Коли вовк стрибнув, Віктор відчайдушно вдарив його каменем по голові. Звір завив і відскочив, цього разу на більшу відстань.

Віктор намагався піднятись, похитуючись, але рана не дозволяла йому зробити цього легко. Темрява ставала густішою, ніби саме повітря навколо затягувало його в обійми. Він відчував, як сили залишають його тіло, а біль у плечі починає розтікатися, немов щось гаряче і пекуче просувається крізь його кров.

Вовк, відновивши сили після удару, повільно підняв голову. Його очі, червоні від люті, палахкотіли у нічній темряві, а гарчання лунало все тихіше, але більш загрозливо. Він не кидався на Віктора, лише стояв, ніби задоволений своїм досягненням. Віктор, опустившись на коліна, тримався за поранене плече, відчуваючи, як від болю темніє в очах. Серце шалено калатало, а світ навколо нього танув. Він не міг зібрати свої сили, які поступово покидали його.

Ноги Віктора здавались такими слабкими, що вони не могли більше тримати його тіло. Руки, що ще нещодавно були сповнені сил, тепер не слухались, мов чужі. З останнім подихом намагався підняти погляд, і саме тоді він побачив, як вовк, розправивши свої великі лапи, знову готується до нападу. Його звірячі очі палали люттю, готові до остаточного удару.

Але перед тим, як вовк встиг зробити ще один крок, все навколо раптово змінилось. Яскраве біло-золотаве світло заполонило простір, змусивши темряву відступити. Воно спалахнуло поряд із Віктором, немов спустившись із самих небес. Місячне сяйво, яке ще мить тому огортало все довкола, раптово померкло, поступившись перед цією божественною ясністю.

Ще одна мить — і Віктор зник. Його силует, що лише мить тому ще вирізнявся серед яскравого сяйва, поступово розчинився в його глибині. Світло здавалось живим, воно поглинало все навколо, мерехтячи тисячами невидимих іскор. Простір здригнувся, немов у відповідь на цю дивовижну подію, а повітря наповнилось незвіданою енергією. Усе навколо ніби затримало подих, спостерігаючи за тим, як він зникає у сліпучій безодні світла, що не залишало й сліду від його присутності. Вовк стояв, мов зачарований, і лише тінь місяця освітлювала його величезне тіло. Він залишився на самоті серед темряви, яку порушував лише його важкий подих.