Раді Вас бачити!

Ніч була тепла й тиха, напоєна запахами землі та легким ароматом квітів, що розкривали свої пелюстки під покровом темряви. На небі височів молодий місяць, його сріблясте світло лилось на землю м’яким сяйвом, огортаючи світ ніжним серпанком. Він сяяв яскраво, немов свіжа монета на оксамитовій тканині неба, його світло грало на поверхні річок та озер, перетворюючи їх на дзеркала, що відбивали нічну безмежність. Зірки мерехтіли довкола, наче розсипані самоцвіти, але жодна з них не могла затьмарити молодий місяць, який, хоча ще не досяг своєї повноти, вже панував у небі, кидаючи м’які тіні на стежки, дерева та тих, хто йшов під його холодним, але зачаровуючим світлом.

Віктор та Вікторія переступили поріг старого кладовища. Повільно, крок за кроком, вони наближалися до монумента, біля якого їх уже чекали перевертні. Вікторія тримала білі троянди, притискаючи їх до грудей. Віктор не відпускав руки сестри, стискаючи її міцніше, ніж зазвичай.

— Вампіри в місті, — заговорив вожак, не зводячи пильного погляду з Вікторії.

— Чого вони хочуть? — Суворо запитав Віктор.

Садислав усміхнувся, його очі хитро зблиснули.

— А ти не здогадуєшся? Вони хочуть твою сестру.

Вікторія промовчала, але в її погляді спалахнула злість.

— Ти сьогодні зустрічалась з вампірами, — втрутилась Марина, її голос був холодний та твердий. — Про що ви домовились?

Вікторія лише хмикнула, нахиливши голову набік.

— Ви чудово чули нашу розмову, навіщо перепитувати? — На її губах з’явилась лукава посмішка, а вогонь червоних очей освітив темряву.

Садислав зробив крок уперед, його силует здавався ще більш загрозливим.

— Якщо ти перейдеш на їх бік…

— Ми не порушували нашого договору, — Віктор перебив його, голос його лунав впевнено. — І виконуємо свою частину угоди. Сподіваюсь, ви також не забули про свої зобов’язання?

— Наш головний обов’язок — захищати наші землі та людей, які тут живуть, — відповів вожак.

Садислав замовк, його очі звузились, а губи стиснулися в тонку лінію. Повітря між ним та Віктором наповнилося напругою. Їх погляди зустрілись, і в ту ж мить почався безмовний діалог. Жоден із них не ворухнувся, але в цій тиші вирувала справжня битва думок. Образи, уривки фраз, приховані погрози та вимоги — усе це вихором змішувалося в їх свідомостях. Перевертні спостерігали, насторожені, проте не втручались. Віктор стояв непохитно, його очі мерехтіли холодною рішучістю. Він не відступить.

Нарешті Віктор вимовив уголос:

— Я не дозволю нікому з вас заподіяти їй шкоду. — Його голос був твердим, немов сталь, а погляд — крижаним.

Перевертні повільно рушили вперед, їх рухи були плавними, майже хижими. Віктор не відпускав руки сестри, його пальці міцно стискали її долоню. Погляд залишався пильним, уважним, ніби він міг передбачити кожен їх крок. Вікторія стояла гордо, з високо піднятою головою, і здавалось, що навіть темрява навколо відступає перед її непохитністю. Перевертні оточили їх щільним кільцем, проте не зупинились. Один за одним вони обійшли брата та сестру, а потім рушили до виходу з кладовища. Кожен із них затримував погляд на Вікторії, оцінюючи, вивчаючи, ніби зважуючи щось важливе. Але жоден не наважився наблизитись. Лише Садислав затримався поряд. Його очі повільно пробіглися по Вікторії, оцінюючи її погляд та поставу. Потім він перевів погляд на Віктора. У кутику його вуст з’явилася легка, майже насмішлива посмішка. Жодного слова. Жодного зайвого руху. І все ж у цьому мовчанні прозвучало більше, ніж могли б сказати будь-які слова. Зрештою, він розвернувся й пішов за своєю зграєю, розчиняючись у тіні.

Вікторія тихо засміялась, її сміх був легким, майже безтурботним, але в темряві він лунав тривожно. Раптово вона вирвала руку з пальців брата і неквапливо рушила вглиб кладовища. Віктор мовчки пішов слідом. Вони зупинилися перед двома могилами. Місячне світло сріблом лягло на висічені в камені імена. Вікторія опустилася на коліна, дбайливо розділила троянди порівну й поклала їх на могили батьків. Вона провела пальцями по холодному каменю, а її голос, ледь чутний, зірвався в нічну тишу:

— Скоро один із нас приєднається до них.

Віктор різко схопив її за плечі, його хватка була міцною, пальці тремтіли від напруги.

— Не смій навіть так думати! — Його голос розрізав ніч, гнів і відчай бриніли в кожному слові. — Ми отримаємо прощення й знову станемо людьми!

Вікторія повернула до нього обличчя, її губи склалися в ледь помітну посмішку.

— Ти справді в це віриш?

Її тихий сміх змішався з подихом вітру, мов насмішка над марними сподіваннями.

— Так, я вірю. І ти повинна. — Віктор говорив твердо, суворо, наче силою хотів змусити її прийняти цю правду.

Але Вікторія мовчки вирвалася з його хватки, її тіло напружилось. Вона повільно повернула голову вбік, її очі стали настороженими.

— Тут хтось є…

Тиша навколо здалася ще глибшою. Легкий вітерець пробіг між могилами, ворухнувши траву. Але вони обоє знали: це був не вітер.

Вікторія приходить на могилу батьків і кладе троянди білого кольору. Але чому саме білі?

Відповідь прихована у бажанні Вікторії знову стати людиною. Вона мріє про той день, коли стоятиме перед храмом Білого Братства, і чорна троянда, яку їй знову вручать, нарешті стане білою — символом очищення й прощення. Адже Вікторія витримала всі становлення та випробування. Більшої мрії для неї немає, ніж повністю повернути собі душу.

• Але чи здійсниться це після того, як у житті Покликаних з’явився червоний птах?
• Чи не порушить він усі мрії Покликаних?