Раді Вас бачити!

Віктор стояв на високому пагорбі, де холодний вітер проникав до самого серця, обдуваючи його обличчя. Його погляд був втрачений у безкрайній далечині, але все ж він зупинився на величезному годиннику, чиї стрілки невідворотно рухались, мовчазно нагадуючи про неминучість часу.

Раптом позаду нього розлилося яскраве біло-золоте сяйво, яке освітило все навколо. Віктор одразу відчув спокій у душі. З білого сяйва поступово почав виринати образ білого птаха, який потім поволі перетворювався на образ юної дівчини…

— Життя продовжується. Але мені здається, що час на цьому годиннику зупинився для мене, — тихо промовив він, немов шукаючи у словах розраду.

Янголіна підійшла ближче, її присутність була спокійною та відчутною. Вона міцно взяла його за руку, не даючи йому загубитись у власних думках.

— Не можна здаватись, — сказала вона серйозно, але з певною ніжністю в голосі. — Інакше ми втратимо Віку.

Віктор лише тихо кивнув, але його погляд залишався завороженим, як у того, хто втратив орієнтири. Він мовчав кілька секунд, мовби шукаючи правильні слова.

— Я знав, що вона червоний птах, — продовжував він, розмірковуючи над кожним словом, ніби вони були частиною великої головоломки. — Я знав, куди все йде. Але я не можу бути без Хелени. З нею весь світ для мене інший.

Янголіна слухала його мовчки, не зронивши жодного слова. Її обличчя залишалось непроникним, але в блакитних очах відблискувала глибока задума. Її погляд залишався прикутий до годинника, до невблаганного руху стрілок, що повільно, але неухильно відлічували час. Кожен їх тихий, майже невідчутний удар відгукувався у її думках, немов далеке відлуння неминучих подій. Але, попри все, вона не суперечила йому. В її поставі не було ні виклику, ні покори, лише дивна, майже містична зосередженість, ніби вона відчувала щось більше, ніж могла висловити словами.

***

Замок Сірого Клинка

Віктор і Янголіна увійшли до замку й одразу відчули тягар, що нависав над кожним їхнім кроком. Віктор не міг знайти спокій у цьому місці. Запах вовків, що панував у стінах, змушував його згадати зраду, яку він заподіяв найріднішій для себе людині. У серці наростала неприємна відраза — до себе і до всього, що його оточувало.

Вони потрапили до великої зали, де на них уже чекали перевертні. Всі вони стояли нерухомо, уважно спостерігаючи за Янголіною, їх погляди не відривались від неї, мов хижаки, що вперше бачать свою здобич.

— Сьогодні ми вийшли на слід Вікторії, — проговорив вожак, його голос був глибоким і виразним.

Садислав спостерігав за її реакцією, намагаючись знайти хоча б найменшу ознаку хвилювання, але Янголіна залишалась спокійною. В її очах не було ані страху, ані сумнівів — вона була як завжди впевнена в собі.

— Вона полювала разом зі Святославом, — продовжив Садислав. — Це дуже цікаво, що вона полювала саме з ним.

Віктор зрозумів, на що натякає Садислав, але лише зморщив лоб та вперто не відповідав, лише блищав очима, наче даючи зрозуміти, що не варто переходити межі.

— Ми могли схопити їх, але... — Марина зробила паузу, її погляд був прикований до Янголіни. — Золоте сяйво засліпило нам очі, а потім слід вампірів зник.

Янголіна посміхалась, її губи ледь ворухнулись, але в її погляді не було жодної тривоги. Віктор міцно взяв її за руку, їхні пальці переплелися. Перевертні одразу помітили, як він притискав її до себе, і насупилися.

— Ми постійно втрачаємо слід вампірів навколо лісу. Щось маскує її від нас, — лютував Мстислав, не відводячи погляду від Янголіни. Його слова звучали, як виклик.

— Тут уже я не до чого, — посміхнулась Янголіна, її голос був спокійним та навіть трохи насмішкуватим. — Про це вже вампіри самі потурбувались.

— Ми не можемо знайти їх прихисток, — сердито бурчав вожак.

Янголіна лише знизала плечима, її погляд був впевнений та твердий, наче вона стояла на своєму.

— Вас сердить, що вона досі не вкусила людину, — спокійно мовила Янголіна, її слова проникали в саме серце, — тому ви не можете нашкодити їй.

— Вона вже повністю вампір, все інше вже не має значення, — ричав Садислав, його голос був грубим та неприязним.

Перевертні уважно подивились на Віктора, їх погляди змінились, між ними почався мовчазний діалог.

— Ще не час, — суворо проговорив він, його голос був холодним і рішучим.

Не відпускаючи руку Янголіни, вони вийшли з замку, залишаючи позаду перевертнів, які не могли відвести очей від них. Віктор відчув, як золоте світло Янголіни відходить разом з ними, мов слід сяйва, що залишався позаду, розсіюючись у темряві ночі.

Запитання для роздумів:

• Чому всі, хто поряд із Янголіною, відчувають запах літніх квітів навіть взимку, коли завиває злий вітер?
• Чому поруч із нею завжди тепло та спокійно?

Спойлер: увесь секрет у її народженні.

• Але з якого вона світу? Хто її створив? Хто наділив такою могутньою силою?
• Чому від неї йде біло-золоте сяйво саме цих кольорів?
• Чому вона завжди в білому?
• Чому тільки вона серед міфічних персонажів може перетворитися на білого голуба?
• Чому вона завжди поряд із Покликаними і що насправді їх об’єднує?

Всі відповіді на вас чекають уже в наступних главах. Дякую, що цікавитеся моєю історією)))