Сезон потрохи починав добігати кінця. Між минулим балом-маскарадом, і наступним святом, яке знову чомусь проводилося в королівському палаці, минув тиждень.
Довгий та важкий тиждень, який я відчула кожною клітиночкою тіла. Бо Гідеон поїхав, а я не могла про це нікому сказати. Не могла розповісти навіть сестрам, яким зараз було важко настільки, що обом була потрібна підтримка. Адже батько якимось чином все ж уклав угоду з тими лордами. І обидві мої сестри тепер були заручені.
Ми говорили з ними про це. Я намагалася їх запевнити, що заручини не рівно весіллю. Наводила приклади, що навіть королівські особи розривають заручини. Однак Джозі тільки схлипувала у відповідь на мої слова. А Ребека була тихою та відстороненою. Вона жодного разу не поглянула на мене чи сестру, поглиблена у власні думки. І чесно кажучи, її стан лякав мене більше.
Та поки я не могла нічого, окрім як втішати їх словами та чекати на лист від брата. Якщо я все правильно розрахувала, послання мало надійти за тиждень. Якраз би брат дістався берегів Лонтапору, написав мені і відправив листа з наступним кораблем.
У перервах між хвилюваннями за долю рідних, я згадувала про того дивака із волоссям дивного біло-срібного кольору. Його слова та дії бентежили мене. Та я поки взагалі не розуміла, як до всього цього ставитися.
А зараз… зараз я майже дісталася палацу, бачила його крізь віконечко екіпажа. Однак вже не відчувала тієї легкості та щастя, яке мав би принести мені новий захід.
Поряд сидів Доріан. Він раз у раз кидав у мій бік погляди, але мовчав. Наче відчував, що зараз в мене не найкращий етап життя. А може через те, що навпроти нас сидів Майлз Браер.
Попри те, що зараз я вже вважалася зарученою леді, батько не відпустив мене лише з нареченим, який приїхав зазделегідь та чекав мене кілька годин у вітальні. Пряний король поїхав з нами, вирішивши, що теж хоче відвідати свято. І його присутність відчувалася важкою атмосферою та тишею.
Я рахувала подихи до моменту, коли карета під'їжджала до головного входу і зупинялася. Рахували миті, поки кронпринц допоможе мені вийти на вулицю. І вдихнула на повні груди, коли спідниця малинової сукні обійняла ноги і торкнулася своїм низом землі.
— Вітаю у королівському палаці, люба наречено, — награно промовив Доріан, жестом пропонуючи мені зробити перший крок до сходів, біля яких разом з нашим екіпажем зупинилося ще декілька.
— Дякую, що супроводжуєте мене сьогодні, — ввічливо відгукнулася я, торкнувшись його ліктя кінчиками пальців.
Майлз Браер пройшов повз нас, навіть не озирнувшись. Наче нас тут і не було. І якщо я ще могла стерпіти цю витівку, кронпринц скривився.
— Ваш батько втрачає свої манери, — помітив Доріан, ідучи поряд. — Чи є у вас якесь виправдання для нього, Емілі?
— Лише одне, — похмуро відгукнулася я, — він бажає поступитися місцем голови роду моєму брату. Якому це місце і належить.
— О так, — принц кивнув. — Щось я таке чув, ваш батько ж увійшов у родину вашої матері. Не навпаки.
— Так, — я змогла видихнути трохи легше, коли мене відволікли розмовою. — Гідеон вже приходив до його величності, просив про це. Однак…
— Батько відмовив, — зрозумів мене Доріан. — Не дивно. Адже ваш батько надає короні деякі цікаві трави, яких ще рік тому в столиці не було.
Я здригнулася, запнулася і звела на чоловіка здивований погляд. Я ніяк не очікувала, що він не просто знає про це, а сам почне цю розмову.
— Вам це відомо? — видихнула я, зупинившись у холі і повернувшись до Доріана обличчям. — То корона дозволяє таке?..
— Звісно, що ні, — легка посмішка з’явилася на губах кронпринца. Він повільно підняв руку, прибрав з мого обличчя руде пасмо і зітхнув. — Та на все можна заплющити очі. Особливо, якщо королю сподобалося щось нове.
— Але це ж…, — обурено видихнула я і замовкла, коли повз нас пройшло кілька лордів, озирнулася і тихіше додала… — наркотик.
— Так, — кронпринц кивнув. — Про це не одразу стало відомо. Ви б знали, як я виходів з цього стану…
— Ви приймали його?! — я шоковано відступила на крок. Очі в мене округлилися, а щелепа відпала.
— Королю не відмовляють, — спокійно відгукнувся кронпринц. — Та і дія цих трав була така… Яка могла мені допомогти. Однак, це було лише новою брехнею — не більше.
Я на мить застигла на місці, відчуваючи, що мені не вистачає якогось знання. Чогось такого, про що я просто фізично не можу знати.
— Чим вам це могло допомогти? — спитала я, зробивши крок чоловіку назустріч. Опинилася до нього надто близько. Збиралася цим збити його з пантелику і змусити чесно відповісти на питання.
— Ви справді хочете знати? — його голос став нижчим, майже оксамитовим. У ньому ще відчувалася тінь іронії, але очі… Очі кронпринца дивилися на мене серйозно, майже беззахисно.
Я не відвела погляду.
— Так.
Доріан трохи відвернув голову. Спочатку я подумала, що справа в аристократах, які раз у раз проходили повз. Та помилилася. Він заговорив, хоч і не одразу.
— Ці трави… знімають біль, — нарешті мовив. — Замінюють його на чуттєвість, якої мені інколи невистачає. Хтось каже, що вони ще можуть затуманити розум, забрати страхи, спогади, навіть сором. Але я такого не відчував. Проте разом із порятунком, я отримав і проблему. Бо якщо часто користуватися цією допомогою, зникає і воля. І... особистість.
Я мовчала, ловлячи кожне його слово. Він говорив інакше. Глибше. Не як звичний зухвалий спадкоємець престолу.
— Я вживав їх тоді, коли не міг дихати. Коли нічого не допомагало. — Він підняв очі на мене. — Все почалося з пропозиції батька, а перетворилося на кілька місяців жахів. Де спочатку я відчував полегшення і щастя. А потім… а потім я хотів померти. Так сильно цього хотів, як навіть не хотів від того, заради чого приймав їх. Мені допомогли відмовитися. Вогняна троянда та м’ята, а ще трохи магії… Хоча що там! Багато магії! І я зміг повернути собі себе.
Я відчула, як груди заповнило щось між повагою й жахом.
— І ви дозволяєте моєму батькові далі це продавати? — спитала я вже не з образою, а з тихим розпачем. — Адже він труїть інших.
— Я не король, Емілі, — втомлено зітхнув Доріан. — Ще ні. І не я вирішую, на що заплющити очі. Поки що.
Я знову зробила крок назад, обережно вдихаючи повітря, в якому відчувалася легка гіркота невимовленого.
— Через що ви звернулися до цих… трав? — спитала я. — Що спонукало вас продовжувати їх приймати? Який біль, Доріане?
Посмішка спалахнула на його обличчі надто раптово. Якось недоречно. Не після того, яку тему ми щойно обговорювали.
— А цю розповідь я залишу на потім, — промовив він, і знову запропонував взяти його за лікоть. — Якщо ви дозволите мені, Емілі. Зараз я не готовий робити це свято ще похмуріше для вас.
— Але…
— Я дуже вас прошу, — нахиливши голову вбік, промовив він. — Дозвольте мені не говорити вам про це сьогодні.
— Послуга за послугу, — запропонувала я, скинувши брови і торкнувшись його ліктя. Ніжно. Обережно. Наче боялася.
Але не самого кронпринца. А того… Того, що зараз можу зробити щось не так.
— Браер, — закотив він очі. — Вашому роду і слова сказати не можна, бо одразу ж народиться якийсь план, що принесе гроші.
— Не впевнена, що це допоможе мені заробити, — пирхнула я. — Скоріш, навпаки.
Доріан промовчав, наче дозволяючи мені говорити далі.
— Допоможіть мені знищити ті плантації. В мене немає жодного плану зараз. Але є бажання. Я не хочу, щоб моя родина була пов’язана з такими справами. Якщо вам від однієї думки про такі рослини бридко, так само як і мені… Допоможіть, ваша високосте.
Спочатку я почула лише важке зітхання. Потім ми зійшли сходами на другий поверх, оминули кілька купок аристократів. І тільки коли до прочинених дверей бальної зали залишалося кілька кроків, він відповів.
— Я сам не знаю, як вам з цим допомогти. Ваш батько… мій… Але якщо випаде нагода — я згоден.
Цього мені було більш ніж достатньо. Зараз моя душа не потр***вала нічого іншого.
— Дякую, — прошепотіла я, змирившись із тим, що його таємниця на сьогодні залишиться для мене нерозгаданою. І роззирнулася.
