Раді Вас бачити!

До заїжджого двору я дісталася досить швидко. Буревій нісся вуличками Ардашти, не відчуваючи втоми. А я не відчувала нічого, окрім хвилювання. Вся моя увага була зосереджена лише на тому, щоб якомога швидше дістатися місця, де зупинився Гідеон.

Як передала невдоволеного коня конюху, як злетіла хисткими дерев’яними сходами на другий поверх, і як постукала у двері кімнати… Я всього цього майже не пам’ятала. Все це трапилося десь на задвірках моєї уваги.

— Емілі? — Гідеон відкрив майже одразу. Його погляд перескочив з мого обличчя на одяг, потім назад. Брат відступив на крок, змахнув рукою. — Проходь. Ти швидко.

— Цього разу батько був надто зайнятим, щоб перехоплювати твій лист, — відповіла я та переступила поріг.

Озирнулася. Кімната, в якій тимчасово жив Гідеон, виглядала ще гірше, ніж минулого разу. Речі розкидані по ліжку, саквояж стоїть відчиненим прямо на чемодані, з обох вивалюються сорочки та шовкові хустки. На столі тарілка із залишками чи то сніданку, чи обіду. А на вікні напівпустий прозорий глечик з чимось темним.

— Що трапилося? — спитала я, поглянувши на брата. Він і сам виглядав не ліпше за кімнату. Розпатлане волосся, обкусані губи, тремтячі руки. — Тобі відповів король?

— Ні, — Гідеон хитнув головою. — Нічого від корони поки не чутно. Я навіть не буду питати, чи говорила ти з кронпринцом. Дещо інше, сестро…. І мені потрібна твоя порада.

Мене бентежив той стан, в якому я застала брата. Останній раз я таким його бачила ледве не в дитинстві, коли батько сварився за якусь дрібничку і винним робив саме Гідеона.

— Кажи, — я відкинула з ліжка кілька сорочок, присіла і поглянула на брата.

З кожною миттю, що він зберігав тишу, моє серце пришвидшувало свій рух. Здавалося, що ще трохи, і я сама почну метушитися і розкидати речі, якщо він продовжить мовчати.

— Мені прийшов лист з Лонтапору, — Гідеон прокрокував до вікна, розвернувся, повернувся до дверей. — З академії. Там пишуть, що зникли деякі рідкісні книги, які мали знаходитися у Великій бібліотеці. А я останній, хто їх брав.

— І? — я скинула брову, поки не розуміючи, до чого тут це. — Ти ж не вкрав їх?

— Я навіть за стіни бібліотеки їх не виносив! — у тоні Гідеона я почула обурення.

— Так і скажи їм це, — я розвела руками. — У чому проблема?

— У тому, — брат провів долонею по обличчю, — що мене викликають в академію. Там зараз почалося розслідування. Прикликали навіть якихось там магів. Я маю… я маю там бути.

— А що, маги самі не знайдуть ті книги? — я насупила брови, не розуміючи, у чому тут проблема.

— Я маю там бути, — повторив він і впав на стілець. — А я не можу поїхати. Якщо я поїду… батько… сестри… ти…

Потроху я починала розуміти, чому він потр***вав поради. Чому викликав мене так терміново.

— Вони надіслали перепустку на корабель, який відпливає завтра вранці, — тихо додав він і звів на мене очі. — Якщо я не скористаюся цим, своє навчання я завершити не зможу.

Останні його слова розставили все по місцях. Гідеон мріяв потрапити на навчання у Лонтапор. Він горів ідеєю того, що там йому можуть дати все для безхмарного майбутнього. Брат багато років вмовляв батька відправити його туди, робив все, що Майлзу треба було. І врешті решт отримав можливість навчатися в одній з найкращих академій світу.

А тепер…

— Пливсти до Лонтапору тиждень, — промовила я, звузивши очі. — Добре, якщо за тиждень, ти розберешся з тим, куди поділися ті кляті книжки. І ще тиждень на зворотню дорогу…

— Так, — він тихо простогнав, сховавши обличчя в долонях. Наступні його слова лунали глухо. — Якщо все так, то повернуся я до кінця сезону. Я не зможу нічого зробити для того, щоб король підписав папери про зміну голови дому. Я не зможу допомогти вам з батьком. Та і батько…

Гідеон сіпнувся і звів на мене погляд великих зелених очей.

— Якщо батько дізнається, що я поїхав, — прошепотів він. — Ми програємо йому у всьому тому, що почали.

Я кусала нижню губу, дивлячись на брата. Вся ця історія жодним чином не допомагала нам в сімейній справі. Однак…

— Скажи мені, брате, чи хочеш ти закінчити навчання? — я поставила питання, яке мало вирішити все.

Гідеон мовчав мить, а потім кивнув:

— Звісно. Я маю це зробити, щоб влаштувати наше життя. Своє життя. Я маю…

От і все. Рішення ухвалене. Наскільки б мені не подобалося те, що зараз виходило, я мала підтримати рішення брата.

— Тоді їдь, — промовила я те, що він боявся сказати мені напряму. — Якщо завтра якийсь корабель візьме тебе на свій борт і повезе до Лонтапору… Їдь.

— Але.., — він звів на мене здивований погляд. — Я ж не можу вас покинути. Зараз стільки проблем, Емілі. Як я можу?

— Чого ти боїшся більше? — спитала я, посунувшись вперед. — Що зараз не зможеш зупинити батька? Чи того, що в майбутньому не зможеш перевершити його?

Гідеон сіпнувся. Відкрив рота і одразу ж закрив його. А в мене вже був готовий план.

— Розберися зі своїми проблемами, — промовила я. — Я чесно не розумію, що такого важливого може бути в якихось книгах. Але якщо тобі навіть придбали перепустку на корабель — це справді важливо. Якщо ти встигнеш з усім розібратися до кінця сезону і повернутися… Хоча б для того, щоб стати головою дому… Потім поїдеш назад, закінчиш навчання…

Я бурмотіла собі під ніс, намагаючись вибудувати план на майбутнє. А Гідеон схопився з місця, кинувся до мене і впав на коліна переді мною. Схопив мене за руки і зазирнув у вічі.

— Емілі, ти навіть не уявляєш, наскільки це для мене важливо! Це… я не знав, чи підтримаєш ти мене. Не знав… Я помилявся. Пробач мені за мої думки.

— Підведися, — розсміялася я та провела долонею по його волоссю. — Ти ж знаєш, я завжди на твоєму боці. Тільки якщо мова не про одруження з Луїзою.

Гідеон розсміявся, звів на мене погляд, але залишився на місці:

— З цим покінчено. Тепер ми ворогуємо, бо влізли на територію короля Есенцій.

— Ти про фарбу? — пирхнула я і раптово згадала ті червоні прядки у світлому волоссі фаворитки короля. — Я бачила, що нею вже користуються при дворі.

— І в нас є нові замовлення, — брат скочив з місця, кинувся до столу і відсунув тарілку. За нею виявилася купа якихось паперів. З яких брат висмикну кілька листів і передав мені. — Дивись.

— І коли ти збирався мені це сказати? — я вихопила в нього папірці і спробувала розібрати почерк. — На коли їх треба виготовити?

— Кілька тижнів в тебе є, — відмахнувся він. — Встигнеш. А потім можеш і мене почекати, щоб не лізти в перемовини з аристократами. Я візьму це на себе коли повернуся.

Його радість заразила і мене. Хвилювання відступило на задній план.

А от Гідеон знову насупився:

— Поки мене не буде… Нікому не кажи, що я поїхав, добре?

— Боїшся, що батько взнає, — зрозуміла я. — Гадаєш, він щось утне у такому разі?

— Краще не провокувати його зайвий раз, — похитав головою брат.

— До речі про це, — пробурмотіла я, скривившись. — Як ти поставишся до того, що тепер він знає про мою магію? І сестри також.

У Гідеона очі полізли на лоба. Він вронив щелепу і якийсь час видавав якісь незрозумілі булькаючи звуки.

А я… я швидесенько переказала йому те, що трапилося вчора. З кожним новим словом брат все більш чорнів і супився. Коли я закінчила розповідь, він поставив цілком доречне питання.

— І після цього як… я маю їхати і залишити вас самих? Він же може про тебе в храм донести.

— Може, — погодилася я. — І королю може. Та він цього не зробить, якщо в нього не залишиться на мене іншого впливу. Я добре знаю нашого батька. Якщо я зараз дозволю йому відчути силу, він не піде на такий крок.

— А якщо піде?

Я закусила губу. Не хотіла я, щоб ця новина мала якийсь ефект на рішення Гідеона розібратися з власними проблемами. Точно не хотіла.

— Три тижні, — нагадала я. — За три тижні нічого не трапиться. Я зроблю все, щоб час, поки тебе не буде, застиг. Ти повернешся, а нічого не зміниться з сьогодняшнього дня. Я обіцяю.

— Ти не можеш цього обіцяти, — простогнав брат, знову впавши у відчай. — Боги, Емілі, він же тепер має на тебе не аби який важіль впливу.

— Розберемося, — твердим голосом запевнила я брата. — Збирайся. Тобі ще цілу ніч бути в дорозі, щоб дістатися портового міста. До речі, що за корабель тебе повезе? Знаєш вже?

— Тільки назву, — Гідеон легко відволікся від більш важливої зараз теми, — щось таке дивне… Срібне… Он воно! «Срібне вітрило»! Дивна назва для корабля, ні?

— Та наче звичайна, — знизала я плечима. — То ти просто звик до кораблів Лонтапору, які називають іменами вчених та магів.

— Можливо, — брат пирхнув і відклав лист з академії. Озирнувся до мене. — Ти впевнена, що я можу спокійно їхати? Мені дуже не хочеться лишати вас тут на батька.

— Ти міг не приїздити взагалі, — я встала і зробила до брата крок. — Міг не супроводжувати мене у цьому сезоні. Та ти взяв перерву у навчанні заради мене. Що, гадаєш, ми не зможемо взяти перерву у проблемах на час твоєї відсутності?

Замість відповіді брат лише посміхнувся і обійняв мене так міцно, що мені в якийсь момент повітря не стало.

Він ще намагався роздмухати тему, що згасла сама по собі. Намагався ставити мені питання, на які я не хотіла відповідати. Або просто не мала відповіді. Та все ж час, який в нас був перед його від’їздом, минув.

— Не кажи сестрам, — знову попросив він, притримуючи для мене двері. Сам Гідеон ніс свій багаж.

— Добре, — кивнула я. — Напиши, як дістанешся берегів Лонтапору, добре?

— Звісно, сестро.

Він обійняв мене ще раз і поквапився до конюха, щоб викупити карету на цю ніч. Добре, що в нього були гроші з продажу фарби. Так що він міг собі дозволити дістатися портового містечка з комфортом.

Я спостерігала за тим, як слуги вантажать речі брата на дах екіпажу, як запрягають коней. І як мій брат зникає за темними дверцятами.

Помахавши мені наостанок через вікно, Гідеон поквапився якомога скоріше вирішити свої проблеми, щоб повернутися до наших.

Кам’яна бруківка ще зберігала денне тепло. Легкий вітер грався листям високих дерев, шурхотів у віконницях, ворушив гривасту чуприну мого коня. А я стояла на вузькій вулиці і на повні груди вдихала тепле вечірнє повітря. Тут було майже безлюдно — біля заїжджого двору, який майже не мав попиту серед мандрівників. І я мала трохи часу, щоб упорядкувати свої думки перед тим, як повертатися додому.

— Добрий вечір, леді Емілі, — голос пролунав за моєю спиною.

Я не чула жодного кроку. Жодного шелесту. Нічого, що могло попередити мене про появу когось зі знайомих.

Я різко розвернулась. Переді мною стояв високий чоловік у темному плащі. Його каптур був опущений, та я впізнала його за голосом.

Серце гупнуло в грудях.

— Знову ви, — видихнула я та вчепилася у гриву Буревія, наче шукаючи у ньому підтримки. — Звідки ви знаєте моє ім’я?

Незнайомець скинув каптур. Останні промені сонця затанцювали на волоссі, яке здавалося вкрилося тонким шаром платини. На обличчі чоловіка панувала широка посмішка, яку могли собі дозволити або дурні, або божевільні.

Та щось підказувало мені — до жодної з цих категорій він не належав.

А ще від нього… від нього я вловлювала те дивне відчуття, яке викликала у мене магія. Наче він утримував якісь чари, які я не могла зрозуміти чи побачити. Магія, здавалося, огортала його. Та я не розуміла, що саме вона робить.

— Я багато чого знаю, — трохи нахиливши голову мовив він. — Мені здавалося, ти це вже зрозуміла. Чи мої слова тоді булі тобі незрозумілі?

— Краще б ви пояснили, — я скинула підборіддя, без страху зазирнувши в зелені очі чоловіка.

— Яка вперта в тебе хазяйка, — похитав головою чоловік, звертаючись не до мене, а до Буревія.

Примружився, його посмішка на мить стала ще ширшою. А потім зникла з обличчя. Так раптово, наче сонце впало за обрій.

— Хочете сказати, що ви теж?...

Я не закінчила речення. Мені було важливо почути це від іншого. Не лише прочитати у щоденнику прабабусі.

— Що «теж»? — посмішка знову з’явилася на його обличчі. — Кажи, Емілі. Мені ти здавалася більш сміливою та зухвалою? Давай, скажи… Спитай в мене, чи теж я чую голоси тварин.

— А ви чуєте?

Він на мить застиг. А потім розсміявся. Голосно. Відкрито. Не зважаючи на жодних можливих свідків.

— Який божевільний зізнається у такому? — похитав він головою, коли вибух сміху вщух.

— Хто ви? — мій голос пролунав з металевим дзвоном. — Я досі не знаю вашого імені.

— Воно залежить лише від тебе, квіточко, — відповів незнайомець, знизавши плечима. — Ким ти хочеш мене знати? Другом? Чи ворогом?

— Ви погрожуєте мені? — я скинула брову і прикликала магію.

Поки не перетворила її в чари. Не створила жодного заклинання. Однак у разі чого я була готова діяти. У разі чого я готова була відповісти на наступну погрозу чимось більш дієвим ніж слова.

— В жодному разі, — посмішка знову з’явилася на його обличчі. — Лише пропоную тобі вибір. Бо щось мені підказує, що друг тобі знадобиться вже дуже і дуже скоро.

Я не встигла відповісти. Цей молодий лорд… хоча чи був він взагалі лордом?... Він не став чекати на відповідь. Наче вона його не цікавила. Він просто розвернувся до мене боком і… зник.

Просто розчинився у повітрі, наче його і не було ніколи.

Наче він привидівся мені, як ранкове марення.

Я здригнулася від наступного пориву вітру. Перехопила поводи Буревія і потягнула його подалі від того місця, де щойно відбулося щось настільки дивне, що я не могла пояснити жодними словами.