Примірка готових нарядів та обговорення тих, що відшиють під замовлення, зайняла надто багато часу. Я втомилася, Ребека вже пішла, а Джозі сиділа у кріслі й прикриваючись планшеткою, читала один із тих романів, які полюбляла наша мати.
— Так, зупинимося на цьому, — втомлено кивнула я, обравши фасони, тканини та прикраси. — Дякую, що знайшли час.
Модистка тільки стримано посміхнулася і кивнула:
— Тепер мені треба поговорити з вашим батьком, леді Браер. І узгодити грошовий бік нашої угоди.
— Я проведу вас, — Джозі легко схопилася з місця, наче і не була нічим зайнята. — Прошу, за мною.
— До зустрічі, Емілі.
— До зустрічі, — відгукнулася я й полегшено видихнула, коли помічниця модистки послабила шнурки корсета.
Мені допомогли вдягтися, і я поквапилася за Джозі. Гадала, що розмова між модисткою та батьком вже завершилась. Однак…
— Вони ще там? — здивувалася я, побачивши сестру у східному коридорі навпроти дверей, що вели у кабінет батька.
Сестра стояла біля вікна, продовжуючи перерване читання. І не звертаючи на мене уваги, кивнула. А я… я не стрималася.
Тихесенько підійшла до дверей і приклала до них вухо.
— Я вже сказав, — голос батька був тихим, мені насилу вдавалося зрозуміти почуте. — Ці мережива ми відкидаємо. Смарагди? Ще і жовті смарагди? Чому вони? Бурштин нічим не гірший!
— Але, лорде…
— Те, що це обрала моя донька, ще нічого не означає, — перервав модистку лорд Браер. — Або так, або я підшукаю іншого вмільця для пошиву одягу.
Я відскочила від дверей за мить до того, як вони відчинилися. У коридор першою вийшла модистка. Її обличчя вкривав рум’янець, а губи тремтіли.
Вона не подивилася на нас з сестрою, поквапилася до виходу. Ми з Джозі обмінялися поглядами. І не помітили, як слідом за жінкою вийшов і наш батько.
— Що ви тут робите? — його питання повисло у повітрі. — У вас немає справ?
— Є, батьку, — я першою відповіла і стала між ним та Джозі, щоб та встигла заховати книжку. — Якраз планували прогулятися парком, який наш дідусь висадив навкруги маєтку. Якщо ви, звісно, не заперечуєте.
— Де Ребека?
— Я не знаю.
Лорд Браер примружився і, не сказавши більше ні слова, покрокував до сходів. Ми з Джозі знову мовчки обмінялися поглядами та поквапилися за ним. Наступну сцену ми спостерігали вже зі сходів.
Батько наче відчув, коли варто вийти. Тому що Ребека стояла у дверях маєтку, коли голова дому спустився на перший поверх. Там вона і залишилася, коли батько її покликав.
— Ти кудись зібралася, Ребеко? — це було те питання, яке ми з сестрою почули, підійшовши до сходів.
— Так, на прогулянку.
Хто-хто, а наймолодша з роду Браер ніколи не ніяковіла перед батьком. Вона його побоювалася, але коли мала змогу відповісти — завжди відповідала.
— Із ким?
— Це не має значення, батьку.
— Це має дуже велике значення, — я чула, як поступово крижаніє тон лорда. — Якщо ти знову підеш до міста. Якщо я знову дізнаюся, що ти спілкувалася з кимось із простолюдинів…
— То що ви зробите? — з викликом спитала сестра, скинувши підборіддя.
Джозі злякано схопила мене за руку. А я застигла на місці, розуміючи, що бурі не уникнути.
— В моєму домі буде так, як я сказав! — гаркнув Майлз Браер. І від звуку його голосу першим бажанням було присісти та сховатися. — І ніяк інакше!
Я бачила, як Ребека вже відкриває рота, щоб кинути щось таке, про ще буде жалкувати. І кинулася сходами вниз.
— Ребеко! — награно весело покликала я її. — Ось ти де! Ми якраз шукали тебе з Джозі. Ходімо у парк. Погода сьогодні чарівна. Батьку, ти ж не проти?
Прикладаючи майже всі сили на те, щоб утримати усмішку, я повернулася до батька.
То, як він дивився на Ребеку, а тепер і на мене…
— Ідіть.
Це єдине, що він видихнув.
— Дай тільки грошей. І я полишу твій будинок, — прошепотіла Ребека за моєю спиною.
І все б нічого. От тільки лорд Браер почув те, що вона сказала.