Повертаючи до брата, я так і не змогла повернути посмішку і прибрати зморшку між насуплених брів. Гідеон це помітив і скинув брови у німому питанні.
— Треба поговорити, — пошепки промовила я, озирнувшись і відібравши у нього келих.
Брат проводив поглядом напій, який я у нього відібрала:
— Кажи тут. Тільки коротко.
Я зробила ковток і скривилася. Напій, який пив мій брат, був надто міцним для мене.
— Мені переказали застереження для батька. Він робить щось, що не дуже подобається комусь з аристократії.
Гідеон зблід:
— А я гадав, що повернувся лише на кілька тижнів.
У відповідь я лише знизала плечима і повернула йому келих. Дуже вчасно, бо до нас підходив один із тих чоловіків, які не дуже приємними поглядами супроводжували кожну дебютантку.
— Леді Емілі, — він протягнув мені руку, — складіть мені компанію у танці.
Я ще мить дивилася на брата, зітхнула і з посмішкою відповіла на запрошення, на яке не хотіла відповідати. Однак, мала.
Танець з цим аристократом я запам’ятала не дуже добре. Він не замовкав, розповідав про якісь свої маєтки, статки та стайні. А я ловила себе на думці, що це на мене не справляє ніякого враження. Принаймні, приємного.
Потім було ще кілька чоловіків, які звернули на мене увагу. Хтось краще танцював, хтось гірше. Однак розмову всі починали однаково — хвалилися своїми грошима і робили компліменти кольору мого волосся.
Хтось із тих, хто міг чи хотів поповнити стрій моїх залицяльників, підходив просто відрекомендуватися. Серед них були більш старші чоловіки. Вони поводилися стриманіше, питали щось про мене. А потім кивали й залишали одну.
Допоки…
— Леді Емілі?
М’який баритон торкнувся моїх вух, а всередині щось здригнулося.
— Ваша високосте, — я розвернулась й поглянула на наслідного принца Ретільванії та присіла в легкому уклоні.
— Зробіть мені ласку, — промовив він, протягнувши руку у темно-синій із золотим візерунком рукавичці.