Раді Вас бачити!

— Тобі треба відпочивати, — Джозі відібрала в мене книгу, яку я встигла стягнути з тумби, й поклала на місце.

Сестра не відходила від мого ліжка ні на крок. Відіслала всіх служниць геть і слідкувала за тим, щоб я навіть дихала повільніше, ніж зазвичай.

— Зі мною все добре, — запевнила я її. — Навіть лікар сказав, що це лише перенавантаження.

Так, зранку до маєтку Браер приїздив лікар, його запросив Гідеон, який учора підхопив мене, не дозволивши впасти на очах усього вищого суспільства. Та я цього не пам’ятала. Не пам’ятала і того, як ми дісталися дому. Першим моїм спогадом після Свята Див було обличчя Джозефіни Браер, яка вкладала прохолодний компрес мені на лоба.

Потім був лікар, який зробив не так вже і багато, за ті кошти, що йому довелося заплатити. А потім знову Джозі.

— Ти маєш відпочивати, — настирливо промовила вона. — Якщо хочеш щось почитати — тримай. Це сьогодні вранці прийшло.

Вона кинула на ковдру десяток конвертів.

— Що це? — я потягнулася за листами, а потім відсмикнула руку, почувши відповідь.

— Листи від залицяльників.

— Забери це, — прошепотіла я, провівши долонею по обличчю.

— Якщо батько дізнається, що ти їх не прочитала, він розізлиться, — нагадала сестра. — Хочеш, я тобі почитаю?

— Давай, — зітхнула я, занурившись під ковдру і накрившись нею з головою. — Тільки основне, добре?

Сестра засміялася. А я почула, як вона розриває обгортку першого листа. Кашлянувши, сестра почала з почуттям декламувати.

— Шановна, леді Браер, пише вам лорд Товін. Ви вразили мене у саме серце своєю красою та надзвичайною грацією! Я не можу не думати про вас. Не можу не уявляти вас у тій гарній сукні! Прошу, дозвольте мені провести з вами трохи часу. Чекаю на вашу відповідь.

— Хто такий лорд Товін? — спитала я, висунувши носа з-під ковдри. Джозі поглянула на мене та знизала плечима.

— Шановна, леді Браер, — розірвавши наступний конверт, прочитала сестра, — пише вам лорд Марфі. Ви вразили мене у саме серце своєю красою… Серйозно?! Він слово у слово повторює лист лорда Товіна.

Сестра обурено схопила наступний конверт, розірвала і пробурмотіла собі під ніс:

— Шановна… Ага… Пише… Ага… Лорд Лофер… Своєю красою та грацією… Ці лорди зледащіли! В них що форма для таких листів з’явилася?!

Я засміялася і полегшено видихнула. На такі листи я не мала відповідати. До того ж, завдяки прізвищу Лофер, я зрозуміла, хто всі ці лорди. Та сама купка чоловіків, які на королівському святі оглядали дівчат, як кобил.

Здригнувшись від огиди, я поглянула на сестру:

— Прочитай мені прізвища. Так буде простіше.

Засмучена таким станом речей, вона зітхнула і почергово почала брати конверти до рук.

— Лорд Майвар.

— Цей можна прочитати, — погодилася я. — Хто ще?

— Лорд Фейв.

— У сміття, з попередніми.

— Лорд Дейлет.

— У сміття.

— Лорд Ше.. Ше… Який нерозбірливий почерк.

— Шерве? — перепитала я, а серце підстрибнуло до горла. Перед внутрішнім зором спливли холодні блакитні очі Крістіана.

— Шентер.

Я розчаровано скривилася:

— У сміття.

— Лорд Гувін.

— Граф? — я аж сіла і поглянула у бік дверей, сподіваючись, що за ними не стоїть наш батько і не чує це прізвище. — Дай сюди.

— Ти приймеш залицяння старого графа? — здивовано скинула брови сестра, простягнувши мені конверт.

— Навряд чи він пише мені з приводу цього, — пробурмотіла я, розриваючи щільний жовтий папір.

І я мала рацію.

Під пильним поглядом сестри я мовчки читала вибачення та слова шкоди з приводу того, що вчора я не стала свідком всіх приготованих для свята див. Трохи нижче він цікавився моїм здоров’ям та виказував сподівання, що вже незабаром побачить мене на наступному святі. Однак дещо в його листі збентежило мене…

— Емілі, — двері у спальню прочинилися без стуку і я вимушена була відкласти лист. На порозі стояв старший брат. — Джо.

Сестра зістрибнула з мого ліжка, наче очікуючи, що її насварять за таке свавілля.

— Я можу поговорити з Емілі наодинці? — уточнив він, подивившись спочатку на мене, а вже потім на Джозі.

— Звісно, — сестра не помітила цих поглядів. Озирнулася до мене та пригрозила. — Якщо я дізнаюся, що ти вставала з ліжка, я тобі таке влаштую! І не подивлюся на те, що ти старша за мене!

— Добре, — я м’яко посміхнулася їй. — Дякую за твою турботу.

Вона розтанула миттєво. Примружилася і схилилася до листів, що залишилися:

— Тут немає того прізвища, про яке ти питала. Однак, гадаю, що тебе зацікавить ще і цей лист.

Вона швидко передала мені коверт, поглянула ще раз на брата і поквапилася з кімнати. Не встигла Джозі до кінця зачинити двері, як маєток здригнувся від якогось гуркоту. Потім ще раз. І ще.

Я здивовано поглянула на Гідеона, а він лише зітхнув. Пройшов до мого ліжка, присів на його край і заговорив.

— Сьогодні якийсь безлад у маєтку коїться. Спочатку лікар, який не зміг нічого путнього про твій стан сказати. Потім ці робітники батька… Вони вже якусь стіну почали зносити у винному льосі. Пилюка така стоїть, що туди ще тиждень спускатися неможна буде.

— Нащо вони зносять стіни? — здивувала я. — Що задумав батько?

— Обіцяй не сміятися, — змовницьки промовив брат. — Я дізнався це від одного з робітників. Батько не говорив зі мною з цього приводу.

— Обіцяю, — відгукнулася я, піднявши долоні, в яких стискала по листу. Один від графа, другий — від когось, чиє прізвище я ще не встигла прочитати.

— Пам’ятаєш сімейну легенду? — посміхнувся Гідеон.

Я насупилася:

— Ту, в якій стара і навіжена прабабуся сховала десь у маєтку якийсь скарб?

— Вона сама, — кивнув брат. — Як там казала нам мама? Прабабуся Хісарія остаточно поїхала глуздом наприкінці років і заховала десь у маєтку свою спадщину. Здається, саме її шукає батько. Не знаю, скільки там грошей могла сховати прабабуся, адже її діти тільки тоді почали нашу справу і щойно отримали титул з маєтком, однак…

Новий гуркіт пронісся маєтком.

— Цей скарб взагалі існує? — скинула я брови.

— Якщо ні, батько засмутиться, — Гідеон скривився. — З цим щось треба робити, бо якщо справи родини настільки погані… Я не повернуся до Лонтапору.

— Але твоє навчання…

— За які кошти, Емілі?