Раді Вас бачити!

Бальна зала цього разу майже не відрізнялася від минулого свята. Аристократи проходили всередину, музиканти вже займали місце в кутку, а срібні підноси з келихами вина ковзали поміж натовпу в руках уважних слуг. З-поміж розмов і сміху відчувалася особлива напруга — чи то очікування, чи то передчуття.

— Сьогодні звичайний бал? — спитала я, тримаючись за невимушеність. — Чи знову будуть чимось дивувати?

— Важко сказати, — Доріан жестом покликав слугу, зняв з таці два келихи і один передав мені. — Батько буває дуже непередбачуваним. Але зазвичай кінцеві свята сезону вже більш спокійні й розмірені. Окрім останнього. Воно має запам’ятовуватись.

— Логічно, — кивнула я і зробила обережний ковток. Вино було грушевим, надзвичайно легким, майже ігристим.

Але навіть це відчувалося зайвим — я відставила келих.

— Ми маємо танцювати? — запитала я, і погляд мій ковзнув по парах, що вже рухалися до середини зали, чекали на музику та короля.

— Звісно, — його посмішка була стриманою, куточком вуст, але в ній ховалося щось іронічне. — А що, бажаєте втекти зі свята?

— А що, так можна? — пирхнула я.

Він не відповів одразу. Лише глянув — довше, ніж слід було б. У його темних очах спалахнув той самий вогник, через який в мене завжди перехоплювало подих. Потім, без зайвих слів, нахилився трохи ближче. Я відчула його долоню на своїй спині — на оголених лопатках. І ніби блискавка пройшлася по шкірі.

— Якщо ви бажаєте усамітнитися зі мною, Пряна принцесо, скажіть це прямо, — майже пошепки промовив він. — Немає потр*** ховатися за натяками.

— Доріане, — прошипіла я. Кинула на нього злий погляд.

Він засміявся — щиро, з тією легкістю, яку я ніяк не могла зрозуміти.

— Ні, це все ж таки весело, — сказав, відступивши на крок і зробивши ковток. — У вас неймовірна міміка, Емілі. Я б міг весь вечір насолоджуватися тим, як вона змінюється — від здивування до люті.

— Ваші жарти мене починають дратувати!

— А хто сказав, що я жартую? — підняв одну брову і знову розсміявся, хоча цього разу в сміху вже було менше світла.

Я лише похитала головою і відвела погляд, оглядаючись. Мого батька ніде не було видно, що одночасно і тішило, і змушувало напружитися. Відсутність Гідеона теж відчувалась гірким смутком. Адже сестрам я обіцяла поговорити з ним сьогодні. Обіцяла домовитися про зустріч із ним, знаючи наперед, що брешу.

А потім я побачила його.

Крістіан Шерве стояв трохи осторонь, немов чужий серед усієї цієї вишуканої вистави. Його силует був знайомим до болю: витягнута постава, одна рука в кишені, інша тримала келих, який він майже не підносив до вуст. Погляд — гострий, але далекий.

Поряд з ним стояла та, котру я ненавиділа.

Луїза де Лое у сукні кольору стиглої ожини, з віялом, що пурхав, наче метелик. Її голос був надто дзвінким, сміх — навмисно звучним. І в ній самій було надто багато «надто». Надто глибоке декольте, надто відверта посмішка, надто часті погляди на Крістіана.

Я відчула, як у грудях щось піднялося — пекуче, гірке.

Вітерець її віяла здавався знущанням. А він… він навіть не дивився на неї. Лише інколи — стримано, ввічливо, відсторонено. І це злило ще більше.

— Луїза, — просичала я майже несвідомо.

— Ви щось сказали? — обізвався Доріан. Його голос був м’яким, але в ньому щось змінилося. Я повернула голову — і зрозуміла, що він усе бачить. І мої очі, і мій подих, і навіть оту зрадливу лінію стиснутих губ.

— Гм-м-м, як мило, — він усміхнувся. М’яко, без насмішки, але й без ілюзій. — Ви ревнуєте його.

Мов відро крижаної води — його слова вдарили по шкірі, в серце, в горло. Я ледь не здригнулась. Усередині щось стислося — те, що я так старанно намагалась заперечити. Мій погляд затуманився, і я відчула, як долоні спітніли. Сироти на шкірі стали гострішими.

— Що?! Ні! — зірвалось з моїх вуст, надто швидко. Надто голосно. — Звісно, що ні…!

— Не брешіть мені, Пряна принцесо, — попросив він, примружившись. — Я ж все бачу. І все розумію.

Він відвернувся. А от я не розуміла це через те, що йому неприємно все це бачити. Чи це для того, щоб я не відчувала себе так ніяково?

Що саме у нього зараз на думці? Чому він поводиться саме так?

Та подумати про причини в мене не було часу. Я щойно знову перевела погляд у бік Крістіана — наче навмисно, немов прагнучи ще раз відчути те дивне відчуття всередині, яке народжувалося від самого факту їхньої близькості з Луїзою.

Вона й досі стояла поряд із ним, кокетливо змахувала віялом, імітуючи неуважність. Проте цього разу — ніби відчувши, що я спостерігаю, — Крістіан різко скинув погляд і зустрів мій.

Потім він опустив очі, відповів щось леді де Лое, і… випростався.

В одну мить він покрокував у наш бік.

Впевнено, рівно, мовби вже давно прийняв це рішення — підійти. Не стримуватися. Не ховатися.

Крок. Ще крок. І ще.

Серце забилось швидше. Груди стисло. Я стояла, не зрушуючи, лише спостерігала. Доріан теж помітив його — і затих, як хижак, що вичікує.

— Ваша високосте, — голос Крістіана був рівний, відточений і трохи прохолодний. Він зупинився за кілька кроків від нас. — Леді Браер.

— Лорде Шерве, — Доріан відповів з тією ж спокійною граційністю, яка так пасувала його титулу. Його вуста розтягнула легка посмішка, яка не торкалася очей. — Вітаю вас на святі.

— Дякую за вашу гостинність, — Крістіан злегка вклонився. Погляд його майже непомітно ковзнув по мені, затримався, і одразу знову звернувся до Доріана. — А ви прийміть мої вітання з заручинами. Дуже щаслива новина.

На мить повисла тиша. Тонка, обережна, мов натягнута струна.

— Як мило з вашого боку, — відгукнувся Доріан, легко піднявши келих, ніби у тост. — І все ж — не надто очікуване привітання, зважаючи на те, як довго ви на це чекали.

Я ледве стримала здивований вдих. Це був тонкий удар — обгорнутий в оксамит, але поцілений точно.

Крістіан не зморщив брови, не виявив жодної реакції — лише ледь помітно стиснув пальці, що тримали келих.

— Ви маєте рацію, ваша високосте, — промовив він із м’яким усміхом, мов знімаючи з себе невидимий шар напруги. — Є речі, які бувають доречними лише певний час. Особливо якщо вони… історичні.

— О, я згоден, — Доріан кивнув, відпив вина. — Історія має здатність розставляти всіх по своїх місцях.

Крістіан не відповів на цей випад, повернувся до мене і легко поцікавився:

— Сподіваюся, ви все ж залишили кілька танців для старих друзів?

Я ледь зітхнула — і на мить відчула, як моя присутність тут перетворилася на центр поля бою. Тонкого, майже невидимого. Але цілком реального.

І я не розуміла, нащо це Крістіану. Адже він знає правду — знає що ці заручини фарс. Навіщо він зараз провокує кронпринца?

Доріан навіть не повів бровою.

— Звісно, лорд Шерве, — відповіла я, вдаючи легкість, хоча серце калатало десь у горлі. — Було б неввічливо інакше. Однак, тільки у тому випадку, якщо мій наречений не буде проти.

У гру, яку вони тут удвох затіяли, я грати не дуже хотіла.

— Я ціную вашу ввічливість, леді Браер, — Крістіан схилив голову, погляд його в цей момент був майже щемким. — Вона завжди була однією з ваших найвишуканіших прикрас.

— Як поетично, — обізвався Доріан, й доторк іронії в його голосі був делікатним, майже невловимим. — Хто знає, може ви знайдете себе у придворній поезії, лорде Шерве?

— Не виключено, — Крістіан не збентежився. — Врешті-решт, придворне життя багате на натхнення. Іноді навіть трагічне.

— Трагедії створені для написання балад, — погодився Доріан, зробивши ще ковток і поглянувши просто в очі Крістіану. — Але в реальності вони рідко залишають по собі щось, окрім попелу.

Він говорив, як завжди, спокійно, ніби мимохідь, але я знала — це не випадкові слова. Це були удари. Обережні, холодні. І Крістіан їх розумів.

— І все ж іноді навіть попіл пам’ятає полум’я, — відповів той, і його усмішка стала ледь помітною, майже болісною. — Ви не знаходите?

Я стояла між ними, мов на межі двох стихій, і вже не могла вдавати, що не відчуваю — як напруга проростає поміж слів, поглядів, пауз. І в кожному з них: суперництво, спогад, біль...

— Свято ще не почалося, а ви вже стільки всього встигли обговорити, — з посмішкою помітила я, жалкуючи, що відмовилася від келиха з вином. — Я в захваті.

Обидва чоловіки повернулися до мене, наче згадавши причину своєї поведінки. Крістіан нахилив голову першим.

— Перепрошую, леді Браер, якщо втомив вас. Не це було моєю метою.

— Цікаво було б дізнатися справжню мету, — замість мене відповів Доріан. Його голос знову випромінював гостинність і доброзичливість. — Якщо ви підійшли нас привітати, лорде Шерве, ми щиро дякуємо.

Це що щойно було? Пропозиція перемир’я? Від кронпринца? Чи мені здалося?

— Все саме так, як ви кажете, ваша високосте, — Крістіан навіть посміхнувся.

А потім…

— Його величність король Ретільванії! Іландер Емберг! — прогримів голос герольда, перериваючи всі бесіди та рухи у залі.

Я підхопила спідницю і присіла в реверансі. Застигла на місці разом з усіма гостями. Опустила погляд і чекала, поки король звернеться до свого двору. Чула кроки короля і… ще чиїсь.

Стук високих тонких підборів по каменю. Наче короля супроводжувала жінка. Але ж…

— Лорди та леді! — голос його величності прогримів над нашими головами. — Вітаю вас на святі. Сьогодні корона приймає гостя, якого чекала вже дуже довго. Прошу вітати…

Я випросталася і побачила високу жінку поряд з королем. Чорне зібране волосся, тонкі брови і довгий старий шрам на щоці, що тягнеться від ока до куточка рота. Вбрана у темно-червону сукню, вона гордливо тримала підборіддя високо, а спину — прямо.

Супутниця короля легко посміхнулася і в куточках очей з’явилися ледь помітні зморшки. Вони і виказали її справжній вік.

— … Королева Содії — Айла Фрейвіл!

Спочатку мені здалося, що останні слова короля мені почулися. Щоб правитель іншої країни просто так завітав на якийсь бал. Щоб це було так легко, без готування Ардашти кілька місяців. Ні… так не буває. А потім…

— Матінко?

Тихий голос поряд змусив мене здригнутися. Змусив кинути погляд спочатку на Крістіана, який з подивом дивився на королеву Содії. А потім я знову повернулася до жінки і нарешті зрозуміла, від кого цей чоловік успадкував такі крижані блакитні очі.