Спочатку:
На сторінку книги
Іларія зрозуміла, навіщо приїхав герцог, ще до того, як його карета звернула з липової алеї до дому. До обіду економка прислала нагору дівчину з прасованою сукнею кольору молодого листя — тією самою, яку берегли для прийомів, де від Іларії вимагалося сидіти рівно й не говорити першою. Потім з’явилася скринька з перлами, хоча батько терпіти не міг коштовностей удень. Нарешті її попросили не йти після сніданку до стайні. Третє було вже зайвим. Іларія стояла біля вікна, поки покоївка щось робила з її волоссям, і дивилася, як двоє лакеїв розгортають над сходами темно-синій навіс. Дощу не було. Навіс означав гостя, якому господар дому бажав показати особливу шану. У дзеркалі за її плечем з’явився Ріан.
Він прослизнув усередину без стуку, знайшов на столику мисочку з зацукрованими горіхами й одразу взяв два. Зовні вони були схожі настільки, наскільки взагалі могли бути схожими хлопець і дівчина одного віку: однакові темні брови, однаковий вигин рота, навіть маленька западинка на підборідді дісталася обом. За останній рік різниця стала помітнішою. Ріан витягнувся, плечі розширилися; Іларія залишалася нижчою і тоншою, хоча іноді їй здавалося несправедливим навіть це. Він побачив сукню, перестав жувати й одразу все зрозумів; пояснювати нічого не довелося.
Покоївка зібрала шпильки зі столу й вийшла. Тільки після того Ріан підійшов ближче й оглянув сестру так, ніби винна була сукня. Іларія сама поправила рукав. За останні пів години їй тричі затягували його вище, ніж вона любила.
— Якщо засмієшся, я тебе вдарю.
Ріан не засміявся, і від цього стало тільки гірше. Він з’їв другий горіх, поклав порожню шкаралупу на блюдце й відвернувся до вікна. На алеї вже показалася карета. Герцогу Ардену було п’ятдесят вісім. Іларія знала точний вік, бо минулої зими його ювілей відзначали при дворі. Вона тоді ще пожартувала, що на портреті він схожий на людину, яка особисто винайшла податки. Ріан сміявся так, що батько вигнав обох із бібліотеки. Тепер їй було не смішно. Через два місяці Іларії й Ріану виповнювалося шістнадцять. У шістнадцять держава вперше офіційно перевіряла дар.
Для хлопців це був початок дорослого життя: після перевірки ставало зрозуміло, хто піде до Академії, хто залишиться вдома, хто матиме право навчатися родовій магії. Для дівчат результат означав дещо інше. Іларія не любила думати про те, що буде потім. Поки що їй удавалося про це майже не думати. На долоні під лівою рукавичкою ще лишався тонкий рожевий слід від опіку, який вона отримала три дні тому, коли свічка на її столі спалахнула до самого балдахіна. Перед тим у кімнаті десять хвилин сидів Ріанів наставник — вогняний маг. Іларія нікому не сказала. Батько й без цього дивився на неї останнім часом надто уважно. Знизу дзенькнув дверний дзвінок. Ріан рушив до виходу, але біля дверей затримався. Його рука на мить лягла на ручку.
— Я буду внизу.
Це була вся його підтримка. Іларії її вистачило більше, ніж якби він почав обіцяти, що все владнається.
Герцог виявився гіршим за портрет. На портреті художник залишив йому шию. У житті вона майже зникала між високим коміром і важкими щоками. Сріблясте волосся було ретельно зачесане назад, ніби кожна волосина підписала окрему присягу. На правій руці він носив два масивні персні й один тонкий, з темно-зеленим каменем. Іларія помітила руки раніше за все інше. Нічого дивного: за десять хвилин саме цими руками герцог тримав її пальці довше, ніж вимагало привітання.
Привітання вже закінчилося. Батько відійшов запросити гостя до вітальні. Ріан стояв біля каміна й дивився на герцогову долоню так, ніби оцінював, чи можна відрубати її декоративною шаблею зі стіни. Іларія обережно висмикнула руку. Герцог цього наче не помітив. У вітальні подали чай. Його світлість відмовився від меду, попросив лимон, потім не торкнувся ні того, ні іншого. Він говорив переважно з батьком: про осінні збори Ради, про стан північної дороги, про новий митний збір на річкових переправах. Іларія сиділа поруч із вікном. Можна було майже повірити, що вона тут випадково. Тільки герцог час від часу повертав до неї голову.
Погляд його не був непристойним. Саме це дратувало найбільше. Він дивився спокійно, уважно, з оцінкою людини, яка звикла перевіряти коня перед покупкою і не бачила в цьому нічого образливого. Батько теж це бачив і нічого не робив. Іларія опустила очі до чашки. На поверхні чаю тремтіло відображення вікна. Десь за стіною хтось із прислуги впустив тацю. Почулося приглушене лаяння, потім швидкі кроки. Ріан на секунду скосив очі туди, і Іларія ледь не всміхнулася. Він завжди реагував на падіння посуду так, ніби сподівався на продовження. Герцог тим часом заговорив про свої маєтки на заході. У нього було три резиденції, великий парк, озеро й окрема оранжерея для цитрусових дерев. Іларія не могла збагнути, чому він розповідає це батькові. Батько бував у його маєтку двічі. За кілька речень вона зрозуміла: він розповідав це їй. Не напряму — це було б неввічливо. Просто описував майбутнє місце проживання так, наче пропонував оглянути кімнату перед заселенням. Вона перестала чути про оранжерею.
На столі лежала срібна ложечка. Від сонця вона нагрілася з одного боку, і Іларія провела пальцем уздовж холоднішого краю. Звідкись прийшла дурна думка: якщо зараз ложка розплавиться, розмова принаймні зупиниться. Ложка не розплавилася. Біля каміна Ріан кашлянув. Батько коротко глянув на нього. Цього разу Іларія зрозуміла попередження, хоча адресувалося воно не їй. Після чаю герцог попросив поговорити з батьком наодинці. Ось тоді стало зовсім тихо. Навіть слуги, здається, навчилися ставити чашки без звуку. Іларію відпустили.
Вона піднялася нагору, але до своєї кімнати не пішла. На другому поверсі біля старої галереї був вузький балкончик над бібліотекою. У дитинстві вони з Ріаном ховалися там від учителя історії. Крізь різьблену решітку було добре чути все, що говорили внизу, якщо співрозмовники стояли достатньо близько до каміна. Іларія дійшла до галереї й побачила, що місце вже зайняте. Ріан сидів навпочіпки за колоною й мовчки посунувся, звільняючи їй місце. Іларія сіла поруч. Герцог говорив довго. У нього був приємний, низький голос. Людина з таким голосом могла б читати дітям казки перед сном. Батько відповідав рідко. Іларія почула своє ім’я двічі. Потім — слова про вік. Про відповідність становища. Про давню прихильність двох домів. Про те, що поспішати, звичайно, ніхто не збирається. Ріан поруч перестав ворушитися.
А далі герцог вимовив те, чого Іларія весь цей час чекала і все одно виявилася не готова почути. Він просив її руки. У бібліотеці настала пауза. Іларія дивилася на край Ріанового черевика. На ньому засох шматочок глини — він, мабуть, знову ходив зранку до старої стайні, хоча батько забороняв після дощу. Вона чекала. Батько мав сказати «ні» — не сховатися за її віком і не попросити часу, а відмовити. Знизу нарешті почувся його голос. Він подякував герцогу за честь. А потім сказав, що хотів би кілька днів на відповідь. Ріан різко повернув голову. Іларія не подивилася на нього. Унизу чоловіки вже говорили про щось інше. Вона встала першою.
На сходах сукня зачепилася за різьблений виступ. Іларія смикнула тканину сильніше, ніж треба, і почула короткий тріск. Цього разу вона навіть не зупинилася. Іларія дійшла до своєї кімнати з відірваною смугою зеленої тканини, що волочилася за нею по підлозі. Покоївка, побачивши сукню, зупинилася посеред кімнати. Не скрикнула. Не сплеснула руками. Просто подивилася вниз, потім на Іларію, і в цьому погляді було стільки втомленого професійного осуду, що Іларія відчула себе років на дев’ять. Вона дала розстебнути гачки на спині, вистояла необхідні кілька хвилин і тільки тоді запитала, чи можна залишити її саму. Двері зачинилися. Сукня лежала на ліжку. Розрив ішов майже до коліна. Мати сказала б, що хорошу тканину можна врятувати.
Іларія провела нігтем по краю дірки й раптом уявила, як герцог Арден розповідає комусь про їхню майбутню оранжерею. Саме їхню. Цитрусові дерева, західний маєток, правильне повітря для дітей.
Дітей.
Вона скинула перли на туалетний столик. Нитка зачепилася за гребінець, кілька секунд довелося розплутувати. Це розлютило її більше, ніж мало б. У коридорі пролунав чоловічий сміх. Герцог ще не поїхав. Іларія підійшла до вікна, відсунула фіранку й побачила перед ґанком його карету. Кучер сидів нерухомо. Один лакей тримав дверцята відчиненими, другий приймав від слуги батьків подарунок — дві пляшки старого вина в дерев’яній скриньці. Отже, все пройшло чудово. Вона стояла біля вікна доти, доки герцог нарешті не вийшов. Батько проводжав його до сходів. Ріана не було. Герцог уже ступив до карети, але перед тим озирнувся на будинок. Іларія інстинктивно відступила від вікна, хоча знизу навряд чи можна було щось розгледіти за відблиском скла. За хвилину колеса зашурхотіли по гравію. Ще через хвилину хтось постукав у двері. Ріан увійшов із тарілкою. На ній лежало чотири тістечка, два шматки пирога і щось, що колись було фруктовим рулетом, але дорогою втратило форму. Він поставив усе на столик біля вікна. Іларія подивилася на нього. Ріан сів. Вона подивилася на тарілку.
Він явно забрав її знизу після прийому. Іларія впізнала порцелянову тарілку з малого сервізу, який економка берегла від дітей уже років десять. Ріан узяв шматок пирога. Його спосіб підтримувати людей майже завжди включав їжу, яку йому не дозволяли брати. Іларія сіла навпроти. Перші кілька хвилин вони їли мовчки. Пиріг був із грушами. Надто солодкий. Ріан з’їв половину свого шматка й почав колупати виделкою начинку. Іларія знала цю звичку. Він так робив, коли хотів щось сказати й розумів, що краще не треба. Зазвичай розумів недовго. Цього разу витримав майже хвилину.
— Батько не погодився.
Іларія витерла палець від цукрової пудри об серветку.
— Не відмовив.
На цьому розмова могла б закінчитися. Ріан узяв друге тістечко. Іларія дивилася, як він їсть, і думала, що за два місяці вони підуть на перевірку разом. В один день. У різні кабінети. Її брат жив із цим останній рік так, ніби перевірки не існувало. Жодної випадково зрушеної речі. Жодної іскри. Жодного холоду в склянці, тріснутого каменю, пориву повітря в закритій кімнаті — навіть найдурнішої дрібниці, якими діти з магічних родів починали лякати нянь задовго до офіційних тестів. В Іларії дрібниць ставало дедалі більше. Учора вода в тазі вкрилася тонкою кригою, хоча в кімнаті було тепло. Три дні тому — свічка.
За тиждень до того вона сперечалася з матір’ю в саду, і вишневе листя навколо лавки піднялося без вітру. Тоді поряд працював садівник. Іларія знала, що в нього була слабка магія повітря. Ця думка іноді поверталася, але нічого не пояснювала. Магія не переходила від людини до людини від того, що вони стояли поряд. Навіть діти це знали. Ріан доїв тістечко.
— Ти скажеш йому?
Іларія зрозуміла не одразу. Потім глянула на ліву руку. Рукав домашньої сукні прикривав слід від опіку.
— Ні.
Ріан не став її переконувати. Знизу відчинилися двері бібліотеки. Через будинок голоси розходилися дивно: іноді було чути слово з першого поверху, але не людину в сусідній кімнаті. Батько щось сказав слузі. Потім скрипнула сходинка. Іларія встала. Ріан теж. Він подивився на тарілку, на двері, швидко взяв останнє ціле тістечко й сховав за спину саме в ту мить, коли батько увійшов. Іларія цього разу все-таки засміялася. Нервово, коротко, зовсім не до місця. Батько перевів погляд із неї на Ріана. З-за Ріанової спини сипалася цукрова пудра. Батько нічого не сказав. Від цього Ріан повільно поклав тістечко назад.
Батько не сів. Він підійшов до вікна, перевірив, чи остаточно зникла герцогова карета за деревами, і тільки тоді повернувся до них. Іларія знала цей рух. Так він поводився перед розмовами, яких не хотів вести при слугах. Її злість повернулася відразу. Батько вислухав її до кінця. Вона сказала, що герцог старший за матір. Що він їй огидний. Що вона не збирається жити в його західному маєтку, не цікавиться його оранжереєю і тим більше не збирається народжувати йому дітей. Останнє слово вона майже проковтнула. Ріан дивився кудись убік. Батько не перебив жодного разу. Саме це поступово збило її з ритму. До третьої хвилини Іларія вже не говорила — повторювала те саме іншими словами. Коли вона замовкла, батько підійшов до столу й узяв її рукавичку, яку вона кинула туди перед обідом. Ліву. Вивернув трохи край. Іларія відчула, як усередині все обірвалося ще до того, як він попросив показати руку. Вона не рухалася. Батько не повторив. Довелося самій підтягнути рукав. Рожевий слід був невеликий. За два-три дні зник би зовсім.
Батько дивився на нього довше, ніж дивився сьогодні на герцога. Потім перевів очі на Ріана. У кімнаті стало якось незручно тихо. Іларія вперше подумала, що батько, можливо, помічав значно більше, ніж вона вважала. Він відкрив нижню шухляду її письмового столу. Іларія мало не заперечила — це був її стіл, — але побачила в його руці не свої папери. Невеликий складений аркуш із печаткою дому. Батько приніс його з собою. Він поклав документ перед Ріаном. Цього разу дивився тільки на сина.
За законом старший син магічного роду мав підтвердити дар, вступити до Академії й завершити перший рік навчання. Після Першого Кола його спадкове право вже не залежало від того, збереже він магію надалі чи ні. Правило було старе; більшість родин згадувала про нього лише тоді, коли виникала проблема. У їхньому домі проблема вже виникла. Іларія знала це без пояснень. Ріан теж. На документі стояло ім’я їхнього двоюрідного брата з молодшої гілки. У нього дар проявився ще минулої осені. Сильний. Батько дав їм прочитати папір.
Це не був позов і не погроза. Поки що — лише офіційне повідомлення, що молодша гілка готує документи на випадок, якщо після державної перевірки старший спадкоємець виявиться непридатним. Ріан дочитав до кінця й дуже акуратно поклав аркуш назад. Іларія раптом згадала, як уранці він крав горіхи з її столу. Це було кілька годин тому, але тепер чомусь здавалося дурним і далеким. Батько забрав документ. Тільки тепер він сів. Від нього пахло вином, яке пили з герцогом, хоча сам він, здається, майже не пив.
— Я не дам йому відповіді.
Іларія підняла голову. Батько дивився на неї, але говорив спокійно, ніби домовлявся про ремонт покрівлі.
— Поки що.
Ці два слова зіпсували все. Вона вже відкрила рот, та він підняв руку. Не наказуючи мовчати — просто втомлено, ніби розмова, яку він відкладав багато місяців, нарешті наздогнала його. Потім запитав Ріана, чи було хоч щось — він не сказав ні «магія», ні «прояв». Ріан похитав головою. Батько прийняв це без видимої реакції. Після того запитав Іларію, скільки було випадків. Вона сказала тільки про свічку; про лід і листя промовчала. І майже відразу зрозуміла, що він це помітив. Не тому, що змінився вираз обличчя. Навпаки. Батько просто перестав ставити питання. Кілька секунд він крутив між пальцями гербову печатку з документа молодшої гілки.
— До перевірки п’ятдесят сім днів.
Ріан опустив очі. Іларія дивилася на батькові пальці. Печатка зробила ще один оберт. Він давно щось рахував. Це стало зрозуміло тільки тепер. Батько прибрав документ у кишеню й підвівся. На виході затримався біля дверей, наче збирався сказати щось і передумав. Іларія залишилася біля столу. Ріан забрав тарілку, хоча ніхто його не просив. Лише коли двері зачинилися, Іларія помітила, що батько забрав із собою її ліву рукавичку.
