Спочатку:
На сторінку книги
Томас приїхав у неділю до дев’ятої, коли Іларія ще сиділа за Ріановим столом у сорочці й намагалася пригадати, чи брат зазвичай застібав жилет до кінця. Такі речі не потрапили до материного списку. За дверима вже тупотіли чоловічі черевики. Томас устиг привітатися з дворецьким, запитати, чи Ріан прокинувся, і, судячи зі звуків, сам вирішив, що чекати відповіді необов’язково. Іларія встигла схопити штани.
— Секунду.
Слово прозвучало Ріановим голосом, але надто різко. Брат, наскільки вона пам’ятала, ніколи не просив секунду. Він або відчиняв двері напіввдягнений, або змушував людину чекати. Іларія перестала застібати жилет. Нехай чекає. За дверима щось упало. Потім Томас вилаявся, підняв предмет і сповістив, що це була не його провина. Оце вже звучало як людина, з якою Ріан справді міг дружити. Іларія одягнулася без поспіху, наскільки могла. За останній тиждень чоловічий одяг устиг втратити привабливість простоти. Нічого не шнурувалося за спиною, зате краватка мала якийсь правильний вузол, який у руках Ріана виникав сам, а в її перетворювався то на петлю, то на грудку тканини. Сьогодні вона здалася й обмотала її так, як вийшло. Томас, побачивши, поправив одним рухом. Іларія ледь не відсахнулася. Він цього не помітив.
Томас був трохи нижчий за Ріана, світловолосий, худий у тому віці, коли руки й ноги виросли раніше за решту людини. Під пахвою він тримав згорток старих газет, а з кишені стирчав дерев’яний футляр. На правому великому пальці була жовта пляма. Іларія знала, що його батько тримав аптеку. Про пляму не знала. Томас уже розповідав, що сталося з мостом. Іларія пропустила початок. Зміст довелося збирати по дорозі до сходів: вода за тиждень піднялася, крайня дошка остаточно розхиталася, Болт учора ледь не провалив лапу, а мірошник сказав, що лагодитиме після ярмарку, тобто ніколи. Отже, вони з Ріаном мали виконати те, що збиралися зробити минулої неділі. Тепер Іларія знала, що означало «те з мостом». Нічого таємного. Двоє хлопців збиралися полагодити дошку. Вона чомусь відчула полегшення. Батько вже знав про Томаса й дозволив їй піти. Звичайний недільний вихід Ріана був навіть корисний: якщо син раптом замкнеться вдома після приватної перевірки, це помітять швидше, ніж кілька змінених жестів.
Мати, однак, затримала Іларію в передній і поправила їй комір. За тиждень це стало майже комічним. Раніше вона робила так із Ріаном; тепер перед нею стояла донька в синовому тілі, але пальці все одно шукали ту саму складку. Томас терпляче чекав біля дверей, крутячи дерев’яний футляр. Мати запитала, коли вони повернуться. Він повідомив, що до обіду, якщо Ріан цього разу не вирішить випробувати міцність мосту власною головою. Іларія не знала історії, тому просто посміхнулася. Томас на секунду затримав на ній погляд. Неправильно. Ріан, очевидно, мав би відповісти. Іларія подумки додала ще одну річ до нескінченного списку: з’ясувати, як брат реагував на жарти, які вже чув.
До старого мосту йшли через містечко. Томас майже всю дорогу говорив сам, і це було зручно. Він розповідав про аптеку, про нового помічника батька, який одного разу переплутав банки з сушеним любистком і корою для проносного збору; про свою молодшу сестру, котра вирішила тримати в спальні равликів і за два тижні втратила сім із дванадцяти; про старого пана Дейра, який щоосені приходив купувати засіб від ревматизму, але щоразу пів години сперечався з ціною, ніби біль у суглобах був предметом торгу. Іларія знала частину імен, але не людей.
Ріан бував у цій аптеці постійно. Іноді допомагав Томасові розвантажувати ящики, коли приїздили трави з півдня. Одного разу вони цілий вечір перепаковували скляні пляшечки, бо Томасів батько зламав зап’ясток, упавши зі сходів. У другому Ріановому зошиті про це не було нічого. В аптеці в кожного було своє життя й своя робота. Мати Томаса вела рахунки краще за чоловіка, але ненавиділа стояти за прилавком, бо кожен другий покупець розповідав їй про випорожнення. Старша сестра вийшла заміж за друкаря й тепер надсилала додому аркуші з помилками, на чистому боці яких Томас робив нотатки. Молодша, та сама з равликами, мала звичку записувати сни й звинувачувала домашнього кота, якщо сни були погані. Іларія слухала й зрідка вставляла те, що точно міг сказати Ріан. На центральній вулиці Томас зупинився біля бакалійної крамниці, витяг із кишені папірець і купив корицю. Не для себе. Мати попросила дорогою.
Корицю він сховав окремо, після чого ще кілька хвилин перевіряв кишені, бо в минулий раз приніс додому пакет, у який просипалися залізні цвяхи, і мати знайшла один у пирозі. За мостом уже виднівся млин. Болт зустрів їх раніше за мірошника. Старий пес був бурий, клишоногий і настільки товстий, що ім’я здавалося насмішкою. Він обнюхав Іларію, завмер і обнюхав вдруге. Їй стало не по собі. Собаки бачать магічні спалахи раніше за людей. Запис із Ріанового зошита сам піднявся в пам’яті. Болт чхнув їй на черевик і пішов до Томаса. На цьому вся містика закінчилася. Міст виявився невеликим, дерев’яним, для людей і ручних візків; нижче вода вже торкалася нижніх опор. На одному боці стояла стара сторожка, давно порожня. Усередині хлопці тримали молоток, коротку пилку, мотузку й банку цвяхів, яку хтось колись використовував для варення. Томас відкрив двері власним ключем. Іларія нічого про ключ не знала.
На її обличчі, мабуть, щось промайнуло, бо він пояснив, що мірошник дозволив їм користуватися сторожкою ще навесні, після того як Ріан перестав залишати інструменти просто під мостом і втопив другий молоток. Усередині пахло деревом, річковою сирістю й старим тютюном. На стіні крейдою були нанесені горизонтальні риски з датами — рівень води після сильних дощів. Поряд висів аркуш із грубим малюнком русла. Біля дверей стояла банка з дивними дрібницями: ґудзик, шматок зеленого скла, дві монети, рибальський гачок, маленька мідна пряжка. Томас помітив її погляд і нагадав, що це Ріанова ідея. Усе знайдене біля води вони складали сюди. Не для чогось. Просто складали. Іларія провела пальцем по краю банки. Вона починала підозрювати, що брат збирав світ дрібними шматками й нікому не вважав за потрібне про це розповідати.
Робота зайняла довше, ніж Томас обіцяв. Розхитана дошка була не єдиною. Під нею підгнила поперечина, а два старі цвяхи сиділи так міцно, що Томас зіпсував один зубець маленького обценька й після цього хвилин п’ять розглядав інструмент із особистою образою. Іларії дісталася пилка. Нові руки були сильнішими за її власні, і перші рухи виходили занадто широкими. Лезо зіскакувало. Томас забрав у неї дошку, перевірив, чи вона не поранилася, і нарешті прямо запитав, що з нею сьогодні. Іларія була готова до цього питання. Відповідь також підготувала: після перевірки магістра батько змусив її більше займатися, вона майже не спала й тепер почувається так, ніби власні руки їй заважають. Остання частина навіть не була брехнею. Томас прийняв пояснення. Його цікавило інше: магістр щось побачив чи ні? Іларія не відповіла одразу. Вона вже знала, що дружба Ріана й Томаса не була побудована на щоденних зізнаннях. Томас міг говорити довго, але важливе залишав посеред звичайного речення й не повертався за відповіддю вдруге. Тому Іларія сказала, що поки незрозуміло. Він кивнув і повернувся до поперечини.
Свою магію Томас отримав минулої зими. Слабку водну. У сімейній аптеці це виявилося практичніше, ніж звучало: він навчився тримати температуру відварів, не підливаючи окропу, витягувати зайву вологу з деяких рослин і одного разу врятував цілий ящик кори, коли прорвало дах. Томас хотів до Академії; його батько — значно менше, і справа була не в грошах. При достатньому результаті Томас міг отримати міську стипендію. Проблема була простіша: в аптеці потрібні руки, старий помічник збирався піти до доньки на північ, а нового ще не знайшли. Кілька років тому батько обіцяв, що якщо дар проявиться, син учитиметься. Тепер обіцянка зіткнулася з рахунками, замовленнями й людиною, яка мусила щодня відкривати крамницю о сьомій. Томас розповів це без скарги. Йому, здається, було ніяково навіть від того, що ситуація звучить як проблема. Іларія не знала, що сказав би Ріан.
Тому нічого не сказала. Вони працювали далі. Це виявилося правильніше. Коли поперечину нарешті витягли, один із цвяхів вислизнув у воду. Томас вилаявся й нахилився через край. Вода була каламутна, цвях зник між камінням. Він опустив долоню майже до поверхні. Іларія вже бачила слабку магію води в прислуги й ремісників, але ніколи так близько. Нічого ефектного не сталося. Просто вузька смуга води біля берега посвітлішала, муть на кілька секунд відступила, ніби течія раптом вирішила обійти маленьку ділянку. Цвях лежав на дні. Томас потягнувся. У цей момент щось торкнулося Іларії зсередини.
Це було не схоже ані на біль, ані на тепло — радше на чужу логіку, яка на мить стала зрозумілою тілу. Вода під мостом мала вагу, напрямок, тонкі холодні шари. Іларія відчула не всю річку, лише клаптик біля рук Томаса; вода під цвяхом здригнулася, зібралася опуклістю й підняла його на ширину пальця над камінням. Томас устиг схопити цвях. Потім подивився на Іларію. Вода вже текла як раніше. Його перше припущення було очевидним і, на щастя, зовсім не небезпечним: у Ріана нарешті проявився дар. Він зрадів так щиро, що Іларія майже повірила разом із ним. Томас почав пригадувати, чи були ще випадки з водою, чи магістр перевіряв саме цю стихію, чи треба сказати батькові зараз. Іларія перебила лише останнє. Попросила поки нічого не говорити. Томас погодився легко. Перша магія вважалася особистою справою, доки людина сама не готова нею хвалитися. Після цього він узявся за дошку з новою енергією, а Іларія залишилася сидіти на краю мосту з молотком на колінах. Вона не дивилася на воду. Перед очима був інший ранок: свічка після Евена. Листя біля садівника. Тепер вода поруч із Томасом. Три збіги вже не дуже скидалися на збіги.
Але пояснення, яке просилося першим, було дурним. Чужої магії не підхоплювали, як застуду. Якби таке траплялося, про це знали б усі. Іларія вдарила молотком по новому цвяху й зігнула його. Томас глянув на результат. Вона взяла інший.
Після обіду батько отримав офіційний конверт. Іларія побачила його на столі в бібліотеці, коли повернулася: щільний кремовий папір, державна печатка, її — тобто Ріанове — ім’я зверху. Томас ще йшов поряд. Він помітив конверт, але не зупинився. Попрощався, забрав корицю, яку майже забув у передній, і пішов до аптеки. Батько розірвав печатку тільки після того, як двері зачинилися. Державну перевірку призначили на п’ятнадцятий день наступного місяця — до неї залишалося сорок два дні. Дата не була несподіванкою; незвичним був сам папір. До цього все існувало в розмовах, підрахунках, планах і батькових поїздках. Тепер у державному реєстрі вже чекали Ріана Вейра. Іларія взяла лист.
Унизу дрібним письмом перелічували, що треба мати при собі: підтвердження народження, родовий витяг, попередні медичні записи, свідоцтво наставника, два портрети для реєстру. Іларія перечитала пункт про портрети; батько, схоже, зробив те саме. Старі дитячі зображення не підходили. Потрібні були нові, зроблені не раніше ніж за місяць до перевірки. Отже, перед художником вони сидітимуть уже після підміни — це працювало на них. Рядком нижче починалася інша проблема. Разом із кандидатом чоловічої статі на первинну реєстрацію міг бути викликаний найближчий одновіковий родич для підтвердження родових ознак і виключення помилок у записах. Іларіїне окреме жіноче тестування й так мало відбутися того самого дня; новим було інше: через близнюків управління зводило обидві справи разом. Під час родового звіряння вони мали бути присутні обоє.
Ріан повернувся з прогулянки з герцогом приблизно о п’ятій і ще в передній зняв капелюх так, ніби той був винен у всьому. Іларія почула його раніше, ніж побачила. Мара тихо просила не тягнути за застібку. Мати переконувала почекати, доки вони зайдуть нагору. Дворецький дуже зайнявся вазою, яку протирав уже вдруге. Іларія вийшла з бібліотеки. Ріан зупинився на сходах. На ньому була темно-зелена сукня, яку Іларія любила. Принаймні любила до сьогодні. Один локон вибився з зачіски й прилип до щоки. На руці висіла маленька плетена сумочка, якої вранці в домі не було. Іларія спершу подивилася на сумочку. Ріан прослідкував за її поглядом. На його обличчі — її обличчі — з’явилося щось небезпечне. Він пішов нагору. Іларія рушила слідом.
Розповідати Ріан почав лише в кімнаті, коли Мара вийняла останню шпильку й залишила їх самих. Власне, розповіді майже не було. Він розкладав речі на столі. Спершу рукавички, які герцог наполіг придбати дорогою, бо старі, на його думку, погано пасували до сукні. Потім коробочку з цукатами від кондитера. Потім маленький букет фіалок, уже трохи зім’ятий у кареті. Нарешті ту саму сумочку. Герцог виявився людиною, яка не могла проїхати повз крамницю й не перетворити її на етап залицяння. З боку прогулянка виглядала бездоганно пристойно: мати сиділа навпроти, карета була відкрита, а маршрут ішов центральними вулицями й уздовж парку, де в неділю гуляла половина міста. Саме це Ріана й довело. Ніхто не робив нічого такого, на що можна було поскаржитися.
Герцог допоміг йому сісти в карету, як годилося. Подав руку при виході, як годилося. Поправив плед, коли здійнявся вітер. Поцікавився, чи зручно. Спитав, чи не втомила дорога. Купив солодощі, бо побачив, що «Іларія» затримала погляд на вітрині. Ріан справді затримав. Він просто був голодний. Далі вони заїхали до герцогської міської стайні. Оце було найпідступніше. Там Ріанові сподобалося. Старший конюх виявився чоловіком років шістдесяти, який вів записи про коней не за породою чи ціною, а за характером. У його книзі біля одного жеребця стояло: «кусається, коли нудно», біля кобили — «боїться білих парасольок», а біля старого гнідого — «чесний, але ненавидить лікаря». У нижній шухляді він зберігав випалі молочні зуби найкращих коней, перев’язані нитками з датами. Ріан просидів би там годину. Герцог це помітив. І показав йому молоду сіру кобилу. Тиху, добре виїжджену, з м’якою губою й темною смугою вздовж спини. Вона підійшла до Ріана сама й уткнулася носом у плече. Він закохався в неї одразу. Після цього герцог повідомив, що придбав її для Іларії. Ріан пішов із стайні, ненавидячи і герцога, і себе, і прекрасну сіру кобилу, яка ні в чому не була винна. Іларія слухала, сидячи на підвіконні.
Усе це було настільки абсурдно, що в іншій ситуації вона б уже сміялася. Ріан не закінчив. У парку вони зупинилися біля павільйону. Герцог хотів показати матері нові дерева, висаджені міським товариством садівників, і розмовляв із нею про мороз минулої зими. Ріан стояв трохи осторонь. Арден підійшов пізніше. Не зробив нічого грубого. Лише прибрав із Ріанового плеча сухий листок, який зачепився за тканину. Пальці затрималися біля шиї на одну зайву мить. Можливо, навіть не зайву для чоловіка, який уже вважав себе майже нареченим. Ріан відступив. Герцог помітив. Після цього став ще обережнішим. Ось це виявилося найгіршим. Ріан розповідав усе, розстібаючи браслет на зап’ясті. Замок не піддавався. Він смикнув сильніше, ніготь зісковзнув, і тонкий метал дряпнув шкіру. Іларія встала допомогти, але Ріан відсмикнув руку — не від неї, а від самого дотику. Обидва це помітили.
Він опустив руку на стіл і кілька секунд дивився на браслет. Іларія більше не сміялася. За дверима Мара щось складала в шафі. Знизу долинав голос економки, яка сварила кухонного хлопця через розлиту олію. Десь у дворі били килим — рівномірно, без жодного стосунку до того, що двоє людей у цій кімнаті намагалися жити в чужих тілах і не зламати чужі життя. Ріан нарешті дозволив їй розстебнути замок. На внутрішньому боці його зап’ястя лишилася тонка червона подряпина.
— Я не хочу туди більше їхати.
Іларія поклала браслет на стіл. За весь вечір він уперше сказав прямо, чого хоче. Вона могла відповісти, що йому не доведеться. Могла піти до батька, вимагати відмовити герцогу зараз, негайно, незалежно від спадку. Могла нагадати, що вся ця підміна саме для того й придумана, щоб їхня родина більше не потребувала Ардена. Але до державної перевірки залишалося сорок два дні. До Першого Кола — майже рік після неї. Герцог поки що був не нареченим, а людиною, якій батько не сказав ні. Ріан теж це знав. Тому Іларія не дала йому красивої обіцянки, якої не могла виконати. Вона розповіла про міст. Про Томаса, про воду, про цвях, який піднявся з дна. Ріан спершу слухав неуважно. Потім перестав крутити браслет.
Коли Іларія дійшла до Евена, свічки й листя в саду, він попросив повторити послідовність. Вона повторила. На цей раз без припущень. Евен — вогонь. Садівник — повітря. Томас — вода. Ріан підійшов до столу, відкрив той самий другий зошит, знайшов її короткі записи між маззю для рук і списком лошачих імен. Прочитав. Нижче, своїм почерком, дописав одне питання: А коли поруч нікого немає? Іларія дивилася на ці слова довше, ніж на державний лист. Вона цього ще не перевіряла.
