Спочатку:
На сторінку книги
Ріан почав розуміти, що бути Іларією важче не через сукні. Сукні принаймні мали застібки, і за ці тижні він навчився більшості з них. Волосся теж поступово перестало бути ворожою матерією, яка щоранку вимагала переговорів із Марою. Навіть власне відображення вже не змушувало його зупинятися біля кожного дзеркала: іноді він проходив повз і лише за кілька кроків згадував, що бачив там не сестру. Найгіршим виявилося листування.
У неділю вранці Мара поклала перед ним сім конвертів, перев’язаних зеленою стрічкою, і нагадала, що панночка зазвичай відповідала на них до кінця тижня. Ріан спершу подумав, що сім — це не так багато. Через годину він був готовий переглянути цю думку. Листи вимагали не просто відповіді. Вони вимагали знати людей. Тітка Елоїза вже вдруге описувала біль у коліні, хоча між рядками її значно більше цікавило, чи правда герцог Арден відвідує Вейрів частіше, ніж раніше. Вдова управителя повідомляла, що краплі для очей допомагають, дякувала за них і додавала чотири сторінки про свою старшу доньку, яка посварилася з чоловіком через бджіл. Кузина Маріанна писала про нову капелюшницю, хворобу матері й Артура, про якого, згідно з материнським списком, Ріан не мав питати. Артур займав майже сторінку.
Ріан відклав лист і подивився у вікно. Іларія могла б пояснити. Але тоді довелося б іти до її кімнати — тобто до його кімнати — й знову визнавати, що існує ще одна людина, про яку він нічого не знає. Він продовжив читати. Найпростішим виявився лист від дівчини на ім’я Ева, яка жила за два маєтки звідси й писала лише про свою козу. Коза навчилася відчиняти засувку сараю, двічі з’їла сушене полотно для живопису і тепер перебувала під домашнім арештом, із якого, судячи з тону листа, мала непогані шанси втекти. Ріан відповів їй першій, написав, що радий за козу, перечитав, закреслив і спробував інакше. До третього варіанта Мара, яка штопала біля вікна панчоху, почала підозріло ховати посмішку.
Ріан відклав перо. Вона пояснила, що Іларія з Евою знайома з семи років і зовсім не пише їй так, ніби відповідає дружині повітового судді. Після цього Мара продовжила штопати, а Ріан ще хвилин десять намагався зрозуміти, як виглядає лист людині, яку знаєш із семи років, але сам бачив лише двічі. Врешті він написав, що якщо коза навчилася відчиняти засувку, то домашній арешт, очевидно, призначили не тій стороні конфлікту. Це було ближче. Мара схвалила.
До обіду Ріан упорався лише з трьома листами. Іларія за цей час прочитала сорок сторінок магічної теорії. Він починав підозрювати, що під час підміни йому дісталася складніша частина угоди.
Своєму нареченому Мара цього ранку не відповіла. Лист від нього прийшов ще вчора й відтоді лежав на підвіконні, притиснутий дерев’яною коробочкою зі шпильками. Ріан кілька разів бачив, як вона поглядала туди, але коробку не рухала. Раніше він, мабуть, не звернув би уваги. Тепер жив у кімнаті, де майже всі дрібні речі мали чужу історію, і поступово навчився помічати, коли щось лежить не там або надто довго. Мара сама заговорила після обіду, поки розбирала сукні.
Нареченому запропонували іншу поштову лінію, далі на північ. Платня краща, при станції давали житло, але переїзд означав, що після весілля вони житимуть за два дні дороги від її матері й молодшої сестри. Мара не знала, чи має право просити його відмовитися. Він не знав, чи має право погодитися без неї. З листа виходило, що обоє дуже намагалися бути розумними й від цього вже кілька тижнів не могли ухвалити простого рішення. Ріан слухав, поки вона складала його — Іларіїні — зимові речі. Порадити було нічого. Він сказав, що лист може почекати день. Мара кивнула. На цьому все й закінчилося. За годину вона сперечалася з пралею через пляму на комірі, ввечері пішла допомагати молодшій служниці перешити старе пальто, а нерозкритий конверт залишався на підвіконні. Її проблема нікуди не зникла тільки тому, що в домі Вейрів була небезпечніша. Ріан чомусь часто думав про це останнім часом.
Після обіду батько попросив близнюків прийти до малої вітальні. Там уже чекала незнайома жінка. На вигляд їй було трохи за шістдесят, хоча точніше визначити Ріан не зміг. Вона носила темний дорожній костюм без прикрас, добротні черевики й окуляри, які постійно сповзали до кінчика носа. Біля її крісла стояла шкіряна валіза, а зверху — плетений кошик. Коли з кошика щось зашурхотіло, Ріан глянув усередину, але жінка відразу попросила не відкривати: там спала черепаха. Це пояснення було дане абсолютно буденним тоном і не супроводжувалося жодними подробицями, тому протягом наступних десяти хвилин Ріан думав переважно про те, чому людина приносить черепаху на таємну перевірку чужої крові. Пізніше з’ясувалося, що пані Орса була колишньою співробітницею родового управління. До виходу у відставку вона майже тридцять років перевіряла спірні спадкові справи: дітей, яких визнавали запізно; загублені церковні записи; родини, де після пожежі зникли документи; людей, які раптом згадували про шляхетного діда саме тоді, коли в нього не залишалося інших спадкоємців. Черепаха жила в неї дев’ятнадцять років і цього ранку мала їхати до лікаря. Скасувати один візит через другий пані Орса не вважала достатньою причиною. Так вона й опинилася у Вейрів разом із черепахою.
Батько знав її через діда. Жінка давно не працювала на державу й тепер час від часу допомагала адвокатам розбирати старі родові справи. Вона відразу попередила, що не хоче знати, навіщо Вейрам приватна проба двох власних дітей за місяць до офіційної перевірки. Батько відповів, що це його цілком влаштовує. Ріан бачив, що обидва говорять не зовсім правду: Орсі, безперечно, було цікаво, а батько боявся, що цікавість приведе її надто далеко. Досвіду їм вистачало, щоб не називати цього вголос.
Родова проба виявилася набагато менш урочистою, ніж Ріан уявляв. На столі розклали чотири тонкі пластинки світлого мінералу, схожого на матове скло, стару батькову печатку, маленьку пляшечку реагенту й ланцет. Орса принесла навіть власну тканину, щоб не забруднити скатертину. Державний тест, коротко пояснила вона, не встановлював особу. Для цього існували портрет, документи, свідки й магічна реєстрація. Родова проба відповідала на простіше питання: чи належить ця кров до тієї лінії, яку людина називає своєю. Ріан перестав стискати пальці. Вони з Іларією належали до однієї лінії. Тут підміна не мала значення. Принаймні так здавалося. Орса взяла кров спершу в батька. Крапля впала на пластину, реагент розтікся навколо неї тонким молочним колом. Потім жінка притиснула до краю гербову печатку. Усередині каменю з’явилися кілька темних прожилок. На другій пластині робили Ріана.
Він відвернувся від ланцета не через страх. Просто було дивно дивитися, як проколюють Іларіїн палець і називають це його кров’ю. Крапля впала. Прожилки повторили частину батькового малюнка. Орса порівняла обидві пластини через невелике збільшувальне скло, зробила позначку в блокноті й перейшла до Іларії. Ріан тільки тепер помітив, що сестра надто уважно стежить за її руками. Не за процедурою загалом, а саме за кров’ю. Ланцет торкнувся пальця. Іларія здригнулася. Крапля з’явилася швидко. Орса піднесла пластину. На якусь мить кров залишилася на шкірі, хоча палець уже був нахилений. Ріан моргнув. Крапля впала. Можливо, просто трималася через поверхневий натяг. Він не знав, як поводиться крапля крові на пальці й скільки часу має минути, перш ніж вона скотиться. Досі це питання жодного разу не здавалося варте вивчення. Орса капнула реагент. Малюнок почав проступати. Спершу все йшло так само. Частина прожилок збіглася з батьковими, ще кілька — з Ріановими. Жінка вже потягнулася по блокнот, коли в самісінькому центрі пластини проступила ще одна лінія. Дуже тонка. Вона пішла не до краю, як решта, а обігнула краплю майже замкненим колом. Орса зупинилася. Іларія теж це побачила. Батько стояв надто далеко.
Пані Орса нахилила пластину до світла, провела пальцем по її зворотному боці й попросила ще одну краплю. Другий тест був звичайним. Жінка подивилася на першу пластину ще раз, потім відклала її до окремої кишеньки валізи. Батько запитав, чи є проблема. Орса сказала, що немає. Старі пластини інколи дають дефекти, особливо якщо їх зберігали у вогкості. Вона мала викинути цю партію ще навесні, але хороші витратні матеріали дорожчали швидше, ніж її пенсія. Після цього продемонструвала другий результат. Обидві дитини без сумніву належали дому Вейрів. Для державної родової проби цього було достатньо. Батько вперше за кілька днів справді розслабив плечі. Ріан теж. Іларія — ні. Вона дивилася на кишеньку валізи, куди зникла перша пластина.
Орса залишилася на чай, бо надворі почалася злива і кучер відмовився їхати, доки не стане видно дороги. Черепаху нарешті дозволили дістати. Її звали Касія. Вона була приблизно завбільшки з добру тарілку й мала один подряпаний край панцира. Пані Орса розмістила її на старій газеті біля каміна, поставила поряд лист салату, який принесла із собою, і весь час розмови краєм ока стежила, щоб Касія не рушила під диван. Ріан очікував, що людина, яка тридцять років працювала з родовими справами, говоритиме про спадки. Орса говорила про сливи.
У неї був маленький сад за містом, шість дерев і сусід, який переконував, що одне з них посаджене на пів метра на його землі. Суперечка тривала одинадцять років. Обоє вже давно знали, де насправді проходить межа, але визнати це означало б закінчити щорічний ритуал. Щосерпня сусід приходив із мотузкою, вони переміряли ділянку, сперечалися, потім його дружина приносила пиріг і всі пили чай під тим самим спірним деревом. Минулого року сусід захворів. Орса сама зібрала його частину слив і віднесла додому. Цього року він знову обіцяв прийти з мотузкою. Батько слухав і навіть кілька разів посміхнувся. Ріан теж. Іларія майже не брала участі. Вона дивилася, як Касія повільно тягнеться до краю газети. Коли черепаха дійшла до паркету, сестра підняла її й повернула назад. Касія негайно рушила тим самим маршрутом. Другого разу Іларія розвернула її в інший бік. Черепаха трохи подумала й знову повернула до паркету. Орса помітила це й сказала, що Касія роками намагається йти туди, куди їй не дозволяють. Після цього розмова повернулася до слив.
Коли дощ ущух, батько провів гостю до карети. Ріан пішов нагору відповідати козячому листу. Іларія затрималася в передній. Мара несла повз стопку чистої білизни. Двоє слуг сперечалися, чи треба вже розпалювати камін у гостьовій кімнаті. З кухні пахло печеною цибулею. Звичайний вечір. Іларія звернула до батькового кабінету. Він ще не повернувся. На столі залишився шматок тканини, на якому Орса проводила пробу. Одна чиста пластинка теж лишилася — мабуть, жінка не помітила, коли складала речі. Іларія взяла її. Покрутила проти світла. Нічого особливого. У шухляді батькового столу лежала коробочка з канцелярськими лезами. Вона знала, де саме: роками бачила, як він обрізає ними пера. Цього разу Іларія не вагалася так довго, як біля шпильки кілька вечорів тому. Лезо лише торкнулося пальця. Кров виступила майже відразу. Іларія тримала руку над чистою пластиною. Крапля не падала. Вона опустила палець нижче. Кров витягнулася важкою червоною півсферою, але залишилася на шкірі. Тоді Іларія подумала не про падіння. Подумала про інше. Про те, як повернути її назад. Відчуття було настільки слабке, що спершу здалося уявою: легкий холод уздовж пальця, потім майже непомітний рух. Крапля зменшилася. Частина крові втягнулася в поріз. Іларія різко відпустила думку. Залишок упав на пластину. За дверима почулися кроки.
Вона витерла палець, заховала лезо назад і поклала пластинку туди, де взяла. До кабінету зайшов батько. Іларія стояла біля книжкової шафи й розглядала корінець старого довідника. Батько пройшов до столу, переглянув папери, зняв окуляри. Вона вже збиралася вийти, коли він згадав про інше. Наступного тижня їм доведеться на кілька днів переїхати ближче до столиці: перед державною перевіркою наставник хотів провести з «Ріаном» кілька контрольних занять, а дорога звідси забирала надто багато часу. Іларія погодилася. Ні про кров, ні про пластину вона не сказала.
Увечері Ріан знайшов її за теорією. Вона читала той самий абзац уже втретє й майже не запам’ятала змісту. На столі між книгами лежав перев’язаний палець. Ріан помітив пов’язку, але сестра пояснила її папером — нібито порізалася об край сторінки. Він повірив не повністю. Проте не став розпитувати. У нього самого на колінах лежав лист від Еви. Коза все-таки втекла. Цього разу знайшлася на даху дровітні, куди, за словами Еви, фізично не мала способу потрапити. Ріан перечитував опис утечі й на полях пробував намалювати маршрут. Іларія повернулася до підручника. За вікнами повільно темніло. У коридорі Мара нарешті розпечатала лист, який два дні пролежав на підвіконні. Десь унизу мати вимагала від економки прибрати орхідеї герцога, бо ті почали обсипатися на килим. Життя дому продовжувало займатися власними справами.
Іларія тримала перев’язаний палець під столом і намагалася не думати про те, що кров щойно послухалася її без жодного мага поруч.
