Спочатку:
На сторінку книги
Міський будинок Вейрів був надто вузький для родини, яка звикла жити в маєтку, і завеликий для того, як рідко ним користувалися. Він стояв у ряду таких самих світлих будинків із високими вікнами, кованими балконами й дворами, куди карета заходила майже впритул до кухонних дверей. На першому поверсі пахло воском, вогкістю і яблуками: економка пані Тарен купила восени три ящики дешевого сорту, збиралася зробити сидр, але перший затвор на бочці луснув, сік залив комору, і відтоді яблука повільно з’їдали всі, хто проходив через кухню. Пані Тарен розповіла цю історію батькові ще до того, як вони роздяглися. Вона управляла будинком дванадцять років і жила тут із молодшою сестрою та її сином. Небіж працював у палітурника й приходив вечеряти щочетверга. Зазвичай приносив книги, які клієнти віддали на ремонт і не забрали вчасно; пані Тарен читала їх до повернення власникам, а потім ображалася, якщо палітурник лагодив книгу швидше, ніж вона встигала дійти до кінця. У день приїзду на кухонному столі лежав роман без обкладинки. Ріан прочитав перші дві сторінки, поки чекали вечерю, а тоді з’ясував, що наступних ста сімдесяти трьох немає. Цю втрату він сприйняв майже особисто. У будинку працювало лише п’ятеро людей. У маєтку Вейрів кожна кімната наче сама знала, хто розпалює камін, приносить воду, змінює постіль і забирає черевики. Тут чужа праця була помітнішою. Один лакей одночасно виконував обов’язки дворецького; покоївка допомагала ще й на кухні; воду нагору носив хлопець років чотирнадцяти, який після обіду зникав у майстерні через дорогу й учився там ремонтувати парасольки. Батько привіз із маєтку двох слуг і Мару. Пані Тарен це не схвалила, проте висловила незадоволення не словами, а додатковим рахунком за постільну білизну. Батько заплатив.
Перші дні Іларія майже не бачила міста. Магістр Евен займався з нею щоранку, потім давав завдання до вечора, а між заняттями батько водив її по установах, де Ріан мав бути впізнаваним ще до державної перевірки: до родового управління, до старого лікаря, який підписував медичні записи, до кравця, що готував формальний одяг. Саме кравець виявився небезпечнішим за чиновників. Він шив Ріанові з одинадцяти років.
Пан Лорман був худим чоловіком із круглим животом, який наче належав іншому тілу, і пам’ятав клієнтів через мірки. Ріанів зріст він назвав ще до того, як поставив його під лінійку; знав, на якому плечі піджак зазвичай сідає вище, скільки тканини треба залишати в талії після зими і що хлопець не терпить тугих комірів. Метаморф зробила свою роботу добре. Цифри збігалися. Проблема виникла, коли Лорман попросив Іларію саму вибрати тканину для запасного жилета. Ріан роками замовляв темно-зелені. Іларія потягнулася до сірого. Палець майже торкнувся зразка, коли вона згадала братів зошит, його шафу і три зелені жилети, які бачила вранці. Вона змінила рух. Лорман нічого не помітив. Батько помітив. На зворотній дорозі він не зробив зауваження. Лише сказав, що найважче в чужому житті — не знати великих фактів, а мати чужі смаки в ті секунди, коли немає часу думати. Іларія згадала сіру кобилу герцога. Ріан уже мав цю проблему з іншого боку.
Сам він проводив у місті дні значно вільніше. Під Іларіїним ім’ям Ріанові не було до чого готуватися так, як сестрі. Жіноча перевірка лише фіксувала наявність або відсутність дару: якщо магії не було, справа на цьому закривалася; якщо була, далі діяла процедура блокування. Мати не вважала корисним тримати «доньку» вдома. Тому Ріан супроводжував її до крамниць, відвідував двох родичок, одного разу сидів сорок хвилин у вітальні жінки, яка демонструвала матері нові мережива, і на четвертий день уже міг відрізнити три види оздоблення, хоча не хотів цього знання. Зате місто дало йому те, чого не було в маєтку: можливість дивитися. Він раніше бував тут багато разів, але як хлопець із конкретним маршрутом. Стайня, крамниця, Томасові справи, клуб, майстерня, в якій продавали добрі ножі. Тепер маршрути матері та Іларії проходили іншими вулицями. Ріан уперше побачив подвір’я за великим магазином тканин, де жінки зранку чекали на поденну роботу; маленьку чайну, куди майже не заходили чоловіки; майстерню модистки, у якої три учениці жили просто нагорі й по черзі спали біля вікна, бо лише там було свіже повітря.
Одній із них було п’ятнадцять. Вона хотіла відкрити власну справу, збирала обрізки дорогих стрічок і вже продавала маленькі квіти для капелюхів покоївкам, які не могли дозволити собі роботу її господині. Ріан дізнався про це, бо Мара купила дві — для себе, а не для Іларії. Він уперше побачив, як вона торгується за власну річ.
Герцог написав на третій день. Конверт принесли за сніданком. Ріан одразу впізнав печатку і відклав лист біля тарілки, збираючись прочитати пізніше. Через хвилину відкрив. Арден цього разу не запрошував його в театр, не питав про здоров’я й не надсилав ні квітів, ні віршів, ні — на Ріанове полегшення — власного волосся. Герцог повідомляв, що управитель перевірив старі плани й знайшов продовження засипаного стоку. Нижче були наведені дві відмітки висоти й коротке питання: чи третя лінія, намальована «панночкою Іларією», ще здається їй кращою після цих цифр. До листа додавався маленький кресленик. Ріан перестав їсти. Мати це побачила, але нічого не сказала. За десять хвилин на столі лежали чорнильниця, лінійка, лист герцога й Ріанів хліб, який він використав як тягарець для кута паперу.
Відповідь розрослася до трьох сторінок; майже дві Ріан витратив на воду, а тоді згадав, що пише як Іларія чоловікові, який хоче з нею одружитися. Довелося переписати початок. Він звернувся до Мари з питанням, як сестра закінчувала листи герцогу. Мара не знала. Іларія йому раніше майже не відповідала. Ріан посидів над цією інформацією. Потім закінчив лист максимально нейтрально. Десь унизу мати розмовляла з пані Тарен про бочку для сидру. З двору долинав дзенькіт майстерні парасольника. Мара біля вікна читала свіжий лист від свого нареченого і цього разу не ховала його на два дні. Ріан запечатав конверт. Коли слуга забрав його, йому стало трохи прикро. Він хотів ще дописати про нижню канаву.
У магістра Евена тим часом закінчувалися пояснення. До міста він запросив двох колег. Іларії це не сподобалося ще до того, як вона дізналася навіщо. Першою прийшла пані Седа — невисока жінка з дуже довгими сивими косами, які вона намотувала навколо голови. Викладала теорію повітряних потоків, а у вільний час ремонтувала музичні скриньки. За дві години в кабінеті встигла тричі відволіктися на механізм годинника над каміном, бо той відставав. Після заняття попросила дозволу його зняти, розклала просто на серветці й знайшла всередині шматок старої нитки, який невідомо як намотався на шестерню. Другим був маг води, пан Орен, якого Евен знав із Академії.
Орен запізнився майже на годину, бо дорогою допомагав сусідці шукати хлопчика, що не повернувся зі школи. Хлопчика знайшли в друкарській майстерні: той два дні тому домовився мити підлогу за можливість дивитися, як складають літери, але забув повідомити про це вдома. Орен розповів усе дорогою до столу, попросив чай і тільки після цього згадав, що приїхав перевіряти магію чужого спадкоємця. Евен посадив Іларію перед трьома однаковими пластинами. Сам він стояв поруч. На першій мідь нагрілася не сильно, але достатньо, щоб це помітили. Потім Евен вийшов із кімнати, а Седа зайняла його місце. На другій пластині нічого не сталося з металом. Зате паперова смужка, підвішена під скляним ковпаком, відхилилася вбік, хоча вікна були зачинені. Седа перевірила раму. Евен повернувся. Папір завмер. Настала та коротка тиша, коли троє дорослих людей ще не готові визнати, що побачили щось дивне. Орен попросив спробувати з водою. Іларія опустила два пальці в неглибоку чашу. Спочатку не сталося нічого. Потім Орен нахилився ближче. Вода під її пальцями пішла дрібними концентричними колами. Евен стояв біля дальньої стіни. Седа — біля вікна.
Коли Орен відійшов, кола зникли. Він повернувся. На поверхні знову з’явився рух. Ніхто цього разу не говорив хвилини зо дві. Іларія сиділа й дивилася на воду. Їй дуже хотілося сказати, що вона вже знає. Не знала. Вона мала лише закономірність. Евен почав питати про попередні випадки, але Іларія відповідала не на все. Про Томаса сказала. Про садівника — теж. Про кров не сказала. Наприкінці Седа запропонувала найпростіше: прибрати всіх магів. Вони так і зробили. Іларію залишили саму в кабінеті. На столі були свічка, вода, мідь, пір’їна, шматок каменю. За дверима чекали троє дорослих людей, кожен із власним даром. Перші десять хвилин не сталося нічого. Через двадцять — теж. Іларія намагалася не думати про те, що всі стоять у коридорі й чекають. Роздивлялася подряпини на столі, пляму від чорнила, стару тріщину в чашці. Біля ніжки столу лежав маленький гвинтик, мабуть, випав із годинника, коли Седа його розбирала. Вона нахилилася й підняла. Ніякої магії. Коли Евен повернувся, він уже не виглядав розчарованим. Виглядав зацікавленим. Це було гірше.
Того вечора Евен приніс не підручник, а старий довідник аномальних проявів, яким, за його словами, майже не користувалися після перегляду класифікації сорок років тому. Автор зібрав випадки дітей, чия магія не вкладалася в один тип: тимчасові змішані прояви після хвороб, близнюкові резонанси, неправильні результати через магічні предмети, навіть кілька історій про людей, у яких дар проявлявся лише під час сильного страху. Евен не стверджував, що Ріан належить до якоїсь із цих груп. Поки що він записав у своїх нотатках: нестабільний тип, залежний від зовнішнього магічного поля. Для державної перевірки це не було забороною. Навпаки, будь-який стабільний прояв означав, що кандидат має магію. Проблема почнеться пізніше, в Академії, коли доведеться визначати напрям навчання. Іларія слухала. Те, що кілька тижнів тому було найбільшим страхом родини — чи зможе вона продемонструвати магію під Ріановим ім’ям, — поступово перетворювалося на протилежну проблему. Вона демонструвала її занадто добре. Просто щоразу іншу.
Увечері Іларія взяла старий довідник до своєї кімнати. Ріан сидів там раніше за неї. На столі лежав ще один лист герцога. Відповідь прийшла того самого дня, що саме по собі було дивно: Арден мав або дуже швидкого кур’єра, або справді не мав важливіших справ за водовідвід. Ріан читав. Іларія зняла піджак, поставила книжку на стіл і побачила ще один аркуш поряд. Це вже була братова відповідь. Іларія пробігла очима перші рядки: жодного залицяння чи натяку. Ріан доводив п’ятдесятивосьмирічному герцогу, що той неправильно порахував ухил. Іларія повільно сіла навпроти. Брат не піднімав очей. Він повідомив, що справа не в герцогові. Вона погодилася. Справа була у воді. Ріан кивнув. Ще трохи почитав.
Тоді обережно згорнув лист і, не дивлячись на сестру, поцікавився, чи вона колись помічала, що Арден пише значно краще, ніж говорить. Іларія подумала. Ні. Вона ніколи не читала достатньо його листів. Ріан щось пробурмотів і повернувся до креслення. Його вуха були трохи червоні. Іларія вирішила не чіпати. Замість цього відкрила довідник Евена. Вони працювали за одним столом майже годину: Ріан над чужим маєтком, Іларія — над чужою магією. Близько одинадцятої він пішов спати. Іларія залишилася. У покажчику довідника вона знайшла те, чого Евен, мабуть, ще не встиг помітити. Між «вторинним проявом» і «водною нестабільністю» стояв старий термін, позначений зірочкою: «хамелеонний резонанс». Іларія перегорнула до вказаної сторінки й побачила між двома цілими аркушами нерівний край. Хтось вирвав її давно.
