Спочатку:
На сторінку книги
У домі Ланців починали о сьомій, але пані Тарен наполягала, що виїжджати треба о пів на сьому. Мати вважала, що достатньо без чверті. Мара, яка знала міські затори краще за обох, не втручалася і просто почала одягати Ріана так, ніби карета мала податися о шостій. За останні тижні він навчився бути корисним. Міг сам упоратися з нижніми шарами одягу, знав, які застібки лишати Марі, перестав смикатися, коли вона торкалася волосся. Цього вечора вона навіть дозволила йому вибрати сережки. Ріан вибрав найменші. Мара повернула в коробку дві пари, які приготувала заздалегідь, і нічого не сказала. На її власному столі лежав відкритий аркуш. Наречений писав із півночі. Ріан не читав, але за останні дні навчився розрізняти настрій Мари за тим, як вона складала листи: погані ховала відразу, добрі перечитувала, незрозумілі залишала відкритими й ходила повз них до вечора.
Сьогоднішній належав до третіх. Поки вона заколювала останнє пасмо, Ріан поцікавився, чи все гаразд. Мара відповіла не відразу. На новій станції справді давали житло — дві кімнати над поштовою конторою і маленький сад позаду. Наречений уже дізнався, скільки там коштує вугілля, де найближча школа для майбутніх дітей і чи є робота для жінки, якщо вона захоче заробляти сама. Не з'ясував лише одного: чи хоче Мара їхати. Ріан подивився на неї в дзеркалі. Він уже знав, що не треба пропонувати людям рішення тільки тому, що вони розповіли про проблему. Це відкриття далося йому дорожче, ніж більшість магічної теорії Іларії. Тому він просто спитав, коли вона має відповісти. До кінця тижня. Мара вставила останню шпильку, перевірила зачіску збоку й наказала йому не чіпати волосся руками. На цьому її майбутнє тимчасово поступилося місцем його.
Музичні вечори в Ланців не були концертами, хоча господар дому любив називати їх саме так. Насправді це означало, що вітальню звільняли від зайвих столиків, ставили два ряди стільців, відкривали двері до сусідньої зали й кілька десятків людей протягом трьох годин слухали одне одного, їли між виступами й намагалися не показувати, кому саме нудно. Пані Ланц грала на арфі. Старша дочка співала. Її чоловік, який у повсякденному житті працював у казначействі й говорив переважно про тарифи, чудово грав на віолончелі.
Молодший син перегортав ноти всім підряд, тому що погано грав сам, але хотів брати участь. Біля фортепіано лежала ціла пачка програм, надрукованих на тонкому кремовому папері; до середини вечора гості вже використовували їх для записок, віял і підставок під келихи. Ріан пам'ятав цей дім інакше. Кілька років тому батько приводив його сюди на вечерю. Тоді після десерту чоловіки перейшли до кабінету, а жінки залишилися у вітальні. Він пішов із чоловіками, почув довгу суперечку про податки на річкові перевезення, заснув у кріслі й прокинувся, коли всі вже збиралися додому.
Тепер його повели в інший бік. Він помітив це тільки тому, що знав другий. У великій вітальні вже сиділа Ева. Поруч із нею була її мати — маленька жвава жінка, яка за перші п'ять хвилин встигла розповісти матері Ріана, що їхня коза цього тижня з'їла половину капустяної грядки, а старша дочка нарешті дозволила годувальниці забирати дитину на прогулянку без трьох окремих інструкцій. Ева підсунулася, звільняючи місце. Ріан сів біля неї. Перші двадцять хвилин вони поводилися як дві людини, які справді прийшли слухати музику. Потім почався фортепіанний дует. Він був довгий. На третій частині Ева нахилилася до Ріана і пошепки повідомила, що молодший Ланц уже пропустив два перегорти, але піаністки настільки добре знають п'єсу, що роблять вигляд, ніби так і треба. Ріан глянув на хлопця біля пюпітра. Той стояв червоний, з двома сторінками в руках, очевидно не знаючи, яку з них мав покласти наступною.
Ріан мало не засміявся. Ева прикрила рот програмою. Далі вечір пішов легше.
Вона заговорила про його брата між двома виступами, коли всі встали за лимонадом. Ріан уже очікував. З попереднього листа було очевидно, що питання про осінні вечори стосувалося не музики. Ева почала здалеку — чи справді Ріан складатиме державну перевірку вже цього місяця, чи після неї відразу вирішують питання з Академією, чи студентів першого року часто відпускають додому. Вона ставила запитання, розглядаючи тарілку з маленькими мигдальними тістечками, одне взяла, але так і не з'їла. Ріан відповідав тим, що знав.
Потім вона згадала книжкову крамницю. Іларія розповіла йому про ту зустріч, але тепер він почув її з іншого боку. Ева прийшла туди після неприємної розмови з батьком. Удома вирішували, чи їхати їй узимку до тітки в інше місто, де було більше відповідного товариства й, за словами матері, «можливостей». Ева чудово розуміла, що під можливостями маються на увазі неодружені чоловіки з прийнятними родинами. Вона посварилася з батьком, вийшла з дому сердита й біля крамниці впустила пачку карток, яку несла сестрі.
Його сестра — для Еви просто Ріан — допомогла зібрати картки. Нічого особливого, аж поки не запитала, чому Ева плаче; саме це Ріана здивувало.
— Вона… він так і спитав?
Ева кивнула. Ріан ледь устиг перетворити наступне запитання на кашель. Іларія нічого йому про сльози не розповідала. Ева, виявляється, теж спершу сказала, що не плаче. Справжній Ріан, швидше за все, прийняв би це заперечення й змінив тему; сестра лишилася поруч. Вона не почала втішати, не говорила, що все буде добре, а просто зайшла з Евою назад до книжкової крамниці й протягом пів години допомагала шукати потрібне видання. Лише потім, уже біля дверей, сказала, що батьки іноді називають майбутнім те, що самі вибрали для дітей.
Ріан повільно повернув келих у пальцях. Фраза була дуже Іларіїна — не особливо красива, навіть трохи незграбна, зате сказана людиною, яка знала, про що говорить. Ева після тієї зустрічі почала помічати Ріана частіше. Вона одразу уточнила, що й раніше його помічала, і зробила це трохи надто швидко. У дитинстві він їй подобався років у дванадцять — недовго, приблизно до того дня, коли під час пікніка поклав жабу в її кошик. Потім не подобався. Потім подобався знову, коли в чотирнадцять узяв на себе провину за розбите вікно в оранжереї, хоча насправді розбили вони втрьох. Далі він зіпсував усе тим, що три місяці при кожній зустрічі називав її «скляною вдовою».
Ріан пам’ятав і жабу, і «скляну вдову». Тоді йому це здавалося страшенно смішним; тепер — помітно менше. Ева продовжувала говорити, і поступово з її розповіді складався дивний чоловік, якого Ріан одночасно впізнавав і ні. Його власні вчинки нікуди не зникли: дурні жарти, раптові добрі речі, самовпевненість, випадкові прояви турботи, які він сам давно забув. Іларія не створила нового Ріана з порожнього місця, лише прибрала кілька найгучніших звичок, через які інші не завжди бачили решту. Усвідомлювати це було водночас утішно й трохи образливо. Ева нарешті з'їла тістечко. Після довгої паузи вона попросила не говорити братові нічого. Ріан пообіцяв. Цього разу без труднощів.
Герцог Арден прийшов після восьмої. Ріан не знав, що його запросили. Ще гірше — до моменту, коли побачив знайому постать біля дверей, він устиг двічі подумати, що герцога немає. Він сказав собі, що не чекав на Ардена, а лише помітив його відсутність; різниця здавалася достатньо важливою, щоб її відстояти хоча б перед самим собою. Він пояснив це собі ще до того, як Арден закінчив вітатися з господарями. Герцог цього вечора не поспішав до нього. Спершу говорив із двома чоловіками біля каміна, потім із пані Ланц, потім слухав останню частину сонати, стоячи біля дверей. Ріан сидів поруч з Евою і виявив, що час від часу знає, де Арден знаходиться, навіть не повертаючи голови. Це дратувало. Ева тим часом дивилася в інший бік. Туди, де Іларія в Ріановому тілі розмовляла з магістром Евеном.
Батько дозволив їй прийти лише на другу половину вечора після занять. Вона стояла біля книжкової шафи, трохи втомлена, у темному костюмі брата, і слухала щось про майбутню державну процедуру. Ева дивилася. Ріан помітив. У нього з'явилося дуже дивне бажання сказати сестрі, щоб вона перестала так уважно слухати Евена. Ця думка була настільки безглуздою, що він відразу від неї відмовився. Майже.
Після наступного музичного номера чоловіки біля каміна заговорили про новий міст через північну протоку. Ріан почув слово «насип». Цього вистачило. Розмова не була таємною. Просто з тих, у яких ніхто не думав запрошувати молодих жінок. Господар дому входив до комітету, що фінансував будівництво; один із гостей мав землю біля майбутнього під'їзду, інший скаржився, що новий міст зіпсує перевезення його шурина. Арден стояв серед них. На столі лежала маленька карта. Ріан почув ще кілька слів про весняну воду і перестав слухати Еву, яка саме розповідала щось про свою сестру. Вона помітила. Подивилася туди ж.
— Іди.
Ріан повернувся до неї. Ева знала Іларію багато років і тому не побачила нічого дивного в тому, що подруга може цікавитися незвичною річчю. Лише додала, що все одно збирається знайти матір, бо молодший Ланц знову сів за фортепіано. Це був достатній привід. Ріан підійшов до карти. Першим його помітив Арден. За останні кілька зустрічей герцог навчився не змінювати вираз обличчя, коли «Іларія» з'являлася в розмові, де від неї чекали лише ввічливої присутності. Він просто трохи посунувся, звільнивши місце біля столу. Це дрібне рух мало для Ріана більше значення, ніж хотілося визнавати. Господар дому пояснив, що інженер пропонує підняти під'їзну дорогу. Арден уже сумнівався: земля нижче за течією належала двом фермерам, і якщо вода піде туди, весняний паводок може зробити з їхніх луків ставок. Ріан нахилився над картою. Він бачив подібне біля млина Томаса.
Розповів про це. Чоловік із землею біля мосту спершу слухав із ввічливим виразом, який Ріан уже навчився ненавидіти. Потім поставив одне запитання. Ріан відповів. Наступне було конкретнішим. За кілька хвилин вони вже сперечалися про ширину нижнього каналу. Ніхто більше не згадував, що він — дівчина. Точніше, не згадував уголос. Це відчувалося в дрібницях. Один чоловік двічі починав пояснювати йому річ, яку щойно пояснив іншому чоловікові без вступу. Другий звертався до Ардена, навіть коли відповідь давала «Іларія». Господар дому, навпаки, зацікавився настільки, що покликав сина принести стару карту повеней.
Арден майже не втручався. Один раз лише спокійно сказав, що панночка вже помітила помилку в дренажному плані його власної стайні, і після цього ставлення до Ріана змінилося швидше, ніж після всіх його пояснень. Ріана дратувало, що одного герцогового слова вистачило, аби чоловіки поставилися до нього серйозніше, і водночас він був Ардену за це вдячний. Обидва відчуття чудово в ньому уживалися.
Коли розмова розпалася, герцог залишився біля карти. Ріан теж. З великої кімнати долинали оплески. Хтось почав шукати загублену програму. Пані Ланц сварила молодшого сина за те, що він поклав склянку на фортепіано. Арден поцікавився третім водовідводом. Ріан відповів, що після його нових висот третя лінія все одно краща, але нижній відвід треба змістити. Герцог уже змістив. Він дістав із внутрішньої кишені маленький складений аркуш. Ріан розгорнув. Там була нова схема. Він подивився на Ардена. Потім знову на схему. Вони сперечалися тихо, майже без прямих реплік; герцог пояснив, що управитель не погоджується через старі липи, Ріан вказав, що коріння постраждає сильніше, якщо вода стоятиме довше. Арден згадав інший маєток, де колись загинула ціла алея після неправильного осушення. Звідти розмова перескочила на дерева, потім на старі дороги, які прокладали не там, де коротше, а там, де взимку менше намерзає.
Ріан знову забув, що перед ним чоловік, від якого він ще два тижні тому ховав руку. Не надовго. Арден сам повернув усе на місце. Він сказав, що Леда вже звикла до нового денника й наступного разу її можна буде проїхати в манежі.
«Наступного разу».
Ріан почув ці слова і зрозумів, що не відчуває звичайного бажання втекти. Це його насторожило більше, ніж бажання втекти. Герцог, здається, нічого не помітив. Він склав карту й віддав її Ріанові, щоб той — вона — подивився вдома. Потім поцікавився, чи не втомилася панночка від вечора, і межа, яку Ріан останнім часом то бачив, то губив, повернулася на місце. Арден міг пів години говорити з ним як із рівним, а потім одним ввічливим запитанням нагадати, в чиєму тілі відбувалася ця розмова. Ріан відповів, що ні. Це було правдою.
Дорогою додому Іларія сиділа навпроти й читала якийсь складений аркуш при світлі маленького каретного ліхтаря. Дорогою Ріан думав то про Еву, то про Ардена, а потім знову повертався до Еви. Це почало нагадувати погано організований будинок, у якому всі мешканці відчинили двері одночасно. Іларія не допомагала. Вона була надто зайнята папером. Ріан нарешті запитав, що там. Вона передала йому копію бібліотечної картки. Сьогодні Евен отримав відповідь на запит до старого академічного каталогу. Альбрехт Вельт справді працював в Академії. Спершу лікарем при дитячому відділенні, потім керував невеликою програмою спостереження за пізнім формуванням магічної спорідненості. У каталозі збереглися назви частини його робіт. Одна з них була тією самою «Практикою розпізнавання спорідненостей». Друга звучала цікавіше:
«Вторинне формування після резонансної фази: спостереження за двадцятьма трьома дівчатами».
Ріан перечитав назву. Двадцять три випадки — не сім із дев’яти у старому довіднику, а окрема робота, присвячена лише дівчатам. Картка містила номер сховища. Поруч стояла пізніша примітка: переміщено до Державного медичного фонду. Без дати. Іларія витягла другий аркуш. Це був фрагмент старого щорічного реєстру Академії. Ім'я Вельта там ще значилося серед викладачів. Наступного року — вже ні. Не було повідомлення про смерть, відставку чи перехід до іншої установи. У списку просто з'явився інший лікар. Того самого року, сказала Іларія, державна рада почала перший перегляд правил щодо жіночої магії. Ріан підняв очі. Вона не робила з цього висновку. Поки що це були дві дати. Вони їхали далі. На одному повороті колесо карети потрапило в яму, карта Ардена зісковзнула з Ріанових колін. Він підняв її, склав разом із бібліотечною карткою Вельта й лише тоді помітив, наскільки дивно ці два папери виглядають поруч.
Один чоловік намагався відвести воду від стайні. Другий шістдесят років тому спостерігав за двадцятьма трьома дівчатами, після чого його робота опинилася в державному сховищі. У кишені Ріана лежав лист Еви. До кінця дороги ніхто більше не говорив.
