Спочатку:
На сторінку книги
Перші два дні після повернення Іларія майже не виходила з Ріанової кімнати, і не тому, що батько цього вимагав. Будинок, у якому вона прожила все життя, раптом став місцем із занадто великою кількістю свідків. Виявилося, що слуги впізнають людину не лише за обличчям. Старий Левко, який чистив срібло й відчиняв парадні двері ще до народження близнюків, одного ранку подав їй Ріанів плащ, але завмер посеред руху, коли вона машинально підняла волосся з коміра — жест безглуздий тепер, коли волосся закінчувалося вище шиї. Кухарка поставила перед нею вівсяну кашу з медом і пішла по яйця, бо Ріан щоранку з’їдав і те, і інше; Іларія ледь подужала половину. Молодий конюх запитав, чи пан Ріан сьогодні братиме Сірого, а вона відповіла надто швидко й надто ввічливо. Хлопець нічого не сказав, але ще раз глянув на неї, коли відходив.
Це були не підозри. Поки що — дрібні збої. Люди помічали дивне, на секунду затримували увагу і самі знаходили пояснення: майбутня державна перевірка, нерви, поганий сон, дорослішання. Батько розраховував саме на це. Люди любили пояснення, які не змушували перебудовувати світ. Ріанів одяг виявився легшим за її власний, зате в нього було значно більше кишень. Першого ранку Іларія знайшла в них складаний ніж, три монети, обривок мотузки, засохлу сливову кісточку й шматочок синьої крейди. Нащо брат носив із собою крейду, вона не знала. На третій день запитала. Ріан довго не міг згадати, а потім повідомив, що минулої весни вони з Томасом позначали нею дерева в лісі, щоб не заблукати після заходу сонця.
Іларія не стала питати, навіщо двом хлопцям знадобилося блукати в лісі після заходу сонця. Зате Томас став проблемою. Він прислав записку другого ранку. Почерк у нього був великий, похилий і настільки поганий, що Іларії довелося перечитати повідомлення тричі. Томас нагадував Ріану про неділю, згадував якогось Болта, котрий знову програв, вимагав не забути «те з мостом» і наприкінці приписав, що якщо Ріан знову приведе Гарта, то сам відповідатиме за наслідки. Жодне слово не допомогло. Іларія віднесла записку братові. Ріан прочитав її сидячи перед дзеркалом, поки Мара намагалася впоратися з його — тепер Іларіїним — волоссям. Він уже навчився не здригатися від кожного дотику гребінця, хоча вираз обличчя залишався такий, ніби зачіска була формою допиту.
Томас, як з’ясувалося, був сином місцевого аптекаря. Болт — старий пес, що належав власникові млина і мав звичку красти їжу під час їхніх недільних пікніків. Гарт був хлопцем із міста, якого Томас не любив через історію з човном. «Те з мостом» Ріан пояснювати відмовився. Мара слухала все це мовчки. Вона вже знала правду. Батько сказав їй учора ввечері, бо приховати підміну від людини, яка щодня допомагала Іларії одягатися, виявилося неможливо. Відтоді Мара поводилася з Ріаном так само, як раніше з Іларією, тільки часом її губи дивно стискалися. Особливо коли він питав, навіщо потрібна ще одна спідниця під спідницею.
Вранці вона отримала лист і поклала його на підвіконня, щоб прочитати пізніше. Іларія впізнала почерк на конверті — той самий наречений, про якого написала братові в першу ніч. Він працював у поштовій службі між двома містами й останнім часом писав рідше, бо його перевели на новий маршрут. Мара не скаржилася, але листи зберігала в коробці з-під мила разом із клаптиками стрічок, квитками з ярмарку й засушеною квіткою, яка давно втратила колір.
У неї був власний наступний рік, зовсім не пов’язаний із Вейрами. Наречений хотів накопичити на маленький будинок біля поштової станції; Мара сумнівалася, чи варто залишати службу до весілля, бо молодша сестра ще жила з матір’ю і частину платні вона віддавала їм. Іларія дізналася все це не за один раз. Мара розповідала уривками, продовжуючи працювати: поки зашивала розпоротий рукав, шукала шпильки або рахувала білизну після пральні. До підміни Іларія теж це знала, але ніколи не думала, що Ріанові доведеться знати також. Тепер доведеться.
Через місяць він мав відповідати на її листи, пам’ятати про вдову управителя, не дивуватися, якщо Мара отримає пошту, і не питати при матері, чому одна з кузин перестала приїжджати після Різдва. Натомість Іларія вчила Томаса, Болта, Гарта, борги, коней і те, що Ріан завжди сідав у їдальні праворуч від батька, хоча ніякого правила щодо цього не існувало. До кінця другого дня їхні життя почали нагадувати дві шафи, вміст яких викинули на підлогу й запропонували скласти назад уже в протилежному порядку.
У четвер уранці батько привів до бібліотеки магістра Евена. Цього разу Іларія зайшла туди сама. Магістр не знав. Принаймні батько стверджував, що не знає, і Іларія мусила поводитися відповідно. Евен почав із теорії. Це було безпечно. Він задавав Ріанові питання про типи магічних зв’язків, межі резерву, різницю між викликаним і самовільним проявом. Іларія відповідала завдяки братовим конспектам, але швидко з’ясувала, що читання його записів і кілька років навчання — різні речі. Там, де вона знала правило, Ріан знав ще й виняток. Там, де вона пам’ятала назву, він міг би пояснити, чому стару класифікацію змінили двадцять років тому. На третьому питанні магістр Евен підняв брову. Іларія сказала, що погано спала.
На п’ятому — що нервує через перевірку. Обидва пояснення він прийняв, хоча з меншою готовністю, ніж їй хотілося. Практика мала бути гіршою. Батько попросив Евена не форсувати прояв. Нібито після попереднього тесту Ріан почувався зле. Магістр буркнув, що хлопців у такому віці взагалі занадто часто лякають магією, а потім дивуються, чому ядро не реагує. Він перестав дивитися на Іларію як на проблему й почав дивитися як на невдало підготовленого учня. Це було приємніше. На столі лежала та сама мідна пластина. Іларія тримала руки на колінах. З попереднього разу вона пам’ятала тепло, що пішло від країв металу до її пальців. Тоді поруч сидів Евен. Вогняний маг. Свічка кілька днів тому теж спалахнула після його візиту. Цього ранку Іларія вже не могла вдавати перед собою, що не бачить закономірності. Коли їй усе ж дозволили торкнутися пластини, вона чекала вогню. Нічого не сталося. Магістр відійшов до шафи по інший камінь. Мідь під долонею нагрілася.
Іларія одразу відсмикнула руку. Евен повернувся саме в цей момент. Він вирішив, що вона злякалася. Таке пояснення її влаштувало. Пізніше, коли він вийшов поговорити з батьком, Іларія залишилася біля столу й обережно торкнулася металу ще раз. Пластина була холодна. Магістр зайшов назад. Метал почав теплішати. Цього разу вона не прибрала руку відразу. Десь усередині тіла з’явилося вже знайоме відчуття: ніби щось прокинулося й потягнулося до джерела, яке знаходилося не в ній. Евен помітив її вираз обличчя й запитав, що сталося. Іларія сказала, що нічого. Після заняття вона записала спостереження в Ріанів зошит, але не на сторінці з магією. Там магістр міг побачити. Вона вибрала сторінку між рецептом мазі для рук і списком лошачих імен. Евен — тепло. Нижче додала: Садівник — повітря? Ще нижче: Вода — хто був поруч? На останньому питанні вона застрягла. День, коли вода в тазі вкрилася льодом, згадувався погано. Ранок, покоївка, холодний чай, відчинене вікно. Хтось приносив білизну. Хтось говорив із Марою в коридорі. Іларія закрила зошит. У неї залишалося достатньо часу, щоб з’ясувати. Принаймні вона так думала.
Того самого дня близько четвертої Ріан довідався, навіщо Мара ще з обіду намагалася привести його волосся до стану, який називала пристойним. Вона не знала, що герцог приїде. Ніхто не знав. Карета Ардена з’явилася без попередження. Ріан стояв у сестриній гардеробній у самій сорочці й нижніх спідницях, коли з двору почувся гуркіт коліс. Він підійшов до вікна з однією панчохою в руці. Герб на дверцятах карети впізнав відразу. Деякий час Ріан просто дивився вниз. Мара, яка сортувала стрічки на столику, теж глянула у вікно. Потім на Ріана. Ніхто з них не рухався. Першою оговталася вона. Одягатися довелося швидко, і саме тут виявилася несправедливість жіночого гардероба: швидко він не працював. Одна річ залежала від другої, друга — від третьої, застібка, до якої Ріан не міг дотягнутися, вимагала Мари, а спідниця, яку він обрав сам, виявилася денна й не підходила до ліфа. Знизу вже приймали гостя.
Мара перезастібнула йому сукню, змінила стрічку у волоссі, забрала з руки не ті рукавички. Ріан спробував запам’ятати послідовність хоча б цього одягання, але десь після другої шпильки вирішив, що якщо виживе рік, то більше ніколи не сміятиметься з Іларії за запізнення. Потім подумав і вирішив, що сміятиметься. Просто менш упевнено. На сходах його перехопила мати. Вона встигла повідомити лише головне: батько ще в місті, герцог сказав, що їхав неподалік і вирішив завітати, відмовити в прийомі було б грубо. Мати залишатиметься у вітальні весь час. Ріан слухав і дивився на двері внизу. Йому раптом захотілося назад до пані Вель. Навіть голуби здавалися кращими.
Арден привіз коробку. Ріан побачив її ще до того, як побачив самого герцога. Невелика, пласка, обтягнута зеленою шкірою; слуга поклав її на столик біля чайного сервізу. Ріан подумав про прикрасу й відчув першу хвилю втоми ще до привітання. Герцог підвівся. Ріан знав, що робити з поклоном. Іларія показувала вранці. Неглибоко, голову трохи вниз, руки спокійно. Не так, як хлопці віталися між собою, не так, як він вітав дорослих чоловіків. Він виконав усе майже правильно. Проблема почалася, коли Арден узяв його руку. Той самий рух, про який Іларія розповідала лише побіжно. Ріан відчув губи на рукавичці. У голові стало порожньо.
Герцог уже відпустив його, мати щось говорила про погоду, слуга наливав чай. Ніхто не поводився так, наче сталося щось варте уваги. Ріан сів. Тільки після цього зрозумів, що витер руку об спідницю. На щастя, під столом. Від наступних двадцяти хвилин у нього залишилося дивне враження подвійного існування. З одного боку, він мусив бути Іларією. З іншого — справжній Ріан сидів десь усередині й дедалі сильніше дивувався тому, як багато можна сказати людині, майже не звертаючись безпосередньо до неї. Арден розмовляв із матір’ю. Розповів про дорогу, про маєток, про ремонт у південному крилі. Між справою згадав, що кімнати там виходять вікнами на озеро. Повідомив, що його садівник нарешті домігся цвітіння дерева, яке погано переносило місцеві зими. Поцікавився Іларіїним здоров’ям через матір, хоча сама Іларія — тобто Ріан — сиділа за два кроки. Час від часу герцог дивився на нього. Ріан почав рахувати ці погляди. На сьомому перестав. Потім Арден попросив дозволу вручити подарунок. Ось для чого була коробка. Ріан відкрив її. Усередині лежала мініатюра.
Герцог Арден дивився на нього з крихітного овального портрета в синьому мундирі, років на десять молодший, ніж сьогодні, з густішим волоссям і виразом людини, яка була цілком задоволена тим, що її обличчя можна носити біля серця. Навколо портрета йшла тонка золота рамка. Ріан мовчав. Мати, сидячи навпроти, зробила ледь помітний рух пальцями біля чашки. Це означало: подякуй. Він подякував. Голос Іларії прозвучав нормально. Герцог був задоволений. Ріан закрив коробку. Арден повідомив, що мініатюру робив придворний майстер і що зворотний бік можна буде доповнити другим портретом. Ріан не одразу збагнув: на звороті мали додати Іларіїн портрет, щоб вони були разом у цій коробці. Він поставив подарунок на стіл із великою обережністю. Чай тривав.
Пізніше герцог попросив показати йому осінні троянди біля південної стіни. Мати пішла з ними. Це врятувало Ріана від негайної втечі, але не від прогулянки. Сад був мокрий після вчорашнього дощу. Доріжку посипали дрібним гравієм, і підбори провалювалися трохи глибше, ніж Ріан очікував. Він ішов повільніше, ніж звик. Арден сприйняв це як жіночу делікатність і запропонував руку. Ріан удав, що не помітив. За кілька кроків був широкий калюжний край. Герцог запропонував знову. Мати дивилася на троянди. Ріан поклав пальці на герцогів рукав. Тканина була дуже дорога. Це чомусь стало тією подробицею, яку він потім пам’ятав найвиразніше.
Арден пахнув тютюном, шкірою й якимись солодкими парфумами. Він говорив про коней. Тут Ріан уперше ожив по-справжньому, забувшись настільки, що почав пояснювати, чому одна з герцогових порід погано підходить для кам’янистих доріг. Мати кашлянула. Ріан замовк. Іларія знала коней, але не настільки. Арден, однак, не насторожився. Навпаки, здавався приємно здивованим. Він почав розпитувати далі, і Ріан опинився в абсурдній ситуації: уперше за весь візит їм було про що говорити, але саме тепер він мусив знати менше, ніж знав насправді. Тому далі відповідав коротше. Герцог прийняв це за сором’язливість. До кінця прогулянки він двічі торкнувся Ріанової руки, один раз поправив край його плаща на плечі й повідомив матері, що юна пані дуже змінилася за останній місяць. Ріан ішов поруч і думав, що в цьому герцог принаймні не помилився. Біля входу Арден нахилився ближче, щоб сказати щось про наступний візит. Ріан відступив занадто швидко, і підбор застряг між камінням.
Наступні кілька секунд були позбавлені будь-якої аристократичної гідності. Він смикнув ногу, спідниця натягнулася, одна рука вчепилася в поруччя, друга — в герцога. Арден похитнувся разом із ним. Мати схопилася за двері. Лакей на сходах кинувся вперед і зупинився, не знаючи, кого рятувати першим. Ріан устояв. Арден теж. А підбор залишився між каменями. Його довелося витягати лакею. Герцог сприйняв усе надзвичайно шляхетно. Запевнив, що подібні речі трапляються. Поцікавився, чи Ріан не підвернув ногу. Хотів допомогти дійти до вітальні. Ріан повідомив, що з ним усе прекрасно. Трохи голосніше, ніж належало Іларії. Мати втрутилася раніше, ніж герцог устиг запропонувати щось іще, і за кілька хвилин карета нарешті виїхала з двору. Ріан стояв біля вікна, доки вона не зникла за воротами. На одній нозі в нього був черевик із підбором. На другій — без. Мара підійшла забрати плащ. Ріан віддав його. Потім згадав про коробку. Мініатюра залишилася у вітальні. Він повернувся по неї, тримаючи зламаний черевик у руці.
Іларія знайшла брата ввечері у своїй кімнаті. Він сидів за письмовим столом і щось робив із маленькою зеленою коробкою. Іларія вже навчилася входити як Ріан: два короткі стуки, не чекаючи відповіді. Саме так він робив завжди. Ріан підняв голову. На столі лежав портрет герцога. Іларія підійшла ближче. Їй вистачило одного погляду. Вона сіла на край ліжка. Сміятися почала не одразу. Спочатку трималася. Потім побачила, що Ріан обгорнув мініатюру хусткою, аби не бачити обличчя, поки намагається закрити футляр. Тоді вже не втрималася. Ріан витримав це хвилини дві. Потім передав їй усе, що сталося, значно докладніше, ніж планував: руку герцога, прогулянку, запах парфумів, майбутній подвійний портрет, коней, плащ і зламаний підбор. На моменті з підбором Іларія вже лежала поперек ліжка. Ріан образився. Ненадовго. Він дочекався, коли вона нарешті заспокоїться, й повідомив одну річ, яку досі не вважав вартою згадки.
Наступного тижня герцог хотів запросити Іларію на прогулянку своїм екіпажем. Цього разу сміх припинився швидше. Іларія сіла. Ріан дивився на неї її власними очима. Тепер, коли обличчя було її, Іларії вперше стало видно те, чого вона ніколи не могла побачити на собі: як страх може ховатися під роздратуванням і виглядати майже як злість. Вона сказала, що можна відмовитися. Ріан відповів не відразу. Знизу долинув дзенькіт вечірнього посуду. Хтось із прислуги закривав ставні. У сусідній кімнаті Мара щось наспівувала під ніс — одну й ту саму мелодію вже третій день, мабуть, із листа чи з ярмарку, Іларія не знала. Ріан поглянув на мініатюру.
Він не збирався давати герцогу привід скаржитися батькові, що Іларія раптом стала холодною саме тепер, коли родині потрібен час. Ще два місяці тому кілька прогулянок і прийомів здалися б йому дрібницею. Тепер він уже знав, скільки може тривати чужа рука на твоїй.
— Я витримаю.
Іларія не стала його переконувати. Вона забрала мініатюру, роздивилася уважніше й помітила на звороті маленьку застібку. Під кришкою була друга, дуже вузька порожнина. Поки що порожня. Ріан побачив її теж. Вони обоє деякий час мовчали. Потім Іларія повернула портрет братові. Він закрив футляр і засунув його в найнижчу шухляду. Туди, де раніше лежав його зошит із написом «НЕ ЧИТАТИ». Зошита там уже не було.
