Раді Вас бачити!

До будівлі Державної першої оцінки вони приїхали раніше, ніж було потрібно, і все одно опинилися двадцять сьомими. Черга починалася під портиком, ішла вздовж стіни, повертала біля кам’яної урни й закінчувалася вже у дворі. Погода стояла суха, тому більшість родин сприйняла очікування спокійно: батьки перечитували папери, кандидати дивилися один на одного, молодші діти сиділи на парапетах і поступово втрачали будь-яке уявлення про урочистість дня. Перед Іларією хлопець років шістнадцяти втретє сперечався з матір’ю через рукавички.

Вона хотіла, щоб він їх надягнув; він стверджував, що тоді не зможе підписати документи; мати пояснювала, що перед підписом рукавички можна зняти. Хлопець, очевидно, вважав цю схему пасткою. За десять хвилин Іларія вже знала, що його звати Едмар, батько залишився вдома через напад подагри, а двоюрідний брат минулого року провалив практичну частину не через брак магії, як усі спочатку думали, а тому що знепритомнів ще до початку тесту. Мати Едмара повідомила цю історію іншій жінці, та — своєму чоловікові, і далі вона рухалася чергою без будь-якої допомоги родини.

Іларія слухала краєм вуха. Її власні документи батько тримав при собі. Свідоцтво про народження Ріана. Родове підтвердження. Медичні записи. Висновок Евена. Портрет пані Мор. Додаткова записка про нестабільний магічний тип, яку магістр подав три дні тому. Усі папери стосувалися людини, яка стояла в іншій частині черги в темно-зеленій сукні й розмовляла з матір’ю. Ріан цього ранку виглядав переконливо. Мара зібрала волосся просто, без складних кіс. Сукню обрали одну з найзвичайніших, без герцогових подарунків. Він уже не тримав руки так, ніби постійно боявся зачепити власне тіло, і навіть хода за останні тижні змінилася. Коли Ріан не думав про неї, вона ставала Іларіїною настільки, що сестрі іноді було неприємно дивитися. Сьогодні думати йому доводилося. Їх викликали обох. На попередній реєстрації близнюків мали бачити разом, звірити портрети, родові відомості й зробити позначку для дня перевірки. Нічого магічного, запевняв батько.

Поки що. Черга посунулася.

Усередині будинок виявився значно прозаїчнішим за фасад. Під високою стелею стояли довгі лави, уздовж стін висіли таблички з літерами, а біля кожного віконця люди намагалися зрозуміти, чи саме сюди їх направили. Кандидатів із міста реєстрували в одному крилі, приїжджих — в іншому; спадкоємців титулованих родів відправляли на додаткову родову перевірку, але лише після загальної реєстрації, тому половина шляхетних сімей спершу ставала не в ту чергу. На стіні висіла велика інструкція. Батько й Іларія читали її уважно; Ріан дійшов до третього пункту й почав розглядати людей. Саме тоді Іларія вперше помітила хлопця біля вікна номер шість. Не тому, що він був найгарнішим у залі. Вона навіть не змогла б одразу сказати, гарний він чи ні. Темне волосся, трохи задовге над вухами; високий, але нижчий за Ріанове тіло; простий чорний костюм, достатньо добрий для офіційного дня й достатньо ношений, щоб його не купували спеціально вчора.

Поряд стояла жінка років сорока з папкою під пахвою й говорила з чиновником, а хлопець тим часом лагодив застібку на власному портфелі. Не нервував, не крутив головою. Дістав із кишені маленькі щипці, підігнув металевий язичок, перевірив, чи тримається, і сховав інструмент назад. Іларія подивилася вдруге саме через щипці. Людина, яка приходить на державну реєстрацію з інструментом для дрібного ремонту, або має дуже поганий портфель, або певні звички. Схоже, справа була у звичці: за кілька хвилин у жінки поруч зламалася застібка на папці, вона мовчки простягнула її хлопцеві, і він полагодив також. Тітка чи мати, подумала Іларія. Розмова біля віконця тривала довше, ніж у інших. Чиновник двічі ходив кудись із їхніми документами, повертався, переглядав стару печатку на родовому витягу. Жінка не сперечалася. Сиділа на краю лави й відривала від рукавички маленьку нитку.

Хлопець виглядав так, ніби вже добре знав не саму реєстрацію, а очікування, поки хтось вирішує, чи достатньо добрий папір у тебе в руках.

Іларії видали номер 417. Його написали на щільній картці й повторили на трьох окремих бланках. Чиновниця за віконцем пояснила, що на теоретичній частині ім’я кандидата не використовується. На письмових відповідях має бути лише номер; список відповідності між номером та особою зберігається в окремому відділі й відкривається після завершення оцінювання. Іларія поклала картку в портфель.

— Не загубіть.

Чиновниця говорила це вже, мабуть, сотий раз за день. На її столі лежала маленька тарілка з виноградом. Між кандидатами вона відривала по одній ягоді й їла, не дивлячись. Біля чорнильниці стояв дитячий малюнок човна з непропорційно великим вітрилом; поверх нього хтось олівцем написав таблицю множення. Іларія підписала реєстраційний лист. Чиновниця звірила підпис зі старим. Підпис був небезпечнішим за зріст і портрет. Ріан писав швидше й сильніше нахиляв літери вправо; Іларія тренувалася майже щовечора, поки рука не перестала чинити опір, і тепер вивела ім’я одним рухом. Чиновниця не затрималася на ньому навіть на секунду й поставила печатку. Потім взяла медичний запис і знайшла шрам на Ріановому великому пальці. Попросила показати руку. Іларія показала. Метаморфія залишила шрам там, де він мав бути. Чиновниця кивнула й перейшла до наступного пункту. Найстрашніша частина всього обману тривала приблизно три секунди.

Іларія ще не встигла відчути полегшення, коли її відправили в сусідню залу.

Там кандидатів уже відокремлювали від родин. Ріана як близнюка поки залишили з матір’ю. Батько пішов подавати родові документи. Іларія сіла на вільний край лави. Через два місця сидів той самий хлопець із щипцями. Без жінки. Портфель тепер був закритий. Він тримав картку з номером. Іларія помітила це випадково, коли він поклав її на коліно. На дошці перед ними чиновник пояснював порядок дня оцінки. Спочатку ідентифікація. Потім короткий письмовий блок. Після нього — медична частина, родова проба для тих, кому вона призначена, і практичне визначення прояву. Для нестабільних або суперечливих типів комісія могла продовжити тестування в окремому кабінеті. Іларія слухала особливо уважно останнє. На дошці вже були виписані речі, які заборонялося приносити: амулети, заряджені метали, накопичувачі, сімейні реліквії, власні реагенти. Кільце теж доведеться зняти. Вона машинально торкнулася пальця. Поруч номер 422 перегорнув свій інформаційний лист.

На звороті була схема будівлі.

— Там помилка.

Іларія спершу не зрозуміла, що він говорить до неї. Хлопець показав нижній кут схеми. Стрілка від медичного крила вела через коридор, якого на плані поверху не існувало. Вони сиділи тут уже достатньо довго, щоб бачити справжній прохід за колонами. Іларія звірила. Справді. Можливо, схема була стара. Він припустив, що старе саме медичне крило: на плані воно ширше на одну кімнату. Після цього вони хвилину дивилися на державний бланк і чужу архітектурну помилку, яка не мала для них жодного значення. Іларія раптом згадала Ріана над картою дренажу. Мабуть, у світі існувала окрема порода людей, які не могли спокійно дивитися на неправильну лінію. Чиновник попереду попросив тиші. Розмова закінчилася сама.

Через пів години кандидатів почали викликати для фотографічного звіряння. Його ім’я Іларія почула саме там.

— Кайрен Ровен.

Хлопець підвівся. Ім’я прозвучало знайомо не через нього. Дім Ровенів. Давній. Іларія чула його в батькових розмовах, але майже нічого не знала. Мала уявлення про великий старий маєток десь на північному заході, давній герб із білим птахом і те, що родина вже давно не належала до найвпливовіших при дворі. Зате була настільки стара, що в родовій книзі Вейрів Ровени з’являлися ще до кількох теперішніх герцогських домів. Кайрен підійшов до столу. Зняв перстень. Іларія побачила герб лише на секунду: птах із розгорнутими крилами над трьома короткими рисками. Нічого особливого. Чиновник порівняв його з портретом, попросив повернути голову, перевірив старий шрам під підборіддям. Кайрен пояснив, що отримав його в дев’ять років, коли намагався перелізти через кам’яну огорожу, замість того щоб скористатися воротами. Жінка за столом запитала, навіщо. Він відповів, що ворота були далеко.

Чиновниця записала. Навіть не посміхнулася. Можливо, після сотні шістнадцятирічних хлопців така логіка вже не дивувала.

Ріан з’явився, коли Іларія виходила із зали. Його привела інша службовиця. До цього моменту близнюків тримали окремо, звіряючи документи незалежно. Тепер мали поставити поряд. Іларія побачила, як Кайрен, що чекав біля виходу на власну родичку, подивився на Ріана. Погляд тривав недовго й сам по собі ще нічого не означав. Ріан у її тілі цього не помітив. Він був зайнятий іншим: службовиця попросила стати поряд із братом, а потім почала порівнювати їхні вуха. Так, саме вуха. Іларія не знала, що в держави є настільки принизливі способи встановлювати спорідненість. Жінка подивилася на форму мочки, лінію брів, відстань між очима, навіть попросила обох усміхнутися. Ріан усміхнувся занадто широко. Іларія — пізно. Службовиця відступила на крок. Серце в Іларії вдарило сильніше. Жінка взяла старий сімейний опис. Прочитала. Потім попросила показати ліві зап’ястя. На Ріановому — тепер Іларіїному — була маленька родимка.

На Іларіїному — тепер Ріановому — не було. Так і значилося в старих записах. Жінка поставила дві позначки.

— Досить.

Вони відійшли. Ріан тільки біля дверей прошепотів, що більше ніколи не буде сміятися з людей із великими вухами. Іларія не відповіла. Її коліна ще пам’ятали попередню хвилину.

Батько повернувся з родового відділу з поганим настроєм і хорошою новиною. Документи прийняли. Поганий настрій стосувався не них. Чиновник вимагав нову копію одного давнього шлюбного запису, бо на старій печатці стерлося дві літери, хоча цей самий документ держава приймала три роки тому під час перегляду земельного реєстру. Батько провів двадцять хвилин, пояснюючи, що шлюб предка, який помер сто сорок років тому, навряд чи змінив свій юридичний статус за останні три роки. Не допомогло. Копію доведеться замовити.

Ріан слухав із задоволенням людини, чия проблема цього разу була чужою. У цей момент до них підійшов Кайрен. Не сам. Разом із тією жінкою, яку Іларія бачила біля віконця. Вона виявилася його тіткою — леді Северіною Ровен. Сестра батька. Говорила вона тихо й трохи хрипко, ніби недавно перехворіла. З матір’ю Вейрів була знайома поверхово: кілька років тому вони сиділи поруч на якомусь благодійному обіді й обидві згадали це лише після прізвищ.

Розмова почалася між дорослими. Кайрен стояв поруч. Ріан — теж. Іларія вже знала, що в подібних ситуаціях від «Ріана» очікується хоча б мінімальна чоловіча участь, тому не могла просто мовчати. Кайрен урятував її від необхідності придумувати тему. Він запитав, чи службовиця справді перевіряла їм вуха. Ріан повернувся до нього швидше за сестру. Так. Після цього між двома хлопцями — точніше, між хлопцем і Ріаном у жіночому тілі — виникла коротка незручність, яку ніхто з дорослих не помітив. Кайрен зрозумів, що відповіла сестра. Подивився на неї уважніше. Іларія побачила це збоку. Ріан теж. Цього разу помітив. Він відразу став трохи прямішим. Іларія знала цей рух із дитинства. Брат робив так, коли хтось дивився на його коня, його ніж, його місце за столом або людину, щодо якої він ще сам не визначився, чи має право бути власницьким.

Абсурдність ситуації дійшла до неї не відразу. Кайрен тим часом звернувся вже до Іларії, назвавши її Ріаном. Запитав про висновок Евена. Новина про незвичний прояв, очевидно, встигла дійти до частини кандидатів раніше за них самих. Кайрен знав тільки, що комісія може тестувати «Ріана» в різних полях. Іларія відповіла коротко. Він не почав розпитувати. Замість цього сказав, що якщо комісія посадить поруч із кандидатом п’ятьох магів одночасно, результат може виявитися цікавим хоча б заради того, щоб подивитися, хто з екзаменаторів першим звинуватить інших у неправильному полі. Ріан усміхнувся. Іларія теж. Цього разу вчасно.

Після реєстрації вони мали їхати додому, але Евен чекав біля бокового входу. У руках у нього був лист. Державне управління магічного нагляду переглянуло свою відмову. Не саме. Евен подав повторну заявку вже не як приватний дослідник, а як лікар-наставник офіційно зареєстрованого кандидата з атиповим проявом. До неї додали номер 417, висновок про хамелеонний резонанс і дату державної перевірки. Цього вистачило для обмеженого доступу. Не до чотирьох оригінальних справ. До їхніх службових витягів. Імена пацієнток мали бути закриті. Копіювати документи не дозволялося. Усі нотатки, які могли ідентифікувати родину, вимагалося залишити для перевірки перед виходом. Прийом призначили на четвер. Батько перечитав лист. Запитав, чи може бути присутній. Ні. Тільки лікар і кандидат. Це йому не сподобалося. Іларії теж. Евен, навпаки, виглядав майже задоволеним. Державна бюрократія нарешті почала поводитися передбачувано: якщо правильно назвати причину, знайти потрібний бланк і змусити систему записати проблему власними словами, двері іноді відчинялися.

Батько сказав, що саме це його й непокоїть. Евен не зрозумів. Іларія зрозуміла. Тепер держава офіційно знала, що кандидат 417 цікавиться старими жіночими магічними випадками.

У кареті Ріан відразу забрав у неї картку з номером. Роздивився.

— Чотириста сімнадцять.

Іларія простягнула руку. Він не віддав. Порівняв із власним маленьким пропуском родича, де стояло її справжнє ім’я, й поклав обидва папери поруч на долоні. На одному він був Ріаном лише тому, що Іларія носила його тіло. На другому він був Іларією, бо держава бачила її обличчя. Через хвилину Ріан повернув картку сестрі. Потім, ніби між іншим, поцікавився, хто такий Кайрен Ровен. Іларія сказала правду: не знає. Брат подивився у вікно. Мати сиділа навпроти й шила маленький розрив на рукавичці, який помітила ще в черзі. Батько перечитував вимогу про шлюбний запис давно померлого предка. За вікном проїжджали крамниці, візники сварилися через місце біля тротуару, хлопчик ніс клітку з двома курми. Ріан через деякий час уточнив, що питає тільки тому, що Ровени — старий дім. Іларія погодилася. Саме тому. Вона не посміхнулася.

Це вимагало певного зусилля.