Спочатку:
На сторінку книги
У Ріана виявилося три зошити. Перший був тим, що Іларія й очікувала знайти: конспекти, переписані вправи, таблиці спорідненості стихій, кілька порожніх сторінок наприкінці. Почерк брата поступово погіршувався від початку кожної теми до її завершення, ніби знання виснажувало не голову, а пальці. Другий зошит він ховав у нижній шухляді. Іларія натрапила на нього випадково, коли шукала стару програму вступних випробувань. Там не було нічого таємного. Саме тому вона прочитала майже весь. Ріан записував туди все, що не знав, куди ще записати. Скільки вівса давати Рудому після довгої їзди. Борг Томасу — дві срібні. Борг Томаса йому — чотири. Під ними жирною рискою: «Отже, це він винен мені». Рецепт мазі для потрісканої шкіри на руках, переписаний у куховарки. Спосіб вивести чорнило з білого коміра. Довгий список імен для нового лошати, серед яких більшість була закреслена. На полях — голова наставника з магічної теорії з такими великими вухами, що Іларія хвилини дві сиділа на підлозі й сміялася сама. На наступній сторінці той самий наставник був уже конем.
Далі йшли результати скачок, які батько забороняв відвідувати, рецепт лимонного сиропу, чужа адреса, дві строфи якоїсь непристойної пісні без останнього слова і коротка замітка про те, що собаки бачать магічні спалахи раніше за людей. Ріан навіть записав три випадки, де це нібито підтвердилося. Іларія перегорнула ще сторінку. Там було акуратно виведено:
Для Іл. — зелений. Не синій. Синій вона ненавидить.
Нижче:
Крем із каштанами. Не той із корицею.
Ще нижче:
Не нагадувати про фортепіано.
Вона довго дивилася на цей список. Потім закрила зошит і поклала назад. Третій вона не відкривала. На обкладинці великими літерами стояло: НЕ ЧИТАТИ. Навіть у близнюків мали бути якісь межі. Щоправда, наступного ранку Іларія переставила його трохи лівіше. Просто щоб Ріан знав, що вона його знайшла. До вечора зошит зник. Це була єдина їхня розмова про нього.
Шість днів минули дивно. Ніхто більше не вимовляв слова «метаморфія». За сніданком сперечалися про поставки яблук. Мати наказала перетрусити зимові ковдри. Батько двічі їздив у місто. Ріан зламав пряжку на сідлі й пів дня ремонтував її сам, хоча міг покликати конюха. Іларія чекала, що хтось нарешті запитає, чи згодні вони з Ріаном. Ніхто не питав.
На третій день їй здалося, що батько відмовився від плану. На четвертий герцог прислав кошик персиків. Персики були прекрасні. Один Іларія з’їла з чистої злості, потім узяла другий. Ріан застав її над третім і мовчки взяв собі четвертий. Персики виявилися найкращими за все літо, що було майже образливо. На п’ятий день приїхав кравець знімати з Ріана мірки для формального одягу до державної перевірки. Батько його не скасував. Це повернуло страх.
Шостого ранку Іларію розбудили ще до світанку. Мати чекала біля дверей. На ліжку лежала проста сіра сукня, яку Іларія носила минулої осені під час подорожі до тітки: без герба й вишивки, навіть із кістяними ґудзиками. На стільці стояли старі черевики. Іларія одяглася. Коли спустилася, Ріан уже був унизу. Він виглядав так, ніби не спав. Батько взяв лише їх двох. Мати залишилася на ґанку. Вона поцілувала Іларію в скроню, потім Ріана. Біля сина затрималася довше. Пальці поправили йому комір — звичайний материнський рух, який цього ранку здався Іларії якимось надто остаточним. Карета чекала не сімейна. Наймана, темна, без герба на дверцятах. Батько сів навпроти.
Коли вони виїхали за ворота, він опустив шторки.
Їхали майже три години. Спочатку Іларія намагалася запам’ятати дорогу по поворотах. Це тривало недовго. За містом карета кілька разів звертала на вузькі дороги, потім знову виходила на поштовий тракт, а в якийсь момент Іларія зрозуміла, що вони вже вдруге проїжджають повз будинок із зеленим дахом. Вона подивилася на батька. Він нічого не пояснив. Отже, кучер плутав слід. Ріан сидів біля протилежного вікна і весь цей час крутив на пальці шкіряну петлю від рукавички. Після другої години це почало дратувати. Іларія відібрала петлю. Він навіть не заперечив.
Ближче до полудня вони зупинилися біля невеликого містечка. Далі пішли пішки. Будинок, до якого привів їх батько, стояв на звичайній вулиці між майстернею палітурника і крамницею, де продавали свічки, мило та щітки. На підвіконні першого поверху сохли пучки якоїсь трави. Іларія чомусь чекала підземелля, покинутого маєтку, зачинених воріт — бодай чогось, що відповідало смертній карі. На дверях висіла табличка:
РЕМОНТ КНИГ І ПАПЕРУ
Батько постукав тричі. Почекав. Ще двічі. Двері відчинила невисока жінка років п’ятдесяти. На ній був коричневий робочий фартух із плямами клею. Іларія спершу вирішила, що вони помилилися будинком. Жінка глянула на батька, потім на близнюків. Першою її фразою було прохання витерти ноги.
У кімнаті справді ремонтували книги. На довгому столі лежали нитки, ножі, шматки шкіри, дерев’яні преси й аркуші паперу під тягарцями. Уздовж стіни стояли книжки без корінців. Біля вікна сохли сторінки, затиснуті між тонкими дошками. Лише за кілька хвилин Іларія помітила рослини. Вони були всюди, хоча не одразу впадали в око. Сухі папороті між аркушами. Тонкі стебла з насінням, приклеєні до окремих карток. Пелюстки, майже прозорі від старості. Під кожною — маленький напис: місце, місяць, рік. Одна картка лежала незавершена. Жінка взяла її перш ніж сісти, дописала щось олівцем і тільки потім звернула увагу на гостей. Нікого не запитала, чи хочуть вони чаю. Іларії це сподобалося. Батько називав її пані Вель. Справжнє це ім’я чи ні, він не пояснив. Пані Вель спершу оглянула Ріана зовсім не магією.
Наказала стати рівно, роззутися, зняти верхній одяг. Виміряла зріст, ширину плечей, довжину рук. Перевірила зуби. Попросила пройти від одного кінця кімнати до іншого. Ріан виконав усе з дедалі більшим роздратуванням. Коли вона почала оглядати його пальці, він нарешті поцікавився, навіщо це потрібно. Пані Вель не відповіла одразу. Вона вивчала старий перелом на мізинці — Ріан упав з яблуні у вісім років. Пояснення вмістилося в одне речення.
— Ти хочеш прокинутися собою чи приблизно собою?
Після цього Ріан більше не питав. Іларія ледь не всміхнулася. Її огляд тривав довше. Пані Вель виміряла те саме, потім зап’ястя, окружність шиї, ступні. Волосся розпустила й уважно роздивилася біля коренів. На столі з’явився чистий аркуш. Жінка записувала багато й дрібно. Іларія одного разу нахилилася подивитися. Пані Вель без різкості й навіть без докору перевернула аркуш. Іларія відсунулася. Лише наприкінці огляду з’явилася магія. Жінка поклала два пальці Іларії на зап’ястя. Спершу це було схоже на звичайне вимірювання пульсу. Потім щось змінилося. Іларія не могла сказати що саме. У кімнаті не стало холодніше. Шкіра не засвітилася. Відчуття прийшло зсередини: наче хтось провів пальцем уздовж кісток її руки, не торкаючись їх. Пані Вель завмерла. Її великий палець залишався над пульсом. На столі поруч лежала засушена гілочка з дрібними жовтими квітами. Іларія дивилася на неї, щоб не дивитися жінці в обличчя. Гілочка раптом здригнулася. Вікна були зачинені. Рух був таким малим, що його можна було списати на що завгодно. Пані Вель прибрала руку. Записала щось окремо від решти.
Батько це побачив.
— Що?
Жінка посипала запис піском, струсила надлишок і склала аркуш.
— Сильна.
Це було все. Іларії не сподобалося, що батько більше не питав.
Потім вони сиділи в сусідній кімнаті. Там стояв диван із продавленою серединою, два крісла різного кольору й шафа, повна банок із насінням. На стіні висіла карта з десятками маленьких позначок. Іларія роздивлялася їх, поки батько з пані Вель говорили за зачиненими дверима. Ріан стояв біля вікна. Він пробув там хвилин десять, потім сів, потім знову встав. Нарешті підійшов до шафи. На одній банці було написано «червень, північний схил». На іншій — «біля млина». У третій лежали великі темні насінини, схожі на маленькі зморщені серця. Ріан відкрив кришку. Іларія навіть не встигла його зупинити. Насіння висипалося на підлогу. Дуже багато. Воно розкотилося під диван, під шафу, під крісло. Ріан застиг із порожньою банкою в руці. Іларія дивилася на нього. Він дивився на насіння.
За дверима продовжували тихо говорити про незаконну магію, державну перевірку й злочин, за який карали смертю. Ріан опустився на коліна і почав збирати насіння. Іларія приєдналася. Хвилин п’ять вони повзали під меблями. Одне насіння закотилося так далеко під шафу, що Ріанові довелося лягти животом на підлогу й діставати його лінійкою. Саме в цій позі його й застала пані Вель. Вона відчинила двері. Зупинилася. Подивилася на Ріанові ноги, що стирчали з-під шафи. Потім на Іларію з повною жменею насіння. Батько стояв за її плечем. Пані Вель мовчки простягнула руку. Ріан виліз. Віддав банку. Вона перераховувати не стала. Але поставила її на найвищу полицю.
Умови виявилися простими тільки на словах. Пані Вель могла поміняти їхні тіла. Форма мала бути точною, інакше державна перевірка помітить розбіжності з дитячими медичними записами. Вона вже отримала від батька копії старих вимірювань, описів травм, стоматологічних карт. Іларія не знала, що все це існує в такій кількості. У Ріана в дванадцять років був зламаний палець. У неї — шрам на коліні від старої огорожі. Після перетворення шрам мав опинитися на Ріановому тілі, а перелом — на її. Це здалося Іларії майже непристойним. Можна було забрати обличчя, голос, зріст. Навіть стару дурну травму. Магія не переходила. Пам’ять теж. І тут починалася справжня проблема. Пані Вель не приховувала ризику. Організм іноді кілька днів звикав до нової форми. Могли змінитися координація, сон, відчуття голоду й температури. Рухи, які здавалися автоматичними у власному тілі, доводилося вчити заново. Особливо якщо змінювалася стать. Останнє пані Вель повідомила тим самим голосом, яким могла б сказати, що після клею треба мити пензлі. Ріан почервонів, Іларія слідом; батько раптом дуже зацікавився картою. У цей момент усі троє дуже зацікавилися географією. Пані Вель дозволила їм мовчати. Потім пояснила ще одну річ. Сам процес можна було зупинити тільки на початку. Після певної межі тіло вже перебудовувалося цілком.
Тому вона не починала без згоди обох. Батько відійшов до вікна. Так далеко, як дозволяла кімната. Іларія зрозуміла, що він навмисно виключає себе з рішення. Це не зробило вибір легшим. Ріан дивився на підлогу. Його рука лежала на коліні. На великому пальці лишилася чорна смуга від мастила — він зранку знову щось робив у стайні й не відмив до кінця. Іларія подумала про державну залу через сорок шість днів і про мідну пластину, що світилася під її рукою. Потім чомусь згадала персики. Герцог не мав до цього стосунку, і водночас мав. Його рукавички лежали в неї в кімнаті. Книга про західні сади — теж. Батько досі не дав відповіді.
Іларія могла відмовитися, повернутися додому й пройти перевірку під власним ім’ям. Після цього хтось вирішить, що робити з її магією. Ріан втратить право на Академію, потім, можливо, на титул. Молодша гілка отримає те, що їй належало за законом. А герцог продовжить чекати; батько, можливо, все одно відмовить, але саме це «можливо» й робило майбутнє нестерпним. Іларія подивилася на Ріана. Він першим похитав головою — не пані Вель, а їй.
— Не треба.
Ця фраза була дуже схожа на нього. Вона майже розсердилася. Усі роки Ріан готувався до Академії. Навіть тоді, коли нічого в ньому не прокидалося. Навіть після ранкової перевірки він сидів за стайнею з кухлем води, жаровнею й цвяхом, намагаючись вибити з себе хоч якийсь дар. Тепер він віддавав це їй і виглядав не благородним, а просто виснаженим. Іларія сперлася спиною на крісло. Їй раптом захотілося додому. До зіпсованої зеленої сукні, до матері, до фортепіано, яке вона ненавиділа. Навіть до орхідей герцога у вітальні. Пані Вель чекала. Батько теж. Іларія погодилася без красивих слів; голос трохи зірвався посеред фрази. Ріан заплющив очі. Довго нічого не казав. Потім запитав, чи справді через рік усе можна повернути.
Пані Вель відповіла, що так, якщо вони не почнуть самостійно шукати іншого метаморфа, не втручатимуться в структуру її роботи й прийдуть у домовлений термін. Ріан подивився на батька. Той не наблизився. Тоді Ріан погодився теж.
Перетворення почалося не одразу. Спершу їх нагодували. Це здалося Іларії безглуздим, але пані Вель наполягла. На кухні знайшлися холодна курка, хліб, сир і сливове варення. Їли просто за столом, де половину місця займали книги під пресом. Ріан майже нічого не їв. Іларія, навпаки, раптом страшенно зголодніла. Вона з’їла два шматки хліба, потім третій. Пані Вель дивилася на це без коментарів. Після їжі наказала чекати годину. У цю годину нічого важливого не сталося. Батько задрімав у кріслі. Ріан знайшов книжку про коней. Іларія підійшла до рослин біля вікна. Серед них була зовсім звичайна кульбаба. Підпис унизу повідомляв, що її зірвали сімнадцять років тому біля дороги на півночі. Іларія довго не могла зрозуміти, навіщо комусь берегти кульбабу сімнадцять років. Потім перестала намагатися. Їй це сподобалося. Річ могла існувати без великої причини.
Процедуру проводили в задній кімнаті. Там стояли два вузькі ліжка, без магічного кола й свічок; на столику — таз із водою, чисті рушники, маленькі ножиці, пляшка спирту. Пані Вель попросила близнюків лягти. Батько залишився за дверима. Іларія бачила Ріана через прохід між ліжками. Перший дотик магії був майже приємним: спершу лише тепло під шкірою, потім воно пішло глибше. Іларія спробувала підняти руку й раптом не змогла визначити, де саме вона лежить. Пальці ніби були трохи далі, ніж мали бути. Плече стало важчим. Щось повільно тягнуло хребет. Пані Вель працювала мовчки. Час зламався. Іларія то чула Ріанове дихання, то переставала. Один раз їй здалося, що він покликав її, але вона не була певна. Біль не був постійним: хвиля приходила то в щелепу, то в коліна, груди, таз.
Одного разу Іларія відкрила очі й побачила власну руку. Вона вже не була її. Пальці стали довшими. Нігті ширшими. На кісточці великого пальця з’явився маленький білий шрам. Ріан отримав його три роки тому, коли неправильно тримав ніж і різав мотузку. Іларія пам’ятала той день. Вона навіть пам’ятала, як сміялася з нього. Тепер шрам був у неї. Від цього стало страшніше, ніж від болю. Пані Вель нахилилася над її зап’ястям. Знову торкнулася пульсу. Цього разу затрималася довше. Іларія хотіла запитати, що не так. Не встигла. Тепло піднялося до горла. Світ зник.
Прокинулася вона від того, що страшенно хотіла пити. Стеля була незнайома. Кілька секунд Іларія лежала й не пам’ятала, де вона. Потім повернула голову. На сусідньому ліжку спала вона. Від цього мозок відмовився працювати. Темне волосся розсипалося по подушці. Її ніс. Її губи. Невелика родимка біля лівої брови, яку вона бачила в дзеркалі все життя. На її власному обличчі була прочинена щелепа. Іларія дивилася. Тіло на сусідньому ліжку хропнуло. Тихо. Іларія ніколи не хропіла. Ріан хропів. Цього вистачило. Вона сіла. Кімната одразу стала нижчою. Ні — не кімната. Вона. Іларія опустила очі. На ковдрі лежали чоловічі руки. Ріанові. Її. Вона поворушила пальцями. Руки послухалися. Коли спробувала встати, коліна опинилися не там, де вона звикла їх знаходити. Іларія зробила один крок. Зачепила край ліжка. Другий. Мало не наступила на власний — Ріанів — черевик. На третьому навчилася ставити ступню трохи далі. Біля стіни висіло дзеркало. Вона не хотіла до нього йти. Пішла. Звідти дивився Ріан. Блідий, скуйовджений, із припухлими після сну очима. Іларія підняла руку. Ріан у дзеркалі теж. Вона торкнулася щоки. Шкіра була шорсткішою, ніж її. Спробувала сказати своє ім’я. Почула братів голос. Десь позаду заворушилося друге ліжко. Ріан прокидався. Іларія не обернулася одразу.
Вона ще кілька секунд дивилася на чуже обличчя. Потім із-за спини пролунав дуже знайомий жіночий зойк. Іларія нарешті повернулася. Ріан сидів на ліжку в її тілі й дивився вниз під ковдру. Потім натягнув ковдру до підборіддя. Іларія ще ніколи не бачила на своєму обличчі такого жаху.
