Спочатку:
На сторінку книги
Державний медичний фонд містився в колишньому шпиталі. Будівля стояла на схилі над каналом і зберігала всі ознаки первісного призначення, яких не змогли приховати ні нова табличка над входом, ні двадцять років чиновницького життя. Коридори були надто широкі, вікна — надто високі, а між поверхами тягнулися пологі сходи з низькими східцями, якими колись було зручно вести слабких хворих. У внутрішньому дворі росли чотири старі каштани. Один пошкодила блискавка, і тепер половина крони була мертва; працівники фонду використовували сухі гілки як імпровізовану метеостанцію — якщо вони починали рипіти, хтось ішов зачиняти вікна. Евен розповів це Іларії вже всередині, поки вони чекали на перепустку. Він бував тут двічі. Один раз шукав документи про дитячу лихоманку, другий — допомагав колезі доводити, що в старому медичному довіднику неправильно надрукували дозування. Обидва випадки закінчилися однаково: матеріал знайшли швидко, дозвіл на нього отримували довше.
Іларія сиділа на дерев'яній лаві біля реєстраційного віконця й тримала на колінах папку Евена. Навпроти чекала літня пара. Чоловік дрімав, притиснувши до грудей капелюх; жінка без окулярів читала оголошення на стіні, підносячи обличчя майже впритул до паперу. Біля дверей молодий кур’єр перебував у затяжній боротьбі з мокрим плащем. Із сусідньої кімнати час від часу виїжджав візок із книгами, за яким ішов худий хлопець із олівцем за вухом. У черзі не було нікого, хто скидався б на охоронця державної таємниці, але Іларію це чомусь не заспокоювало. За склом сиділа пані Мерет — так було написано на маленькій металевій табличці. Вона мала темне волосся з широкою сивою смугою над лівою скронею й працювала, не знімаючи напіврукавичок із обрізаними пальцями. На столі поряд із журналами лежали три каштани, маленький складаний метр і пачка нотних аркушів. До нот Іларія повернулася поглядом двічі.
Мерет помітила й пояснила, що її молодший син навчається грати на кларнеті, але вперто забуває ноти вдома, тому мати тепер носить копію його вправ на роботу. Увечері вона мала забрати інструмент у майстра, і якщо хлопець знову заявить, що йому нічого грати, цього разу відмовка не спрацює. Потім жінка прочитала запит Евена: Альбрехт Вельт, назва праці, роки, медичне спостереження за двадцятьма трьома неповнолітніми дівчатами. Саме останній рядок змінив її ставлення. Не різко. Вона просто перестала перегортати документи й попросила в Евена посвідчення лікаря. Він подав. Потім — підставу доступу. Евен пояснив про рідкісний магічний прояв у свого учня, стару класифікацію, майбутню державну перевірку й необхідність звірити історичну методику. Іларію він назвав Ріаном Вейром без найменшої паузи. Пані Мерет подивилася на неї. Іларія вже звикла, що люди бачать Ріана раніше, ніж вона сама встигає згадати про нього.
Запит прийняли. Сам матеріал — поки ні.
Фонд не мав єдиного каталогу. Було три. Старий картковий залишився від шпиталю й містив записи за лікарями, хворобами та роками. Після створення державного фонду додали новий предметний реєстр, куди переносили лише те, що вважали досі актуальним. Третій називався трансферним і служив для матеріалів, які свого часу переводили з однієї установи до іншої. Вельт знайшовся у всіх трьох; у першому його картки займали майже цілу шухляду, чого Іларія зовсім не очікувала. Книжка про спорідненості, яку Ріан колись занотував як застарілу, була далеко не головною його роботою.
Вельт писав про підліткове дозрівання магічного ядра, помилки раннього тестування, близнюкові прояви, відкладену спорідненість, наслідки тяжких інфекцій для магії. Одна стаття стосувалася дітей, у яких сила зникала на кілька місяців після гарячки й поверталася іншого типу; інша — дівчат із дуже раннім водним проявом. Були доповіді для Академії, внутрішні методичні записки, коротка робота про двох сестер, які протягом року показували однаковий результат, хоча жили окремо.
Іларія переписувала назви. Евен спочатку допомагав, потім перестав. Він читав картки швидше й відкладав ті, що могли мати стосунок до хамелеонного резонансу. Праця про двадцять трьох дівчат була в каталозі. Під нею стояли два номери. Перший належав старому шпитальному фонду. Другий — державному трансферу. Саме цей номер і відправив хлопця з олівцем у сховище. Чекали довго. Пані Мерет за цей час прийняла п’ять нових запитів, посварилася з чоловіком, який вимагав видати йому медичну картку діда без підтвердження спорідненості, двічі нагадала кур'єру, що мокрий плащ не можна класти на реєстраційний стіл, і встигла олівцем виправити синові неправильний такт у нотах. Коли хлопець повернувся, візок був порожній: замість справи він приніс лише журнал. У старому сховищі матеріали Вельта більше не значилися — їх перевели.
Трансферний реєстр виявився товстою книгою з такими дрібними рядками, що Евен попросив збільшувальне скло. Матеріали переміщали не один раз. Спочатку з Академічної клініки до шпитального архіву. Через одинадцять років — до нового Державного медичного фонду. Ще пізніше частину записів переглянули під час реформи жіночого магічного нагляду. Саме тоді двадцять три справи перестали існувати як одна група. Дев'ятнадцять залишилися у фонді. Чотири отримали іншу позначку. Іларія спершу подумала, що неправильно читає старий почерк. У графі було написано не «знищено» й не «вилучено», а звичайне службове слово: передано. Куди — зазначалося скороченням. Мерет розшифрувала його після невеликої суперечки із сусідньою працівницею. Обидві пам'ятали різні назви установи, бо за шістдесят років вона змінювалася тричі. Початково це був Відділ жіночої магічної безпеки. Пізніше — Управління регуляції жіночого ядра. Тепер його функції входили до Державного управління магічного нагляду.
Саме того відомства, яке відповідало за обов'язкове блокування дівчат. Евен перестав робити нотатки. Пані Мерет, навпаки, не побачила нічого особливого. Після зміни законів архіви постійно дробилися. Військові випадки забирало військове відомство, спадкові — родове, небезпечні магічні прояви — магічний нагляд. Чиновники в кожному поколінні були переконані, що попередні чиновники неправильно розклали папери. Вона мала про це власну думку. Її чоловік працював у міському земельному архіві, і за двадцять сім років шлюбу вони пережили п’ять реформ реєстрації власності. Одного разу одну й ту саму ділянку на околиці міста три різні відомства одночасно вважали садом, складом і дорогою. За документами всі троє мали рацію. Іларія слухала лише наполовину. Її зачепило число: чотири справи, а не всі двадцять три. Чомусь саме це непокоїло більше, ніж якби держава забрала всю роботу Вельта. Якби проблема була в методиці — вилучили б працю.
Якби в самому дослідникові — могли прибрати всі його матеріали. А тут хтось залишив дев’ятнадцять дівчат і вибрав чотирьох.
Дев'ятнадцять справ вони отримали після обіду. Їх принесли у двох великих томах. Колись записи Вельта були окремими тонкими папками, але після переведення до шпиталю їх переплели разом за статтю й роком. Пізніший архівіст наклеїв на корінець нову назву: ЖІНОЧІ МАГІЧНІ ВИПАДКИ. НЕСТАБІЛЬНІ ПРОЯВИ. Ніякого Вельта зовні більше не було. Пані Мерет дала їм чисті аркуші для нотаток і нагадала, що чорнилом біля старих документів користуватися не можна. У читальній залі писали тільки олівцем. Книги слід було класти на дві м'які підставки, не розкривати корінець до кінця й не переставляти вкладення між сторінками. Після цього вона пішла обідати.
Іларія почала з першої справи. Вельт писав сухо. Це її здивувало. За кілька днів вона встигла створити в голові образ людини, яка відкрила щось настільки незручне для держави, що його книги зникли з навчальних полиць. У записах були зріст, температура, вік першого прояву, сімейний анамнез, реакція на різні магічні поля й частота нападів головного болю; красивих висновків Вельт не робив і своїх пацієнток особливими не називав. У багатьох записах більше місця займали застуди та проблеми зі сном, ніж сама магія.
Саме через це дівчата поступово перестали бути номерами. Одна боялася собак після укусу в дитинстві. Інша погано переносила молоко. У третьої мати померла під час пологів молодшої дитини, і після цього дівчина кілька місяців жила в тітки. Четверта двічі тікала з палати на кухню, де працювала її старша сестра. Вельт кожного разу записував втечу як порушення режиму, а потім дозволив сестрі приходити після вечері, і втечі припинилися. У сьомій справі між сторінками лежав складений аркуш — не медичний документ, а дитячий малюнок. Будинок, три дерева, людина в синій сукні й надто велика качка. Нижче чужою дорослою рукою було підписано ім'я дівчинки та дату. Іларія повернула аркуш туди, де він лежав. Евен читав інший том. Через кілька столів літній дослідник заснув над газетами й час від часу прокидався, щоб перевернути сторінку. Двоє молодих жінок копіювали санітарну статистику. Хтось за стіною довго пересував шафу.
Жодної таємної кімнати. Ніяких людей у чорному. Просто дев'ятнадцять життів, які збереглися тому, що ніхто не вважав їх достатньо небезпечними, щоб забрати.
До вечора Іларія почала бачити повтори, причому не ті, які шукав Евен. Хамелеонний резонанс справді був майже в усіх. Вогонь біля вогняних магів, рух повітря поруч із повітряними, вода біля водних. У кількох випадках прояви тривали роками, в інших зникали після появи постійної спорідненості. Саме постійна спорідненість почала її цікавити. У дев'ятнадцяти збережених справ вона встановилася в чотирнадцяти. Дев'ять разів — вода. Це могло бути випадковістю. Іларія знала, що дев'ять — не доказ. Не знала статистики достатньо добре, щоб робити серйозні висновки, але й без статистики бачила, що число велике. Вельт теж це помітив. У ранніх справах він просто записував результат. У пізніших почав проводити додаткові водні тести навіть тоді, коли перший стабільний прояв здавався іншим. У справі дівчини на ім'я Тесса він залишив коротку примітку: водна спорідненість не пояснює всіх явищ.
Далі йшов опис. Тесса могла рухати воду в чаші. Могла збирати вологу з тканини. Поруч із сильним водним магом її результат зростав, що відповідало хамелеонному резонансу. Але одного разу під час забору крові на аналіз сталося щось, чого Вельт не зміг повторити. Рана закрилася не миттєво й не чудесно — просто помітно швидше, ніж очікували. Після цього лікар три тижні вимірював згортання, повторював аналізи й нічого незвичайного не знайшов. Іларія перечитала запис. Потім ще раз. Її власний палець під столом ніби згадав холод. Вона перегорнула сторінку. Наступний запис був про застуду. За ним — про поганий апетит. Потім Тессу виписали. Через рік зроблено пізнішу приписку іншим чорнилом: магічна спорідненість офіційно зареєстрована як водна. Іларія не покликала Евена. Ще ні. Вона пішла далі.
У другій справі нічого не було. У третій теж. Четверта дівчина, Сара, одного разу під час менструальної кровотечі спричинила дивний магічний сплеск у кімнаті. Вельт припустив водну реакцію на фізіологічний стрес, записав показники пульсу й більше до цього не повертався. Іларія відчула, як непомітно змінилася її увага: вона вже не читала справи цілком, а шукала кров. Саме це було небезпечно. Коли людина знає, що хоче знайти, світ починає люб'язно підсовувати їй підтвердження. Вона примусила себе повернутися на кілька сторінок назад і дочитати все: температуру, сон, сварку з матір'ю, запізнення на огляд, алергію на шерсть. Більше в тій справі нічого не було. П’ята, шоста й сьома теж не дали їй того, що вона вже почала шукати. В одинадцятій дівчина порізала долоню склом. У записі Вельта не було нічого про магію, тільки три шви й заборона працювати рукою кілька днів.
Іларія майже відчула полегшення. У тринадцятій знайшла інше. Під час носової кровотечі вода в тазі, що стояв поруч, забарвилася до того, як у неї потрапила кров. Вельт вважав, що помилилася медсестра. Записав її прізвище. Повторити явище не вдалося. Наступного року цю дівчину перевели. Іларія подивилася на номер справи. Один із чотирьох. Основний медичний запис залишився тут лише до моменту переведення. Далі — порожній аркуш із трансферною позначкою. Вона нарешті покликала Евена.
Він прочитав усе, що вона показала. Не поспішав. Спочатку Тессу. Потім Сару. Потім третю дівчину з тазом. Іларія чекала, що він відмахнеться. Або, навпаки, одразу складе з трьох випадків те саме, що вже почала складати вона. Евен не зробив ні того, ні іншого. Він попросив назвати, чого саме вона тут шукає. Іларія могла відповісти одним словом — кров, — але не сказала. Пояснила тільки, що чотири вилучені справи можуть відрізнятися від решти не силою магії, а якоюсь окремою фізіологічною реакцією. Евен погодився, що це можливо. Потім нагадав про іншу можливість: державне відомство могло забрати їх через сімейне походження, небезпечну поведінку, політичний статус батьків або будь-яку причину, якої в цих томах узагалі немає. Архівний відбір не обов'язково повторює логіку хвороби. Саме за це Іларія його іноді не любила. Він умів залишати сумнів живим.
Цього разу це було корисно. Вони склали список усіх дев'ятнадцяти справ, остаточних спорідненостей, дивних фізіологічних епізодів і трансферних номерів. Чотири вилучених випадки винесли окремо. Пані Мерет повернулася з обіду, побачила обсяг їхніх нотаток і принесла ще папір. Дозвіл на матеріали Управління магічного нагляду, пояснила вона, через фонд не оформлюється. Треба звертатися прямо туди. Евен запитав, скільки це займає. Пані Мерет розсміялася не через саме питання, а через те, що певної відповіді не існувало.
Вийшли вони вже під вечір. На вулиці встигло похолодати. Кур’єр із мокрим плащем давно зник, стару пару Іларія теж більше не бачила. У дворі працівник фонду згрібав каштани у великий кошик; половину, за його словами, потім заберуть діти з сусідньої школи для осінніх виробів, решту він віднесе сестрі, яка вірила, що каштани в шафі відлякують міль. Евен не коментував. Вони пройшли до воріт. Тільки біля воріт Евен запитав, чи з її власною кров’ю вже траплялося щось подібне.
Іларія зупинилася: нічого такого вона йому не казала. Магістр, поправляючи застібку папки, пояснив, що весь день вона відкладала саме ті записи, де з’являлася кров, а на справі Тесси перестала робити нотатки. Він не знав напевно — лише здогадувався, і від цього ухилитися було навіть важче. Кілька секунд Іларія ще могла брехати, але зрештою розповіла. Вийшло уривчасто: поріз в оранжереї, крапля, що не впала, кров у батьковому кабінеті, яка частково повернулася в рану. Довелося згадати й родову пластину Орси, хоча там Іларія не була певна, що дивина взагалі стосувалася саме її.
Пані Вель вона не згадала — не через недовіру до Евена, а тому, що ця таємниця належала не тільки Іларії. Магістр вислухав до кінця. Вони стояли біля каналу, де у воді плавали два пожовклі листки й шматок деревини. Повз пройшла жінка з кошиком риби. За нею хлопчик тягнув маленький візок, на якому лежали три порожні бочки. Евен не виглядав наляканим, і на мить Іларії навіть стало шкода: страх принаймні був би зрозумілішим за його спокій. Він сказав лише, що до державної перевірки вона більше не ріже себе для експериментів. Іларія вже збиралася заперечити.
— Це не прохання.
Першою прямою фразою за весь день він закінчив тему.
У будинку Вейрів тим часом сталася інша катастрофа. Мара погодилася їхати на північ. Ріан дізнався про це, коли вона попросила дозволу поговорити з матір'ю після повернення в маєток. Не зараз — після державної перевірки. До весілля ще кілька місяців, але наречений прийняв місце, і якщо все складеться, навесні Мара залишить службу. Ріан сидів перед дзеркалом, поки вона знімала з нього шпильки. Новина несподівано його засмутила, і справа була зовсім не в тому, що Іларії знадобиться інша покоївка: через рік близнюки взагалі мали повернути власні тіла, а так далеко Ріан її побут не планував. Він просто звик до Мари — до того, що вона знала, який ґудзик він забуде, до листів на підвіконні, до її мовчазного сміху, коли він плутався в одязі, і дивної здатності відразу знаходити річ, яку він шукав десять хвилин.
Мара, звичайно, не планувала своє життя навколо того, чи зручно йому буде без неї. Це теж довелося прийняти. Ріан привітав її. Потім попросив навчити його до весни хоча б заплітати косу так, щоб люди не озиралися. Мара погодилася. Навчання почали відразу. Через двадцять хвилин вона забрала в нього гребінець.
Іларія повернулася саме тоді, коли Ріан сидів посеред кімнати з половиною волосся в косі, половиною — на обличчі, а Мара стояла за ним із виразом людини, яка переглядає свої професійні принципи. Це було настільки звичайне видовище після цілого дня серед мертвих медичних справ, що Іларія кілька секунд просто дивилася. Ріан запитав, як усе пройшло. Вона відповіла, що довго, і більше поки нічого не пояснювала. На його столі лежав лист із герцогською печаткою. Ріан ще не відкрив. Це було нове. Раніше відкривав відразу. Іларія помітила, але не запитала. Вона сіла біля вікна й переглянула свої записи ще раз, поки Мара розпускала невдалу косу. Дев'ятнадцять імен. Дев'ять водних спорідненостей. Чотири трансфери. Три дивні випадки, пов'язані з кров'ю, з яких два легко могли нічого не означати. На полях Евен написав олівцем: Не робити висновків раніше за матеріал.
Іларія провела пальцем по словах. Ріан тим часом усе-таки взяв герцогів лист. Відкрив. Прочитав. Нічого не сказав. Мара закінчила з волоссям і пішла говорити з матір'ю. У кімнаті лишилися близнюки, дві чужі біографії й дуже різні папери. Ріан через деякий час посунув лист сестрі. Арден не писав про дренаж. Його старший конюх Мирек упав зі сходів у стайні й зламав ногу. Герцог повідомляв, що з самим Миреком усе має бути добре, але онук, той самий, який хотів стати годинникарем, тепер відмовляється їхати на навчання, бо вважає, що мусить залишитися й допомагати дідові. Арден просив Іларіїної думки. Не щодо коней. Щодо хлопця. Ріан дивився у вікно, поки сестра читала. Цього разу він не почав пояснювати герцога. Не було потреби.
