Спочатку:
На сторінку книги
За наступні дванадцять днів будинок навчився жити з двома новими людьми, яких усі знали від народження. Першою пристосувалася прислуга. Не тому, що їй пояснили більше за інших, — правду знали тільки Мара, батьки й старий дворецький, — а тому, що слуги взагалі мали справу не з характерами, а з повторюваними потребами. Пан Ріан тепер просив менше їжі на сніданок, зате брав чай удруге; панночка Іларія почала частіше ходити до стайні й одного разу повернулася звідти з соломою на подолі. Молодша праля вирішила, що близнюки перед державною перевіркою обидва стали нервовими. Кухарка припустила, що винна осінь. Левко нічого не припускав уголос, але перестав дивуватися, коли «Ріан» дякував йому за те, за що справжній Ріан ніколи не дякував. Іларія тим часом виявила, що чужу біографію легше вивчити, ніж чужу буденність.
Вона вже знала, коли брат зламав палець, хто навчав його верхової їзди, які оцінки він отримував із теорії й у якому році вперше побився з Томасом. Значно складніше було пам’ятати, що швець дозволяв йому платити наприкінці місяця, що стара продавчиня яблук біля ратуші завжди клала одне зайве, бо колись Ріан знайшов її загубленого онука, а пан Брем із книжкової крамниці досі сердився за том, повернений із мокрими сторінками. Людина складалася з дрібних боргів значно більше, ніж із дат.
Ріан мав ту саму проблему з її життям. Щовечора вони на пів години мінялися новинами, переважно непрямо: хто приходив, кому треба відповісти, де можна припуститися помилки. Іларія розповідала йому, що тітка Елоїза ніколи не визнає, що погано чує, тому не варто повторювати фразу голосніше — краще сказати її іншими словами. Ріан повідомляв, що старий конюх Нестор ображається, якщо хтось називає його коней «старими», хоча двом уже було за двадцять. Вони обмінювалися не таємницями, а інструкціями з експлуатації власного життя.
На четвертий вечір Ріан приніс її список знайомих із трьома новими позначками. Біля імені вдови управителя стояло: «очі, краплі по середах». Біля кузини Маріанни — «не питати про Артура». Біля Мари — «листоноша. Будинок. Молодша сестра». Іларія побачила це й нічого не сказала. Вона знала, скільки зусиль братові коштувало навіть таке коротке занотовування. Її власний список Ріанових людей уже займав шість сторінок. Томасові там дісталося найбільше місця.
Державного портретиста звали пані Гельда Мор. Вона приїхала у вівторок разом із племінницею, двома дерев’яними ящиками й незадоволенням через дорогу, яке принесла в дім раніше за валізи. Батько замовив два комплекти офіційних зображень — для Ріана й Іларії. Відкладати було небезпечно: реєстраційне управління вимагало свіжої подоби кожного кандидата та близького одновікового родича, якщо такого могли викликати на перевірку. Гельда працювала на державний реєстр понад двадцять років і вважала більшість вимог управління безглуздими. Про це Іларія дізналася ще до того, як сіла перед нею: художниця встигла поскаржитися матері на стандартизовану висоту стільців, на чиновника, який минулого місяця повернув портрет через «недостатньо точну форму мочки вуха», і на те, що люди чомусь починають кліпати втричі частіше, щойно їм наказують сидіти нерухомо. Племінниця мовчки розкладала інструменти.
Їй було років сімнадцять. Звали її Лора. Вона носила надто коротко обрізане волосся, яке явно підстригала сама, і мала на пальцях сірі сліди графіту. Поки тітка встановлювала світло, Лора встигла зробити маленький начерк Ріанового стільця, потім намалювала ручку вікна, а в кутку аркуша — сплячого під батареєю кухарчиного кота. Іларія, яка чекала своєї черги, спитала, чи вона малює все підряд. Лора трохи подумала над відповіддю і сказала, що переважно те, чого ніхто не замовляє. У неї були цілі зошити дверних ручок, зламаних парасольок, вивісок, старих чобіт і людей, які сплять у незручних місцях. Тітка вважала це марнуванням доброго паперу. Лора збиралася колись надрукувати невелику книжку про міста без жодного палацу, пам’ятника чи собору — тільки речі, повз які всі проходять. Потім Гельда покликала її наточити вугілля, і розмова закінчилася. Лора більше до неї не поверталася. Іларії це сподобалося. Лора повернулася до вугілля, і на цьому вони розійшлися. Іларію посадили першою — як Ріана.
Гельда не вимагала застигнути. Навпаки, перші хвилини вона дозволяла сидіти як завгодно і сама спостерігала, майже не торкаючись паперу. Іларія спершу намагалася тримати братову поставу, потім зрозуміла, що саме цим себе видасть: занадто усвідомлена правильність виглядала дивніше за помилку. Вона дозволила плечам опуститися, поставила ступні ширше й залишила руки на колінах. Гельда кілька разів попросила повернути голову, після чого раптом запитала, чи давно Ріан перестав кусати внутрішній бік губи. Іларія завмерла. Мати, що сиділа біля вікна, відірвалася від вишивки. Художниця вже дивилася не на них, а на старий дитячий портрет, який батько поклав поруч для звірки. Там Ріанові було десять. На нижній губі справді виднівся маленький світлий слід. Іларія не знала про цю звичку. На щастя, Гельда не чекала відповіді. Діти виростають, сказала вона, продовжуючи роботу; звички теж. Так близько вони ще не підходили до викриття через щось настільки дрібне. Після цього Іларія перестала думати про державний тест і майже годину думала про губу. Коли черга дійшла до Ріана в її тілі, стало легше тільки на перші п’ять хвилин. Гельда перевірила його профіль, змінила положення лампи, попросила прибрати волосся з лівого боку й довго дивилася на старий портрет Іларії. Потім згадала, що бачила її два роки тому на зимовому прийомі в домі Варленів. Ріан цього не міг пам’ятати. Іларія могла.
Вона сиділа на іншому кінці кімнати й відчувала, як у неї холонуть пальці. Гельда пригадувала повільно: музика, надто сильне опалення, дочка господарів зламала підбор на сходах, одна з дам вилила пунш на рукав міністра. Вона була там по роботі й малювала двох молодших Варленів. Іларія справді стояла біля зимового саду майже весь вечір, бо не знала більшості гостей. Ріан слухав. Художниця зауважила, що панночка тоді майже не розмовляла. Це його врятувало. Він чемно посміхнувся. Іларія побачила власну усмішку здалеку й мало не скривилася. Ріан робив її надто широко. На щастя, Гельді була потрібна форма носа, а не характер.
Після обіду Лора попросила дозволу вийти до саду, поки тітка сушитиме перший шар фарби. Іларія пішла показати дорогу. Вона мала б учити теорію. До перевірки залишалося близько місяця, а її знання й досі трималися на Ріанових конспектах, запитаннях Евена й вечірньому зубрінні. Проте кілька годин під поглядом художниці виснажили більше, ніж ранкове заняття, і навіть батько не заперечив проти короткої прогулянки. Лора не цікавилася краєвидом. Вона знайшла біля кухонного входу стару лавку, перевернуту догори ніжками для ремонту, й сіла малювати її з боку, де дерево було проїдене жуком. Поруч лежала маленька коробочка. У ній Іларія побачила клаптики паперу різних відтінків. Лора збирала кольори. Не фарби — саме кольори, які хотіла потім відтворити: зелений із внутрішнього боку гарбузового листка, коричневий старого каната, сірий із голубиного крила, майже синій відтінок молока в ранковій тіні. Якщо знаходила щось важливе, занотовувала, з чим його можна змішати.
Професія тітки, як з’ясувалося, Лору не надто приваблювала. Офіційні портрети платили добре, але вона ненавиділа обличчя людей, які хочуть виглядати краще, ніж виглядають. Значно цікавішими їй здавалися руки, підошви, порожні кімнати після від’їзду і речі, які люди залишають на столі, коли думають, що ніхто не дивиться. Іларія пригадала пані Вель із її кульбабою сімнадцятирічної давності. Світ, здається, був повний людей, які роками збирали щось абсолютно непотрібне. Можливо, саме тому він і не здавався порожнім. Вони розійшлися біля кухні. Лора залишилася з лавкою, а Іларія пішла до старої оранжереї. Там на неї чекав Ріан.
Оранжерею майже не використовували після смерті діда. Скло на північному схилі позеленіло, кілька рам трималися на замінених дерев’яних планках, а з колишньої колекції лишилися розрослий лавр, дві цитрусові діжки й виноград, який без дозволу захопив половину даху. У середині дня там нікого не було. Саме це їм і потрібно. Ріан приніс із собою старий підручник, свічку, миску води, кілька камінців і маленьку металеву пластину, яку знайшов серед дідових навчальних речей. Іларія принесла ковдру, бо кам’яна лавка була холодна. З боку вони, мабуть, виглядали як діти, які збираються гратися в магів. Колись так і було. У сім років Ріан спорудив у саду «академію» з трьох перевернутих ящиків і примушував Іларію складати вступний іспит. Вона провалилася, бо не захотіла віддати йому яблуко як реєстраційний внесок. Тепер він відкрив справжній підручник.
Вони домовилися про прості умови. Пів години без людей поблизу. Жодних сильних магів. Однакові спроби з вогнем, водою, повітрям і землею. Потім чекати. Ріан записував. Іларія працювала. Спершу зі свічкою. Вона поклала руки на стіл, згадала тепло біля Евена, спробувала викликати хоча б іскру. П’ять хвилин дивилася на ґніт. Потім ще п’ять — уже з таким роздратуванням, ніби свічка навмисно їй не підкорялася. Нічого. Вода поводилася як вода. Камінь не став легшим, важчим, теплішим або хоча б цікавішим. Повітря в оранжереї ворушило листя лише тоді, коли крізь тріснуту раму проходив протяг. Через сорок хвилин Ріан перестав писати. Відсутність результату була результатом, але не тим, якого хотілося. Іларія ходила між столом і старими діжками, розминаючи затерплі пальці. Вона вже не сумнівалася, що біля Томаса щось сталося. Цвях піднявся. Вода змінила рух. Біля Евена нагрівалася мідь. Збіги складалися надто акуратно, щоб ними нехтувати, але ніяка відома їй магія не мала такої поведінки. Ріан припустив, що дар може потребувати чужого ядра як поштовху. Іларія нагадала, що тоді про це мали б знати.
Вони ще деякий час перебирали варіанти й поступово перейшли від теорії до звичайного братово-сестринського спору, в якому обоє вже не слухали аргументи, а чекали своєї черги заперечити. Закінчив його Ріан. Не тому, що переміг. Він захотів їсти. У кошику під лавкою лежали яблука й хліб, принесені з кухні. Ріан дістав ніж, розрізав одне яблуко навпіл і передав сестрі більшу частину. Стару звичку він зробив автоматично, навіть не помітивши. Іларія теж не помітила б, якби ніж не зісковзнув. Поріз був дрібний. Лезо торкнулося подушечки вказівного пальця й одразу відійшло. Вона відчула коротке печіння, поставила яблуко на стіл і піднесла руку ближче. На шкірі виступила крапля. Ріан шукав у кошику серветку. Іларія дивилася на палець.
Крапля була темнішою, ніж вона очікувала, майже чорною в зеленкуватому світлі старого скла. Вона збільшилася, стала важчою й мала б скотитися вздовж пальця. Крапля не скотилася. Іларія трохи повернула руку, потім нахилила палець нижче, але кров залишилася на місці. Червона кулька витягнулася тонким краєм, ніби не хотіла відриватися від порізу, а потім повільно підтягнулася назад. Іларія перестала дихати. Ріан знайшов шматок чистої тканини й простягнув їй. Коли вона знову подивилася на палець, кров уже текла звичайно. Тканина одразу забарвилася червоним.
— Що?
Іларія сказала, що нічого. Це прозвучало так звичайно, що Ріан повірив. Вона перев’язала палець і повернулася до яблука. Можна було показати йому. Розрізати шкіру вдруге, перевірити, чи повториться. Так вони й робили з усім іншим. Іларія не стала. Вона ще не знала чому. Можливо, тому, що побачила недостатньо. Можливо, через пані Вель, яка затримала пальці на її пульсі й записала щось окремо. Можливо, їй просто захотілося мати одну річ, яка ще не стала сімейною проблемою. Вони просиділи в оранжереї до вечора. Нічого більше не сталося.
Пані Мор закінчила портрети наступного ранку. На першому Іларія побачила Ріана — трохи серйознішого, ніж він був насправді, із рівнішим коміром і тією самою неглибокою складкою між бровами, що з’являлася в нього під час читання, — і тільки за мить нагадала собі: це вона. На другому сиділа Іларія, тобто Ріан. Гельда малювала надто добре, щоб це не бентежило. Державний реєстр отримає обидва обличчя й не знайде нічого дивного. Через кілька тижнів чиновник прикріпить зображення до справ, поставить дати, підпише імена. Папір знатиме неправду краще, ніж людина. Лора тим часом стояла біля вікна й закінчувала маленький малюнок. Іларія випадково побачила його, коли проходила повз. На аркуші були не близнюки й не державний портретист.
Лора намалювала Мару в коридорі. Та сиділа на підвіконні, підібгавши одну ногу, і читала лист, забувши про кошик із чистою білизною біля своїх ніг. Обличчя було лише кількома лініями, але Іларія одразу впізнала момент: Мара трохи схиляла голову, коли перечитувала щось важливе. Лора помітила її погляд і закрила зошит. Іларія не попросила показати. Через годину художниці поїхали. На кухонному столі залишився маленький клаптик паперу — очевидно, випав із Лориної коробки. На ньому було змішано три відтінки зеленого. Під одним стояв напис:
стара оранжерея, скло після дощу.
Іларія віднесла папір у передню, щоб його передали, якщо вони ще не виїхали далеко. Ніхто не встиг. Листок пролежав на столику до вечора, поки Мара не поклала його в шухляду до загублених речей.
Того вечора Іларія довго мила руки, хоча справа була не в бруді. Поріз уже майже закрився. На подушечці пальця залишилася тонка червона риска, недостатня навіть для пластиру. Вона натиснула поруч, спершу легко, потім сильніше. Шкіра зблідла під нігтем і знову порожевіла; нічого більше не сталося. На туалетному столику лежала шпилька. Іларія взяла її, покрутила між пальцями й поклала назад. Дурість. У кімнату без стуку зайшов Ріан — у її тілі, з розстебнутим верхнім ґудзиком сукні й книжкою під пахвою. За останні два тижні він перестав просити Мару про кожну застібку й тепер іноді виглядав майже природно. Тільки рухався швидше, ніж дозволяла спідниця, через що тканина постійно наздоганяла його на поворотах. Він приніс новину. Державне управління підтвердило: справи близнюків справді зведуть в один реєстраційний блок. Іларія витерла руки; цього вони вже чекали. Гіршим було уточнення нижче. До тестування залишалося двадцять дев’ять днів, і за новими правилами одновікового родича перевіряли не лише візуально. У близнюків брали родову пробу — просту, рутинну, ту саму, якою виключали помилки в сімейних записах.
Йшлося про кров. Ріан повідомив це без особливого наголосу. Для нього проблема була технічна: чи метаморфія змінює родові ознаки достатньо, щоб проба збіглася з новими тілами, і чи батько взагалі про це знав. Іларія стояла біля столу. На пальці під тонкою шкірою майже не було видно порізу. Ріан уже гортав документ, шукаючи точне формулювання. Іларія дивилася на власну руку; серед усіх питань про реєстр її тепер уперто займала одна дрібниця з оранжереї — крапля крові, яка не впала.
