Спочатку:
На сторінку книги
Ріан прокинувся вдруге вже без крику. Перший раз був коротким і поганим: він розплющив очі, побачив над собою низьку білу стелю, відчув щось важке на грудях, щось незвичне між ногами — точніше, відсутність того, що мало там бути, — сіпнув ковдру і майже відразу пожалкував, що це зробив. Іларія, яка стояла біля дзеркала в його тілі, обернулася на звук. Ріан устиг побачити власне обличчя на її плечах, після чого натягнув ковдру до носа й вирішив, що непритомність була хорошим станом і непогано було б до нього повернутися. Другого разу поруч уже сиділа пані Вель. Вона лагодила книжковий корінець. Нитка проходила крізь маленькі отвори в шкірі; жінка підтягувала її неквапливо, час від часу пригладжуючи великим пальцем край. На столі стояла чашка давно охололого чаю. Біля чашки лежав шматок хліба з сиром, надкушений один раз і, схоже, забутий. Ріан спостерігав за нею деякий час, перш ніж зрозумів, що прокинувся остаточно.
Пані Вель помітила це, але шиття не відклала. Вона лише повідомила, що Іларія вже встала, пройшлася кімнатою, двічі мало не впала й тепер десь у передній намагається навчитися користуватися Ріановими черевиками. Ця новина мала б його потішити. Новина його не потішила. Ріан обережно поворухнув стопою під ковдрою. Нога відгукнулася нормально, тільки здавалася коротшою. Він спробував сісти й одразу відчув, як змінився центр ваги. Тіло зробило невелику непередбачену поправку саме, і від цього стало ще гірше: воно вже знало, як бути Іларією, а він — ні.
Пані Вель продовжувала працювати. Книжка, яку вона ремонтувала, була стара, з темною шкіряною палітуркою; між сторінками стирчав засушений лист. Ріан подумав, що для людини, яку за її справжню професію могли повісити чи обезголовити, вона напрочуд серйозно ставиться до пошкоджених книжок. З сусідньої кімнати почувся глухий удар. Потім ще один. Пані Вель навіть не підняла голови. Іларія, пояснила вона, вчиться сідати. Ріан заплющив очі. Найгірше було те, що він чудово розумів, чому сестрі це потрібно.
Перед тим як дозволити їм піти, пані Вель змусила обох пройти кілька разів коридором, підняти й опустити предмети з підлоги, застебнути власний одяг, налити воду, написати по кілька рядків і сходити сходами на другий поверх. Саме сходи остаточно переконали Ріана, що наступний рік буде довгим. Він усе життя ходив, не думаючи про ходіння. Тепер думати доводилося про кожну дурницю. Нова довжина ноги змінювала крок, ширина таза змушувала трохи інакше ставити ступню, волосся лізло в обличчя, а груди мали неприємну властивість нагадувати про себе при швидкому русі. Пані Вель пояснила, що за кілька днів мозок перебудує більшість автоматичних звичок. До того часу радше не варто бігати, їздити верхи, стрибати через паркани або доводити кому-небудь свою спритність. Остання частина явно стосувалася його. Ріан промовчав.
Іларія в його тілі почувалася трохи краще, хоча тільки тому, що приховувала невдачі. Зі сходами вона впоралася, а потім забула, наскільки довшими стали руки, й скинула ліктем зі столу чашку. Чашку пані Вель урятувала раніше, ніж та торкнулася підлоги, причому навіть не рукою. Вона не подивилася в той бік: чашка на мить зависла, повільно повернулася на стіл, і лише тоді жінка продовжила пояснювати батькові, коли близнюкам можна буде нормально їсти. Ріан дивився на чашку. Метаморфія не пояснювала цього. Він хотів запитати, але пані Вель уже заговорила про інше, а батько слухав так уважно, що Ріан вирішив не переривати. Пізніше він кілька разів повертався до цієї думки й щоразу знаходив якесь просте пояснення. Можливо, у пані Вель був другий дар. Можливо, чашка була зачарована. Можливо, він просто ще не до кінця прийшов до тями після процедури. Останнє подобалося йому найбільше.
До державної перевірки їм належало освоїти почерк, ходу, звички за столом, манеру відповідати на ім’я, одяг, поставу, голос, старі травми й навіть те, як людина сміється, коли не контролює себе. Список здавався Ріанові образливо очевидним лише перші кілька хвилин. На цьому місці він перестав ображатися. Пані Вель не радила їм наслідувати одне одного постійно. Людина, яка цілий день думає, куди поставити лікоть, рано чи пізно поставить його не туди. Значно безпечніше було засвоїти кілька найпомітніших звичок і дозволити решті змін списуватися на вік, нерви, майбутню перевірку, втому. Вона говорила це, одночасно прибираючи зі столу свої рослини. Кожен засушений зразок ішов в окрему папку; на одному з аркушів Ріан помітив дві дати з різницею майже в двадцять років. Коли він запитав, навіщо вона повернулася в те саме місце через стільки часу, пані Вель пояснила, що там зник один вид дикої орхідеї і вона хотіла перевірити, чи справді зник. Ріан чекав продовження. Його не було. Орхідея зникла. Вона перевірила.
Життя пані Вель, як виявилося, складалося не лише з незаконного перекроювання людських тіл. Раз на кілька років вона подорожувала країною й шукала рослини, яких уже не мало бути. Вела листування з якимось аптекарем на півночі, сперечалася з учителем природознавства про назви мохів, ремонтувала чужі сімейні Біблії й ненавиділа голубів сусіда, бо ті сідали на дах майстерні й псували водостоки. Ріан почув про голубів випадково. Сусід сам прийшов під час їхнього обіду й десять хвилин стояв у передній із кліткою, вимагаючи повернути птаха, який залетів до пані Вель через відчинене горищне вікно. Пані Вель стверджувала, що не збирається лазити на горище посеред робочого дня через дурного голуба. Сусід нагадував, що цей голуб уже двічі перемагав у місцевих перегонах і коштує більше, ніж половина її книг. Зрештою за голубом пішла Іларія. У Ріановому тілі.
Повернулася через десять хвилин із пір’ям у волоссі, подряпаною рукою й птахом, притиснутим до грудей. Сусід забрав голуба, подякував «молодому пану» і ще деякий час розповідав батькові, як визначати хорошого поштового птаха за грудьми й оком. Батько, який прийшов домовлятися з метаморфом про злочин проти держави, чемно вислухав. Іларія тим часом стояла біля дверей із пір’ям у волоссі й дивилася на Ріана так, ніби це він був винен у всьому. Ріан уперше за день розсміявся. З його — тепер її — горла вийшов Іларіїн сміх. Це так його налякало, що сміх обірвався сам. Пані Вель помітила, але нічого не сказала.
Дорогою додому почався дощ. Спершу дрібний, потім такий густий, що кучер зупинився біля першого пристойного заїзду, бо дорогу попереду затягнуло сірою водою. Батько не хотів залишатися там довше, ніж потрібно, але коням потрібен був відпочинок, а Ріан після двох годин у кареті вже не знав, куди подіти ноги. Усередині пахло мокрою вовною, цибулею і воском. Господиня заїзду, повна жінка з розпухлим суглобом на правій руці, глянула на них один раз і відразу вирішила, хто є хто. Батька провели ближче до вогню. «Молодому панові» — Іларії — запропонували сухе місце біля вікна. Ріана, як дівчину, господиня без жодних пояснень пересадила далі від дверей, бо там тягнуло. Ріан хотів заперечити. Потім згадав голос. Іларія сиділа через стіл і дуже старанно не дивилася на нього. Їм принесли юшку й хліб. Ріан майже одразу виявив, що Іларія тримає ложку трохи інакше, ніж він. Дивна дрібниця, якої він ніколи раніше не помічав; тепер його власна рука в її тілі сама шукала звичний кут, а він мусив її виправляти.
Неподалік двоє чоловіків грали в кості. Старший записував борги крейдою просто на дошці біля стіни, час від часу стираючи цифри рукавом. Біля кухні сиділа дівчинка років дванадцяти й клеїла в товстий зошит шматочки паперу: клаптик рахунку, яскраву етикетку від пляшки, квиток із ярмарку, маленьку вирізану картинку корабля. Господиня двічі посилала її носити тарілки; дівчинка слухалася, поверталася й продовжувала свою роботу з тією серйозністю, з якою пані Вель розкладала засушені рослини. Пізніше Ріан побачив зошит ближче. У ньому сусідили рецепти, ціни на зерно, чиїсь дні народження, малюнок собаки й список грошей, які хтось заборгував господині. На одній сторінці було записано, скільки разів за місяць зникала коричнева курка. Курка зникала часто. Ріан не знав, чому це його заспокоїло. У світі існувала людина, яка серйозно вела статистику втеч курки.
Батько тим часом говорив із господинею про дорогу. Вона знала, де розмило міст, у кого можна буде змінити коней далі й що старий перевізник сьогодні не працює, бо в його невістки почалися пологи. Із кількох хвилин звичайної розмови склалося ціле чуже життя: син господині служив у поштовій службі, донька збиралася заміж за мельникового помічника, молодший племінник хотів утекти до моря, хоча ніколи його не бачив. Ніхто з цих людей не мав жодного стосунку до дому Вейрів, Академії чи державної перевірки. Вони все одно існували. Ріан раптом дуже гостро відчув, скільки часу останні тижні світ для нього складався тільки з власного провалу.
Дощ послабшав ближче до вечора. Коли вони знову сіли в карету, господиня сунула Ріанові в руки загорнутий у тканину пиріг. Йому. Не Іларії. Бо він був «панночкою», яка за обідом майже нічого не з’їла. Ріан відкрив рот. Подумав. Подякував Іларіїним голосом. У кареті сестра дивилася у вікно хвилини три, перш ніж її плечі почали підозріло тремтіти. Ріан поклав пиріг собі на коліна й вирішив не реагувати. За п’ять хвилин Іларія все-таки не витримала. Вона не сказала нічого. Просто простягнула руку. Ріан дав їй шматок. Так вони й з’їли половину дорогою додому.
Мати чекала. До того моменту Ріан не думав про найгіршу частину повернення: треба було зайти у власний дім і переконати людей, які бачили їх щодня від народження, що нічого не змінилося. Слуг відпустили раніше, ніж карета заїхала у двір. Залишили тільки економку, яка отримала наказ не виходити в передню, і старого дворецького, достатньо добре навченого, щоб не цікавитися сімейними дивностями. Мати стояла біля сходів. Іларія вийшла першою. Висока тепер, трохи сутула, бо ще не звикла до Ріанового зросту. Вона спустилася з підніжки незграбно, але встояла. Мати подивилася на неї. Потім на Ріана. Ріан ще не встиг зійти, коли вона простягнула руку до Іларії. Пальці торкнулися її щоки — Ріанової щоки. Мати завмерла. Цей рух був настільки звичним, що вона зробила його раніше, ніж подумала. Іларія теж не рухалася.
За секунду мати забрала руку й повернулася до Ріана. Тепер обійняла його. Але перша помилка вже сталася. Ріан відчув її дивно: не як образу, радше як доказ. Обличчя справді мало значення. Тіло справді обманювало швидше, ніж людина встигала згадати правду. Мати притиснула його сильніше, ніж зазвичай. Потім повела обох нагору. Вона готувалася. На столі в її кімнаті лежали два списки. Один називався «Іларія». Другий — «Ріан». Це було найматеринське, що Ріан бачив у житті. Мати перерахувала все, що могла згадати: хто як спить, у кого алергія на лавандове мило, хто не любить варене молоко, хто з якої ноги сідає на коня, хто в дитинстві зламав палець, які імена домашніх слуг треба пам’ятати, які родичі очікують різної поведінки. У списку Іларії було значно більше пунктів. Ріан помітив це не одразу.
Там були люди, про яких він ледве чув: дві літні родички, яким Іларія регулярно писала; кравчиня, котра знала всі її мірки; дівчина з сусіднього маєтку, з якою вони обмінювалися книжками; вдова колишнього управителя, котрій Іларія щомісяця передавала ліки для очей. Ріан підняв голову. Іларія в його тілі саме читала його список. Він був коротший. Коні. Наставник. Двоє приятелів. Борги. Стрілецький клуб. Один літній конюх, якому Ріан допомагав вести рахунки, бо той погано бачив цифри. Два життя лежали на одному столі. Ріан раптом згадав сестрин зошит — ні, свій зошит, у якому він колись записав, що вона любить зелений колір і крем із каштанами. Йому тоді здавалося, що він багато про неї знає. Мати провела решту вечора, пояснюючи їм власні звички. Більшість передала коротко, наче складала пам’ятку: Іларія ніколи не лишала листа без відповіді більше ніж три дні; Ріан забував вітатися з тіткою Елоїзою, якщо вона приходила через сад; Іларія не торкалася риби з білим соусом; Ріан завжди забирав останній шматок яблучного пирога, навіть якщо вже не хотів. На цьому Іларія підняла брови. Ріан знав цей вираз. Тепер він виглядав на його власному обличчі занадто переконливо.
Увечері їх розвели по кімнатах. Іларія пішла до Ріанової. Ріан — до її. Перед дверима він затримався. Він бував тут сотні разів. Заходив без стуку, лежав на її ліжку в брудному одязі, крав солодощі, брав книжки й не повертав. Але тепер двері відчинила покоївка й звернулася до нього як до панночки. На ліжку лежала нічна сорочка. Ріан дивився на неї довше, ніж було пристойно. Покоївка неправильно зрозуміла мовчання й почала пояснювати, що іншу сорочку віддали в прання, а ця хоч і стара, зате м’якша. Ріан кивнув. Потім згадав, що Іларія киває не так. Перестав.
Покоївка вже нічого не помічала. Вона розповідала, що шов на подушці знову розійшовся, завтра треба буде зашити, і що кішка кухарки сьогодні принесла в пральню мишу, через яку молодша служниця вилізла на стілець і розбила глечик. У неї теж був день. Ця думка залишилася з Ріаном після того, як вона пішла. Він сидів на краю сестриного ліжка, слухав, як за дверима стихає будинок, і вперше спробував розібратися, що саме має знімати першим.
Через кілька хвилин у двері тихо постукали. Іларія не зайшла. Просунула під двері складений аркуш. Ріан розгорнув. На ньому її почерком було написано кілька практичних речей про застібки на сукні, шпильки, корсет і те, де лежать чисті сорочки. Внизу вона додала ще одне, вже дрібніше: Не клич Мару допомогти з волоссям після десятої. Вона в цей час пише листи нареченому й ненавидить, коли її відволікають. Ріан перечитав останній рядок. Мара була її покоївкою майже два роки. У нього не було жодного уявлення, що в Мари є наречений. Тим більше що вони листуються щовечора. З коридору долинув тихий звук дверей. Іларія пішла. Ріан ще трохи посидів із запискою в руці. Потім подивився на нічну сорочку. Перший ґудзик він застебнув неправильно. Другий теж. На третьому зрозумів, що почав не з того боку. Довелося розстібати все назад. До герцога залишалося ще кілька днів, і Ріан поки про це не знав.
