Спочатку:
На сторінку книги
До від’їзду в місто залишалося чотири дні, і Ріан витратив один із них на те, щоб з’ясувати, що Ева вміє мовчати значно гірше, ніж писати листи. Вона приїхала після сніданку верхи на низькій рудій кобилі, привезла для Іларії банку сливового варення від матері й загорнутий у рушник сир, який, за її словами, треба було передати кухарці, бо минулого разу та просила рецепт. Про козу Ева повідомила ще в передній: тварину зняли з даху, вона прожила під замком півтори доби, потім навчилася відсовувати нижню засувку рогом. Батько Еви після цього замінив двері цілком і тепер стверджував, що витратив на козу більше дерева, ніж на молодшу доньку. Ріан слухав усе це вже без колишньої паніки. За останні тижні він навчився не намагатися грати Іларію кожної секунди. Досить було не робити чогось зовсім неможливого для неї. Решту люди пояснювали самі.
Вони пішли в сад. Ева знала дорогу краще, ніж він; це спершу неприємно нагадало, що вона приходила сюди роками, коли він найчастіше був десь зі своїми приятелями. За старою грушею вона навіть звернула до лавки, якої Ріан ніколи не помічав. На дереві були вирізані дві літери й косе серце. Ріан подивився. Ева пояснила, що серце не їхнє. Вони з Іларією лише намагалися колись з’ясувати, чиє воно, і посварилися через дату під ним. Ріан сів. Так він дізнавався сестру тепер: не великими таємницями, а місцями, де вона колись сперечалася через подряпину на дереві.
Ева говорила про майбутню зиму, про свою старшу сестру, яка після пологів переїхала до матері й не дозволяла нікому брати дитину на руки без миття, про сусідського хлопчика, що впав у ставок, намагаючись ловити жаб заради грошей. Потім розмова звернула до державної перевірки. Ріан був готовий. Його мало не викрили зовсім іншим. Ева запитала про брата. Спершу звичайно: чи Ріан також їде ближче до столиці, як просуваються його заняття, чи дуже він нервує. Ріан відповідав обережно, тримаючись того, що вже знав від Іларії. Ева слухала, виколупуючи суху травинку з шва на рукавичці, і десь посеред цієї цілком безпечної розмови зауважила, що останнім часом Ріан став іншим. Ріан мало не запитав — яким. Згадав вчасно, що сестра могла цього не помітити.
Ева сама пояснила. Раніше її дратувало, що він завжди ніби чекав, коли людина закінчить говорити, щоб самому сказати щось цікавіше. Тепер це зникло. Минулого тижня, коли вони випадково зустрілися біля книжкової крамниці, «Ріан» допоміг її молодшій сестрі зібрати розсипані листівки, а потім пам’ятав, яку саме книжку Ева шукала кілька місяців тому. Ріан знав відповідь. Іларія пам’ятала. Це була її звичка — складати людей із дрібниць, які вони самі вже забули. Він сидів поруч із Евою у власному сестриному тілі й уперше почув, як хтось описує його покращену версію, що існувала без нього. Відчуття виявилося не дуже приємним. Потім стало ще менш приємним, бо Ева порожевіла. Не сильно. Можливо, справжня Іларія й не помітила б. Ріан помітив відразу, бо знав цей момент із протилежного боку: коли хлопець надто довго говорить про дівчину, а потім удає, що тема виникла сама. Ева так і не сказала, що Ріан їй подобається. Вона почала питати про Академію — чи там дозволяють студентам приїздити додому, чи буде в нього багато нових знайомих, чи вже вирішено, де він житиме. Після третього питання Ріанові захотілося піти пошукати Іларію й вимагати пояснень, що саме вона робила біля тієї книжкової крамниці. Замість цього він дав Еві відповідь, яка нічого не обіцяла. Вона теж не наполягала.
Перед від’їздом забрала порожню банку, яку її мати просила повернути ще з літа, і пішла на кухню переписувати рецепт сиру. Там затрималася на сорок хвилин, тому що кухарка саме сварилася з постачальником через надто вологе борошно, а Ева, як виявилося, знала його дружину й могла підтвердити, що новий склад біля річки справді затопило. Проводжати її Ріан не пішов. Він сидів у своїй — Іларіїній — кімнаті й дивився у вікно, поки руда кобила не зникла за липами. Потім перевірив у дзеркалі власне обличчя. Нічого корисного воно йому не повідомило.
Опівдні Мара принесла верховий костюм. Ріан уже бачив його раніше, але ніколи не вдягав сам. Темна спідниця була важчою за звичайну й розрахованою на сідло; коротший жакет сидів на тілі щільніше, комір був майже чоловічий. Якби не довга тканина нижче талії, вбрання здавалося знайомішим за більшість речей у сестриній шафі. Це одразу покращило настрій. Потім Мара сказала, куди вони їдуть. Герцог Арден хотів показати «Іларії» сіру кобилу ще раз перед її від’їздом до столиці. Разом із запрошенням надіслав матері окрему записку: у старому манежі якраз завершили частину ремонту, тож прогулянку можна було провести там, не залежачи від погоди. Ріан встиг відмовитися подумки. Вголос не став.
Після попередньої прогулянки герцог кілька днів не приїздив, не надсилав портретів і не торкався його рук. Ріан уже майже повернув собі переконання, що ситуацію можна пережити, якщо сприймати Ардена як погану погоду: неприємно, зате колись минає. Сіра кобила псувала цю теорію. Йому справді хотілося побачити її знову.
Резиденція Ардена лежала ближче, ніж Ріан уявляв. Йшлося не про головний західний маєток — до нього було кілька днів дороги, — а про невеликий приміський дім, де герцог зупинявся під час справ у столиці. Сам будинок Ріана не вразив: забагато каменю, надто чисті вікна, сходи, ніби збудовані спеціально для того, щоб гість розумів їхню ціну. Стайні він оцінив ще з карети. Довгий цегляний корпус стояв під кутом до будинку, так що вітер не бив просто у ворота. Поруч був двір, вимощений не гладким каменем, а дрібнішою шорсткою плитою; вода після ранкового дощу збігала вузькими жолобами до нижнього краю. За стайнями починався вигін, а далі Ріан побачив старий круглий манеж і нову будівлю, ще без частини даху. Герцог зустрів їх не біля парадних дверей, а в стайні, без урочистого синього мундира з тієї жахливої мініатюри: у простому темному сюртуку, високих чоботах зі слідами глини, з рукавичками за поясом і тирсою на манжеті. Ріан не чекав побачити на ньому тирсу. Мати теж, здається, не чекала, хоча виду не подала.
Арден пояснив, що вранці сперечався з теслями про перегородки в новому манежі. Після цього привітався з Ріаном. Руку поцілував, але цього разу відпустив відразу. Ріан помітив. Також помітив, що герцог помітив, як він помітив. Обидва зробили вигляд, що нічого не сталося. Кобилу звали Леда. Вона стояла в дальньому деннику й жувала сіно з тією байдужістю, яку Ріан завжди поважав у хороших конях. Коли він підійшов, Леда підняла голову, понюхала його плече і за хвилину вже дозволяла чухати себе під щелепою.
Старший конюх, пан Мирек, почав розповідати про неї ще до того, як його запитали. Чотири роки, об’їжджена минулої весни, спокійна біля екіпажів, не любить різких собак, зате не реагує на постріли. Її мати прожила двадцять три роки й у старості возила дітей герцогової сестри; батько був занадто гарним і занадто дурним, тому Мирек довго противився паруванню. Про коней він говорив як про родичів, з якими давно змирився. Пізніше Ріан дізнався, що Мирек народився в селі біля західного маєтку й у дванадцять років утік звідти з мандрівним торговцем кіньми. Повернувся через сім років, уже кульгаючи після невдалого падіння, одружився з дочкою шорника, пережив її і тепер утримував двох онуків, один із яких ненавидів коней та хотів стати годинникарем. Мирек вважав це сімейною катастрофою, хоча щомісяця платив хлопцеві за навчання. Про все це він розповів не Ріанові. Переважно матері, поки вони чекали, коли герцог закінчить оглядати Ледине копито. Ріан слухав краєм вуха.
Ріан дізнавався про Мирека уривками, поки той говорив із матір’ю про коней; за хвилину конюх уже сварив молодшого помічника через мокре сіно. Кобила йому просто сподобалася, і Ріан не став шукати в цьому нічого складнішого. Арден запропонував провести її по манежу. Ріан погодився занадто швидко, згадав про Іларію й додав трохи менше ентузіазму, але герцог уже посміхався. Їхати верхи поки не дозволили. Після метаморфії пані Вель заборонила Ріанові серйозне навантаження на кілька тижнів, а пояснити Ардену цю заборону неможливо. Мати використала іншу причину: донька недавно підвернула ногу. Тому вони просто водили Леду. Дощ знову почався, коли всі четверо були в старому критому манежі. По дерев’яному даху пішов рівний шум, кінь тихо фиркав, Мирек десь збоку сперечався з молодим конюхом про мокре сіно. Ріан майже забув, навіщо приїхав. Арден показав на новий корпус через відчинені ворота. Реконструкція затягнулася вже на два місяці. Перший майстер наполягав на кам’яній підлозі в проходах, другий хотів дерево; герцог звільнив обох після того, як вони почали сперечатися через вентиляційні отвори перед його гостями. Тепер будівництвом керував управитель, який розумівся на рахунках значно краще, ніж на конях. Ріан слухав.
Герцог, мабуть, прийняв це за ввічливість і почав пояснювати план детальніше. Північна стіна, зимові денники, прохід до критого манежу. Він говорив так само, як чоловіки зазвичай говорили з іншими чоловіками про речі, в які вклали гроші й половину нервів: спершу запевняли, що все майже вирішено, а через п’ять хвилин уже перелічували кожне місце, де все йде не так. Ріан добре знав цей жанр. Батько так розповідав про дах східного крила. Томас — про аптечний склад. Він сам — про міст. План принесли прямо в манеж. Арден розклав його на старому столі для збруї, притиснув кути двома щітками, підковою і банкою мазі. Мати залишилася біля Леди з Миреком. Ріан нахилився над папером. Незаплановане почалося, коли Ріан нахилився над кресленням. Він побачив помилку.
Не магічну, не складну, навіть не обов’язково помилку. Вода з верхнього двору мала йти до нового жолоба вздовж північної стіни, але земля за стайнями спадала в протилежний бік. Якщо зробити все за кресленням, після сильного дощу вода спершу збереться біля входу в зимові денники й лише потім потече туди, куди її намагалися відвести. Ріан знав це не з книжок. Вони з Томасом два роки дивилися, як вода поводиться біля старого мосту. Він показав місце пальцем. Арден спочатку не зрозумів, що саме його непокоїть. Потім нахилився ближче. Ріан почав пояснювати й хвилини на дві чи три зовсім забув про Іларію: провів пальцем по лінії схилу, згадав ранкові калюжі у дворі й запитав, куди виходить старий підземний стік. Герцог відповів. Вони пересунули банку мазі, бо та закривала частину креслення. Арден покликав Мирека, потім управителя, який прийшов із олівцем за вухом і виглядом людини, що не очікувала бути викликаною для консультації з панночкою. Виявилося, старий стік давно засипаний. Ріан запитав, навіщо. Управитель не знав.
Мирек знав: років десять тому там провалилася земля, мало не зламала ногу лошиця, після чого яму засипали щебенем і забули. Герцог попросив знайти старі плани. Через чверть години на столі лежали вже три карти. Ріан перестав помічати час. Новий манеж виявився лише частиною більшої проблеми. На західній ділянці маєтку був природний вихід ґрунтових вод, який після мокрої весни перетворював одну дорогу на багно. Інженер пропонував прорити новий канал до ставка. Арден сумнівався, бо вода проходила близько до старих лип, посаджених ще його дідом. Ріан подумав про коріння. Герцог — про колеса. Мирек — про коней. Усі троє говорили про одну землю й бачили різне. Мати підійшла пізніше. Вона кілька хвилин стояла біля столу, поки ніхто її не помічав. На той момент Ріан уже сперечався з герцогом. Вони сперечалися без грубості, але із дедалі більшим захопленням. Арден вважав, що дорогу треба підняти насипом. Ріан говорив, що це просто перенесе воду нижче й затопить вигін. Управитель підтримував герцога з тією обережністю, з якою люди підтримують того, хто платить їм зарплату. Мирек підтримував Ріана, тому що не любив управителя з якоїсь давньої причини, про яку Ріан нічого не знав. Мати кашлянула. Ріан замовк посеред речення. Герцог теж. Настала коротка тиша, в якій усі згадали, хто саме стоїть над планом у темно-синьому жіночому верховому костюмі.
Арден подивився на Ріана і вперше за весь час не знайшов готової фрази. Це тривало недовго. Він поцікавився, звідки панночка Іларія так добре знає, куди стікає вода біля мостів і стаєнь. Ріан мав кілька можливих відповідей. Вибрав майже правду: виріс поруч із братом. Герцог прийняв це пояснення не повністю, але воно йому сподобалося. Замість того щоб завершити незручну тему, він повернувся до карти.
Обід запізнився майже на годину. Ріан помітив це лише в їдальні, коли зрозумів, наскільки голодний. Він очікував повернення до звичайного Ардена — руки, подарунки, погляди, розмова про майбутній шлюб, — але щось у герцогові після стайні змінилося. Точніше, змінився не герцог. Ріан уперше побачив його в середовищі, де той не намагався залицятися. За столом Арден продовжував думати про дренаж. Він кілька разів відволікався, згадував якесь старе рішення із західного маєтку, просив дворецького передати записку управителю. Пізніше розповів про батька, який свого часу захопився новими методами розведення коней і купив трьох величезних жеребців, непридатних до місцевих доріг. Два роки всі в маєтку вдавали, що це чудова інвестиція; потім одного коня продали в армію, другого — пивовару, а третій дожив до старості, возячи герцогову матір у маленькому екіпажі. Ріан сміявся вже без огляду на те, чи належало Іларії сміятися в цей момент.
У якийсь момент він зрозумів, що Арден теж майже не дивиться на нього як на наречену. Говорить, як говорив би з молодшим чоловіком, який раптом виявився здатним зрозуміти, чому невдалий жеребець — це не просто втрачена сума, а роки впертості, надій і небажання визнати, що ти помилився. І Ріан розумів. Від цього відкриття йому стало ніяково. Він розумів Ардена значно краще, ніж Іларія могла б. Не тому, що чоловіки були якимось окремим видом. Просто половину життя Ріан прожив усередині тих самих маленьких правил, які ніхто не називав правилами. Він знав, що чоловік іноді показує іншому новий інструмент замість того, щоб сказати, що радий його бачити. Що може пів години говорити про коня, дорогу або невдалий дах, коли насправді хоче поділитися чимось своїм. Що запрошення подивитися на новий манеж іноді означає не манеж. Навіть сіра кобила тепер виглядала трохи інакше. Для Іларії це був дорогий подарунок від чоловіка, який уже розпоряджався її майбутнім. Для Ріана — ще й вибір. Арден справді шукав цього коня. Дивився походження, характер, зріст, питав Мирека про ходу. Леда не була першою красивою кобилою, на яку він вказав гаманцем. Це нічого не виправляло. Ріан усе одно не хотів, щоб його сестру видали за п’ятдесятивосьмирічного чоловіка.
Але вперше йому стало зрозуміло, чому сам герцог міг вважати свої дії не тиском, а старанним залицянням. Це було гірше за просту відразу. З простою відразою значно легше жити. Після десерту Арден знову став герцогом, який хотів одружитися з Іларією. Запитав про її майбутнє перебування в столиці, згадав, що там теж буде кілька тижнів, і запропонував матері свою ложу в театрі, якщо родина захоче скористатися. Ріан одразу відчув, як повернулася стара напруга. Вона виявилася майже фізичною. Ось так швидко чоловік, із яким десять хвилин тому цікаво було сперечатися про воду під дорогою, знову ставав людиною, що мала над сестрою занадто багато влади. Ріанові це не сподобалося. Водночас він уже думав про старий стік.
Перед від’їздом Арден попросив зачекати. Ріан внутрішньо приготувався до чергової зеленої коробки. Слуга приніс тубус. Довгий, потертий, без стрічки. Усередині лежала копія плану західної частини маєтку — той самий схил, про який вони сперечалися. Арден позначив олівцем дві можливі лінії водовідводу й попросив подивитися дорогою. Не як офіційне завдання. Просто якщо «панночці Іларії» буде цікаво. Мати дивилася на тубус. Ріан теж. Подарунок був настільки неправильний для залицяння, що він мало не сподобався йому ще до того, як опинився в руках. Арден, здається, теж це зрозумів. На мить збентежився й додав щось про те, що наступного разу обере доречніший подарунок. Ріан ледь не попросив не обирати. Промовчав. У кареті тубус лежав у нього на колінах. Мати чекала майже пів дороги. Потім запитала, чи добре він провів час. Ріан дивився у вікно.
Питання було підступніше, ніж здавалося, бо правильної відповіді не існувало. Якщо сказати «ні», це буде неправда. Якщо «так» — прозвучить так, ніби він схвалює все, що герцог робить із Іларією. Зрештою він пояснив матері те саме, що встиг зрозуміти сам. Про коней із невдалого розведення. Про старий стік. Про карту. Про те, що Арден, коли забуває залицятися, виявляється значно цікавішою людиною. Мати слухала. Її обличчя майже не змінювалося. Лише наприкінці вона зауважила, що люди рідко бувають настільки простими, наскільки нам зручно їх ненавидіти. На цьому розмову закінчили. Ріан всю решту дороги розглядав карту.
Іларія чекала його в бібліотеці. Перед нею лежали дві книжки з магічної теорії й третя, яку Ріан раніше не бачив. Вона швидко закрила її, коли він увійшов, але не настільки швидко, щоб це можна було не помітити. Ріан запам’ятав. Поки що не питав. Він поклав тубус на стіл. Іларія витягла план, розгорнула, прочитала герцогову приписку у верхньому куті. Там було всього кілька слів: питання про другий водовідвід і позначка старої дренажної лінії. Вона підняла очі на брата. Ріан одразу почав пояснювати: спершу дренаж, потім манеж, а звідти перескочив на Леду, яка мала кращі ноги, ніж здавалося минулого разу. Десь між розповіддю про підземний стік і історією трьох невдалих жеребців він зрозумів, що Іларія вже не читає карту. Вона дивиться на нього. У Ріановому обличчі ця її звичка виглядала особливо нестерпно: голова трохи набік, очі спокійні, жодного бажання рятувати людину від власних слів. Ріан перестав говорити.
— Що?
Іларія знову подивилася на карту й дуже старанно розгладила загнутий край. Ріан знав її достатньо довго, щоб заборонити сміятися ще до того, як вона почала. Іларія не сміялася, що зробило ситуацію тільки гіршою. Ріан сів навпроти й пояснив, що герцог йому не подобається. Йому подобається карта. І кобила. І те, що Арден насправді розуміється на конях. І взагалі, якби та сама розмова відбулася між герцогом та ним самим — справжнім ним, — ніхто б не вважав її дивною. Іларія погодилася. Надто легко. Тоді Ріан додав, що Арден зовсім інакше поводиться, коли перестає бачити перед собою майбутню дружину. Цього разу сестра не посміхнулася. Вона знала. Звичайно, знала.
Для неї ця різниця не була відкриттям. Вона жила з нею роками — з чоловіками, які один одному говорили про справи, гроші, землю й коней, а з нею ставали обережнішими, простішими або просто вирішували, що їй цікаво щось інше. Ріан відчув себе дурнем не через те, що цього не знав. Через те, що вперше по-справжньому помітив лише тоді, коли це сталося з ним. Він повернувся до карти. Іларія — до своїх книжок. Кілька хвилин вони працювали мовчки. Згодом Ріан згадав Еву. Підняв голову. Сестра саме робила нотатку на полях. Він повідомив, що сьогодні приходила її подруга. Іларія не відреагувала. Ріан додав, що Ева багато питала про нього. Перо зупинилося. Цього йому вистачило. Тепер уже він дивився. Іларія спробувала пояснити зустріч біля книжкової крамниці. Виявилося, нічого особливого: у молодшої сестри Еви впала пачка друкованих карток, Іларія допомогла зібрати; потім побачила у вітрині книгу, яку Ева колись шукала, й наступного дня передала через слугу адресу крамниці. Ріан вислухав. Усе було саме так, як він підозрював. Його власне обличчя ходило світом і поводилося краще за нього. Іларія продовжила писати. Ріан згорнув карту не з першої спроби.
Наступного ранку він прокинувся раніше за Мару. На туалетному столику лежав нерозкритий лист від її нареченого. Поруч — шпильки, гребінець, баночка крему для рук і зелений тубус герцога, який Ріан учора приніс до кімнати, щоб ще раз подивитися на план перед сном. Він справді подивився. Довше, ніж збирався. За вікном сад тільки починав світлішати. Мара ще не прийшла, тому Ріан сам заплів волосся як умів, вийшов із кімнати й спустився до малого кабінету, де було зручніше розкладати великі папери. Карту він притиснув чорнильницею й двома книжками. Арденів другий водовідвід усе одно не працював. Ріан знайшов олівець. До сніданку він устиг намалювати третій.
