Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 7. Фасад бездоганності та перші тріщини
А тим же часом у самому центрі Києва височів розкішний, монументальний особняк, який своїм виглядом більше нагадував закриту фортецю для обраних. Цей будинок належав відомому й надзвичайно впливовому політику — Ростиславу Вікторовичу Іваненку. Його ім'я було відоме всьому місту, а політична вага дозволяла відкривати будь-які двері. Ростислав Вікторович був людиною залізної системності: він уже давно розписав і детально спланував майбутнє для всієї своєї родини. Усе мало бути ідеальним — від політичних союзів до шлюбів його дітей. На його думку, кожен член родини мав чітко виконувати свою роль задля збереження статусу та капіталу.
Його дружина, Інна, була його головною опорою та прикрасою на світських раутах, а дітей у них було троє. Старша донька, Віта, вже будувала кар'єру за кордоном, середній син, Назар, мав піти батьківськими стопами в політику, а молодшою була якраз Поліна — ніжна, світловолоса дівчина, яка зараз уже була по вуха зачарована красенем-циганом Раміром. І вся ця горда, рафінована сім'я навіть близько не підозрювала, що їхня молодша донька вже зв'язана з табором.
Вся родина Іваненків терпіти не могла циган. Вони вважали цей народ брудними злодіями, шахраями та безчесними бродягами, яким не місце поруч із цивілізованим світом. Більше того, у Ростислава Вікторовича вже були свої далекосяжні плани: він планував за будь-яку ціну прогнати табір із тієї ласої приміської території, де барон Марко так ревно дбав про свій народ. На місці табору політик хотів звести новий елітний житловий комплекс, і доля сотень людей його абсолютно не хвилювала.
Якраз у цей момент у величезному позолоченому залі особняка, оточений розкішшю та блиском сусального золота, сидів сам Ростислав Вікторович. Він зосереджено працював за дорогим ноутбуком, начепивши на ніс солідні окуляри. Політику було близько сорока п'яти років, він мав круглу лису голову, густу, акуратно підстрижену сиву темну борідку та помітне пузо, адже за останні роки через сидячу роботу й ситі обіди він трохи поправився. Його обличчя було похмурим — передвиборча кампанія вимагала багато сил.
У зал граційно зайшла його дружина Інна. Вона виглядала розкішно в блискучій домашній сукні, яка підкреслювала її доглянутість. У руках жінка несла келих із прохолодним напоєм для чоловіка. Інна ніжно підсіла до чоловіка на оксамитовий диван, поставила напій і лагідно торкнулася його плеча. Вони справді любили один одного — їхнє спільне життя повністю вдалося, вони досягли вершини багатства, впливу та абсолютної фінансової стабільності.
Раптом у позолочений зал буквально увірвався Назар. Хлопець був неймовірно хмурий, обличчя перекошене від невдоволення, а в очах горіла образа. Інна миттєво підвелася з дивана і з милою, турботливою матусиною усмішкою промовила:
— Ой, синочку, ти так рано сьогодні повернувся з університету! Може, мені попросити кухарку, щоб вона швиденько приготувала тобі обід? Ти, мабуть, зголоднів на заняттях?
Назар підійшов до матері, сухо кивнув і буркнув слова вдячності, але відразу додав, що абсолютно не голодний. Його погляд був спрямований виключно на батька, який навіть не відірвався від екрана комп'ютера.
— Тату, нам треба поговорити. Це серйозно, — твердо сказав Назар.
Ростислав Вікторович важко зітхнув, повільно зняв окуляри, поклав їх на стіл і виставив уперед своє округле пузо, поправляючись на стільці. Він глянув на сина з легким роздратуванням:
— Ну, синку, що знову сталося? Знову прийшов гроші клянчити на свої нові автомобільні забаганки чи нічні клуби?
Назар хмуро зсунув брови, його обличчя надулося від того, що батько завжди сприймав його слова несерйозно.
— Ні, тату! Справа набагато страшніша, ніж гроші! — різко відрізав хлопець. — Мені тут Маринка, дівчина моя, розповіла дещо насправді жахливе щодо нашої Поліни… Ваша улюблена донечка просто ганьбить наше прізвище на все місто! Вона позориться так, що мені соромно людям в очі дивитися!
Інна, почувши такі серйозні звинувачення в бік своєї молодшої дитини, миттєво насупилася й суворо схрестила руки на грудях:
— Назаре, говори конкретно і по ділу! У чому саме ти звинувачуєш свою рідну сестру? Що вона могла такого натворити?
Назар, задоволений тим, що нарешті привернув повну увагу батьків, почав з усіма фарбами переказувати все те, що йому в машині наплакала Маринка. Він емоційно розписував, як Поліна влаштувала скандал в елітному ресторані, як кинулася брудними руками допомагати якійсь циганці, кричала на Маринку і повністю стала на бік цих вуличних бродяг. Назар очікував, що батько миттєво вибухне гнівом, але реакція батьків виявилася зовсім іншою.
Ростислав Вікторович та Інна перезирнулися, а потім Ростислав просто тихо і зневажливо засміявся. Навіть Інна лише похитала головою з посмішкою. Їм обом просто в ума не прикладалося, щоб їхня вихована, слухняна й тиха донька могла зв'язатися з циганами. Вони виховували Поліну в суворих аристократичних традиціях, і вона ніколи не давала приводу для сумнівів. Батьки щиро не повірили жодному слову Назара, вважаючи це звичайною заздрістю та черговою спробою брата очорнити сестру перед ними, аби випросити собі більше привілеїв.
— Ой, Назаре, ну що за дитячі казки? — махнув рукою Ростислав Вікторович, знову одягаючи свої окуляри. — Поліна допомагає циганам? Та вона й близько до них не підійде. Маринка твоя просто щось не так зрозуміла або вони посварилися через якісь свої дівчачі дурості. Ти краще б навчанням своїм зайнявся, як слід! Мені вже викладачі та ректор жаліються, що ти взагалі на лекціях не з'являєшся і заліки купуєш! Марш до себе в кімнату і вчися, поки я тобі картки не заблокував!
Назар від такої несправедливості та сліпоти батьків аж зубами заскрипів. Його обличчя перекосилося від похмурої люті. Він різко повернувся і швидким кроком піднявся на другий поверх особняка, важко гупаючи ногами по мармурових сходах.
Ростислав Вікторович лише спокійно поправив окуляри й продовжив стукати по клавіатурі ноутбука, а Інна знову підсіла поруч, повністю підтримуючи рішення чоловіка не звертати уваги на синові плітки.
Тим часом Назар залетів у свою простору кімнату і з силою зачинив двері, замкнувшись зсередини. Він підійшов до вікна, важко дихаючи, і злісно стиснув кулаки, дивлячись на краєвид вечірнього Києва. Його его було смертельно поражене.
— Ну почекайте… Батьки мені не вірять? Думають, я вигадую? — крізь зуби процідив Назар, і на його обличчі знову з'явилася та сама жорстока, хижа ухмилка. — Нічого, я сам усе з'ясую. Якщо цей паршивий циган хоч пальцем торкнувся моєї сестри Поліни, якщо він затягне її у свій брудний табір — я особисто влаштую йому таке солодке і гаряче життя, що він прокляне той день, коли народився. Я роздавлю весь його табір разом із їхнім бароном, і н
іхто мене не зупинить.
