Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 6. Закони табору та гнів Баро
Розгніваний Баро швидким, важким кроком ішов у бік кінного сараю, де барон Марко тримав своїх найкращих, найдорожчих породистих коней. Його неймовірно бісило все, що щойно відбулося на подвір'ї. Баро був названим братом Раміра, якого барон всиновив ще в ранньому дитинстві й виростив як власного сина. Попри це, між хлопцями змалечку точилася запекла, прихована боротьба за лідерство та увагу батька. Баро був гарячим, пристрасним, але водночас жорстоким і непередбачуваним. Його яскраво-червона шовкова сорочка була розстебнута на грудях, вольове підборіддя нервово сіпалося, на вусі було видно одну золоту сережку, а нетипові для цигана світлі очі зараз горіли справжньою, чистою люттю.
Він увійшов у напівтемряву сараю, де пахло сіном та дорогою шкірою. Коні тривожно заіржали, відчуваючи його скажений емоційний стан. Баро з силою вдарив кулаком по дерев'яній перегородці. Його до нестями злило, що батько дозволил чужій дівчині увійти до їхнього табору, хоча за суворими ромськими традиціями це було суворо заборонено. До того ж, він чітко бачив, як саме Рамір дивився на цю золотоволосу красуню, і миттєво зрозумів: ці двоє вже знайомі.
Почувши важкі кроки, Баро різко обернувся. До кінного сараю повільно увійшов сам барон Марко. Він миттєво насупився, побачивши названого сина серед стійл. Барон випрямився на повний зріст і крикнув зі своєю фірмовою, залізобетонною строгістю:
— Баро! Ти чого тут розгулявся у сараї? Наша родина збирається в домі, май повагу і йди до нас!
Баро зміряв вітчима злісними, налитими кров'ю очима і зухвало кинув у відповідь:
— Ти мені не рідний батько, щоб вказувати, де мені стояти і коли говорити!
Обличчя Марка потемніло від гніву. Він зробив важкий крок уперед по проходу між кіньми, і в його голосі прокинулася сила вожака, який тримає в кулаку весь табір:
— Я твій не тільки названий батько, який виростив тебе як рідного сина й вивів у люди! Я твій барон, Баро! І ти будеш слухати мене, поки дихаєш на моїй землі!
Але Баро вже не міг зупинити свій шалений норов. Він закричав, а його світлі очі звузилися від зневаги:
— Барон повинен оберегати ромські закони! Аме по роменге баро коно дикхел пала романо закони! (Наш барон має дивитися за ромським законом!) А не приймати чужих, де попало, порушуючи традиції предків! Ти бачив Раміра?! Він же дивився на цю гаджо так, ніби вона вже своя!
Марко, не бажаючи більше слухати ці закиди серед конюшні, різко перервав його, піднявши вгору масивну долоню:
— Досить! Ця дівчина, Поліна, врятувала мою доньку Сусанну від страшного болю! І ми повинні залишатися людьми та поважати тих, хто допомагає, навіть якщо вона — чужа! Подобається тобі це чи ні, але ця дівчина заслужила моє особисте право на повагу! А Раміра взагалі не чіпай. Ти краще не забувай, що скоро станеш чоловіком Лялі. Весілля вже вирішене батьками. Інакше, якщо ти не заспокоїшся, я особисто забороню тобі цей шлюб!
Почувши згадку про наречену, Баро остаточно втратив контроль. Він різко вихопив із-за пояса свій важкий шкіряний кнут, з силою свиснув ним у повітрі прямо в сараї й закричав:
— Ляля моя! Вона належить мені, і я все одно її увезу, коли прийде час!
Барон Марко блискавично скоротив відстань. Його залізна рука мертвою хваткою стиснула зап'ястя Баро, в якому той тримав кнут, притиснувши його до дерев'яної балки. Сила старої циганської крові була настільки повною й могутньою, що Баро аж заскрипів зубами від болю.
— Не йди проти закону, про який ти сам щойно так голосно кричав, — крижаним, тихим, але смертельно небезпечним тоном промовив барон, дивлячись названому сину прямо в зіниці. — Не випробуй моє терпіння, хлопче. А тепер — сховай свою зброю і йди геть.
Баро важко дихав, його груди ходили ходором від гніву, але під жорстким, непохитним поглядом барона Марка йому врешті-решт довелося примиритися з таким рішенням. Наразі в нього просто не було іншого вибору — авторитет вожака був незаперечним. Хлопець різко смикнув рукою, вириваючись із хватки, сховав кнут за пояс і, не сказавши більше жодного слова, круто розвернувся й вискочив із кінного сараю.
Він ішов повз будинки табору, а в його думках уже зрів свій, суворий план. Баро чітко розумів: якщо Ляля сама не захоче виходити за нього заміж, коли прийде час весілля, він отримає її силою. Якщо доведеться — він просто украде й увезе її, адже барон Марко вже вирішив її долю, і Баро не збирався віддавати своє нікому.
