Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Кабінет тонув у тиші, лампи відкидали теплі відблиски на стіл. Лоренцо схилився над документами, намагаючись розібратись у нових нитках змови. Але його рука вже кілька хвилин не писала — думки поверталися до Анни, яка лежала в спальні.
Двері раптом відчинилися.
На порозі стояла вона — у легкому халатику, що ледь тримався на плечах. Її волосся розсипалося, очі горіли тим самим полум’ям, яке спалювало його зсередини.
Дельто нахилив голову й швидко пішов, лишаючи їх самих.
Анна зробила кілька кроків і зупинилася біля столу.
— Лоренцо… — її голос був ніжний і капризний водночас. — Ти завжди з паперами. А я хочу, щоб ти був зі мною.
Вона сіла на край столу, нахилилася й торкнулася його шиї. Пальці ковзнули вниз, розстібаючи перші ґудзики сорочки. Її губи ледь торкалися його вуха.
— Я знаю, чого ти хочеш насправді…
Лоренцо застиг, його тіло зрадницьки здригалося від кожного дотику. Він хотів зупинити її, але всередині вибухав інший вогонь — голод, який він тримав під замком занадто довго.
Анна посміхнулася й опустилася нижче. Її губи залишали сліди по його шкірі, гарячі й тремтливі.
— Анна… — прохрипів він.
Вона підняла на нього погляд, повний виклику й ніжності.
— Скажи, що ти мій. Тільки мій.
Він не витримав. Схопив її за талію, притягнув до себе так, ніби хотів злитися з нею в одне ціле. Її халатик злетів на підлогу, оголивши тіло, яке він знав, але кожного разу відкривав по-новому.
Він підняв її на руки й посадив на стіл. Папери розлетілися, чорнило розмазалося, але нікого це не хвилювало.
Її ноги обвили його талію, руки вчепилися в його волосся. Поцілунки стали жорсткішими, відчайдушнішими.
— Я твоя, — шепотіла вона. — Тільки твоя, чуєш?
Він відповів не словами — його тіло говорило гучніше за будь-які клятви. Кожен рух був то ніжним, то диким, немов вони воювали й кохалися водночас.
Анна сміялася крізь поцілунки, то хапалася за нього, то відштовхувала, знову тягнучи ближче. В її очах була гра, пристрасть і любов.
— Я ненавиджу тебе… і люблю, — прошепотіла вона, задихаючись.
— І я, — відповів він, впиваючись у її губи.
Вони губилися в ритмі, в подихах, у крику й стогоні. Кабінет, де щойно вирішувалися долі кланів, перетворився на їхнє поле пристрасті.
Коли хвиля вщухла, Анна впала на його груди, важко дихаючи. Її пальці малювали кола на його шкірі.
— Більше ніколи не залишай мене одного, — прошепотіла вона.
Він погладив її волосся й стиснув так, ніби боявся відпустити. Його думки повернулися до зради, до війни, до тих, хто хотів забрати в нього найцінніше. І він поклявся:
«Хай кров заллє вулиці, але ніхто більше не торкнеться моєї Анни. Ніколи».
Вони залишилися в обіймах серед нічної тиші. Зовні місто готувалося до нової війни, але тут, у кабінеті, було їхнє маленьке вічне сьогодні.
