Раді Вас бачити!

Офіс «Delgado Corporation» здавався скляною вежою серед міста. Величезні панорамні вікна, мармурові підлоги, блискучі ліфти — усе холодно й бездоганно, як сам Лоренцо.

Анна йшла коридором у темно-синьому діловому костюмі, намагаючись приховати тремтіння в колінах. Сьогодні вона мала побачити його — вже не в тіні паркінгу чи нічного ресторану, а офіційно, в стінах компанії, де він був не мафіозі, а бос, бізнесмен, «шанована людина».

Важкі двері кабінету відчинилися.

Він сидів за масивним столом, у чорному костюмі з ідеальною краваткою, мов вирізаний із льоду. Його погляд ковзнув по ній — коротко, наче оцінював товар.

— Сідай, — його голос звучав беземоційно, навіть не дивився прямо на неї, переглядаючи документи.

Анна сіла, відчуваючи, як у грудях б’ється серце.

— Ви… хотіли бачити мене, сеньйоре Дельгадо, — її голос прозвучав тихіше, ніж вона планувала.

Він підняв очі. Крижаний погляд упився в неї, і вона відчула, як її ніби проткнули наскрізь.— Хотів. Бо ти вже не просто співробітниця. Ти — відповідальність. І проблема.

Його слова різали, як ніж.

Вона хотіла відповісти, але в цей момент у кабінет увійшла Діара — його асистентка. Висока, впевнена, в строгому платті з розрізом. Вона принесла йому документи й глянула на Анну з легкою посмішкою, у якій більше було холоду, ніж приязні.

— Це та новенька? — спитала вона, не приховуючи іронії.

— Це Анна, — відповів Лоренцо, навіть не зрушивши бровою. — Вона тут надовго.

Анна відчула, як по спині пробіг холодок.

Діара поставила папку на стіл і, нахилившись ближче до Лоренцо, прошепотіла так, щоб Анна майже не чула:— Ти впевнений, що це… безпечно?

Його усмішка була майже невидимою.— Усе під контролем.

Погляд знову впав на Анну.— Ти ще не знаєш правил, але навчишся. Інакше — не виживеш.

Анна проковтнула клубок у горлі. Її перша офіційна зустріч із Лоренцо стала зрозумілим сигналом: він не бачить у ній людини. Він бачить виклик.

Анна не витримала.Діара продовжувала натякати, її посмішка була холодною, як лезо. У куточку кабінету Лоренцо сидів, ніби вирізаний із каменю, і дивився на неї без тіні співчуття.Слова Діари лягали на Анну важкими плитами:— Ти не знаєш, з ким зв’язалась. Це не твоя гра.

Анна відчула, як у грудях згустилося полум’я. Розум кричав — візьми себе в руки, це Лоренцо, це його світ, тут не плачуть. Але тіло не слухалося. Замість професійної усмішки вирвався крик, гострий, як скло.

— Ви не маєте права! — вигукнула вона. Голос рвався, очі пеклися слізьми. — Ви обіцяли, що це лиш робота! Ви пообіцяли…

Сльози ринулися. Анна підхопила свою сумку й кинулася до дверей. Хвилі сорому й люті змивали все навколо. Діара стояла, ніби не здивована; Лоренцо підвівся повільно, прямо, без зайвих рухів.

— Ви пошкодуєте, — прошепотіла Анна, голос тремтів від істерики й гніву, — я вас зламаю.

Вона вибігла в коридор, її кроки луною відбивалися від скляних стін. За спиною долинало холодне, тихе:— Не підганяй свій крик, — промовив Лоренцо, і його голос пролунав так само тихо, як і раніше, — час настане.

Анна не обернулася. Вона бігла вниз сходами, відчуваючи, як серце виривається з грудей. Сльози змішувалися з дощем, що почався зовні; каплі стікали по її волоссю, як маленькі ріки. У голові калатало: «Ви зламаєте мене? Ні, я вас зламаю».

Але за її плечима залишався кабінет, де сидів чоловік, у якого була сила зламати багато чого. Лоренцо дивився у вікно; його профіль був темним, майже незворушним. Він підняв до губ склянку з віскі і ледве видимим рухом поклав її назад.

— Знайдіть їй охорону, — простогнав він, не повертаючись до Діари. — І скажіть, щоб ніхто не ступав за нею сьогодні вночі.

Діара кивнула, але в очах її промайнуло щось інше — зацікавлення, яке було зовсім не співчуттям.

А Анна в той час ішла в ніч, не знаючи, чи воля її — це сила, чи лише іскра, що згасне в темряві.

*****************************************************

Анна не зупинилася ні біля офісу, ні вдома. Вона навіть не дала собі часу зібрати валізу — лише паспорт, гроші, кілька речей у сумку. Її трясло від адреналіну й страху.

Коли нічне небо розривали вогні аеропорту, вона стояла в черзі на посадку. У голові крутилося тільки одне: подалі від нього. Вона шепотіла сама собі:— Я зламаю їх. Вони не зламають мене.

Літак здійнявся в повітря. Внизу залишався Київ, вогні міста зменшувалися, поки не стали іграшковими. Анна вдихнула — здавалося, вперше за довгий час. Свобода.

Але десь глибоко вона знала: це ілюзія. Вона бачила його очі. Лоренцо не з тих, кого можна позбутися втечею.

В іншій частині міста, у своєму кабінеті, він отримав коротке повідомлення:«Вона на рейсі. Виліт підтверджено.»

Лоренцо сидів мовчки, тримаючи телефон у руках. Діара чекала реакції.

Він повільно відставив склянку з віскі, на губах з’явилася тінь усмішки.— Думала, що океан — стіна? Ні, це лише вода. А я завжди знаходжу тих, хто від мене тікає.

Він підняв погляд на Діару.— Скажи людям в Європі, хай зустрінуть нашу дівчинку. Вона ще не зрозуміла: навіть тікаючи з України, вона все одно летить у мої руки.

Ліфт повільно рухається вниз у підземні зали, де збирається рада кланів. Металеві двері віддзеркалюють обличчя спадкоємців, і кожен з них мовчки міряє іншого поглядом. Повітря наче стиснене — кожен рух, навіть легке кліпання, видається стратегією.

Спадкоємець клану тіней — холодна усмішка, руки в кишенях, він провокує мовчанкою.

Представниця клану вогню — грає з перснем, ніби нагадуючи, що її влада тримається на силі й спалених землях.

Наслідник клану води — занадто ввічливий, але його слова завжди з подвійним дном.

Дитя клану заліза — грубий, прямолінійний, б’є словами як молотом.

Представник клану повітря — начебто безтурботний, але він завжди найпершим відчуває слабке місце.

Анна стоїть посередині, ще молода й недостатньо навчена, але всі п’ятеро випробовують її. Ліфт стає ареною психологічної дуелі. Хтось кидає фразу:— «Твоїх п’яти років не вистачить навіть, щоб зрозуміти правила цієї гри».

Її навчають жорстко: хитрощам, підступності, політиці. І через п’ять років вони зламали її — з ніжної, мрійливої дівчини залишився лише відблиск у погляді. Вона стала тим, кого хотіли зробити з неї інші — фігурою на чужій шахівниці.