Раді Вас бачити!

Ніч у місті здавалася нескінченною. Повітря було важке від диму й гарі. Ліхтарі миготіли, освітлюючи темні вулиці, де в кожному провулку чатувала смерть. Крики, вибухи, рев моторів — мафія більше не ховалася, тепер вона рвала місто на шмаття.

— Вони знали, що ми підемо цим шляхом, — тихо кинув радник Марчелло, коли колона чорних авто Лоренцо звернула до старого складу.

— І що? — холодно відповів Лоренцо. — Вони знають, але не розуміють, з ким мають справу.

Щойно двері складу відчинилися, світ вибухнув. Кулі засвистіли, і перші двоє охоронців упали на бетон, не встигнувши навіть крикнути.

— Засідка! — закричав хтось із людей.

Лоренцо вирвав з кобури пістолет і пішов уперед, ніби сам викликав на себе кулі. Його постріли були точними, холодними. Один ворог, другий, третій упали під ногами. Але їх було надто багато.

— Де твоя принцеса? — пролунав голос з темряви. — Хіба не заради неї ти ризикуєш імперією, Лоренцо? Хіба не вона твоя слабкість?

І тоді він побачив її. Анна — закована, побита, але не зломлена. Ворог притискав ніж до її шиї, кров уже блиснула тонкою лінією.

— Один крок — і вона помре, — глузував той. — Віддай місто, і, можливо, залишу її живою.

Лоренцо зупинився. Його погляд був крижаним.

— Ніколи.

— Тоді спостерігай, як гине твоя слабкість.

У цей момент у ньому щось обірвалося. Постріл розірвав тишу. Ворог упав із розбитим черепом, а Анна захиталася й кинулася йому в обійми.

— Бос! — закричав Марчелло, кидаючись наперед. — За вами!

Черга з кулемета накрила двері. Марчелло й ще один охоронець закрили собою Лоренцо та Анну. Їхні тіла здригнулися й повалилися в калюжу крові.

— Ідіть… — прохрипів Марчелло, зриваючись на кашель. — Ви мусите… вижити.

Його очі згасли, а Лоренцо закусив губу до крові, стримуючи крик. Він підхопив Анну, немов безцінний скарб, і прорвався крізь хаос.

Вони вибігли на вулицю. Там усе кипіло. Авто вибухали, люди стріляли один в одного з вікон. Усе місто перетворилося на поле бою.

— Прикрийте! — ревів Лоренцо, і його люди розсипалися, утворюючи живий щит.

Кожен крок давався дорогою ціною. Він бачив, як падають його люди — ті, хто присягнувся захищати його до смерті. Їхні тіла залишали криваві сліди на бруківці.

Коли вони дісталися до безпечного дому, Лоренцо нарешті дозволив собі впасти на коліна поруч із тілом Марчелло, яке принесли з поля бою. Його руки тремтіли, коли він торкався холодного обличчя вірного соратника.

— Ти загинув через мене… через нас, — шепотів він. — Клянусь… більше ніхто не торкнеться її. Жоден ворог не візьме її в полон, не проллє її крові. Якщо доведеться — я зруйную цілу імперію, але захищу її.

Анна стояла поруч, її очі наповнювалися сльозами. Вона торкнулася його плеча:

— Це не твоя провина. Це війна.

— Ні, — відповів він, глянувши на неї. — Це моя клятва. Ти моя кохана, Анно. Моя принцеса… і мій вирок.

Тієї ночі, серед руїн і запаху гару, вони залишилися удвох. Лоренцо обіймав її так, ніби світ міг розсипатися будь-якої миті. Його поцілунки були жадібні, відчайдушні. Вона відповідала йому так само — бо знала: завтра може не бути.

— Якщо завтра мене не стане… — почала Анна.

— Замовкни, — перебив він. — Ти житимеш. Бо без тебе я — мрець.

Їхні тіла злилися в єдиному пориві. І навіть серед крові, зради й втрат, вони знайшли одне в одному щось, заради чого варто боротися.

А в глибині душі Лоренцо вже знав: війна тільки починається.