Раді Вас бачити!

Кришталеві люстри сипали світло, немов золотий дощ. Зал був повний сміху, музики, келихів із шампанським. Анна ступила на мармурову підлогу й відчула, що ввійшла в інший світ.

Жінки в коштовностях, чоловіки в чорних смокінгах, усмішки, поцілунки в щоки — усе виглядало так вишукано, що випадковий гість ніколи б не здогадався: за цими стінами вирішується доля кланів, ллється кров і підписуються смертні вироки.

Анна йшла поруч із Лоренцо. Його рука ледь торкалася її ліктя, наче він демонстрував світові: вона під моїм контролем.

І раптом натовп розступився.

На сходах з’явилася вона.

Аріана Вескотті.

Її червона сукня світилася, мов полум’я, кожна лелітка грала у світлі. Волосся — яскраве, живе, немов сплетене з вогню. На обличчі — чорна маска, прикрашена золотими візерунками. У руці вона тримала перо. Наче дрібниця. Але всі знали: це її символ, її зброя.

Вона спускалася повільно, з тією грацією, яка змушувала натовп мовчати. І навіть найсильніші боси відчували себе школярами перед її владою.

Анна завмерла. В її грудях защеміло — чи від страху, чи від захвату. Ось як виглядає справжня влада. Усмішка — і за нею смерть.

Аріана підійшла до Лоренцо. Їхній короткий поцілунок у щоку — як холодна угода між двома світами. Потім її погляд ковзнув до Анни.

— Нова? — голос Аріани був м’яким, але в ньому відчувався ніж зі сталі.

Анна ледь кивнула.

— Бережися, дівчинко, — посміхнулася Аріана, провівши пером по краю свого келиха. — У цьому світі навіть маски мають зуби.

Її слова вдарили по Анні сильніше, ніж будь-який постріл.

Вона зрозуміла: тепер вона не просто у світі мафії. Вона — у його серці, де навіть жінки стають вовками.

Анна стояла в залі, де повітря пахло дорогими парфумами й кров’ю, схованою під шаром сміху. Вона дивилась на люстри, що сяяли тисячами вогників, і на людей, котрі сміялись так, ніби їхні руки ніколи не тримали зброї.

— Вражає, правда? — голос за спиною змусив її здригнутися. Аріана Вескотті з’явилася так тихо, ніби виросла з тіні. Маска з золотим відблиском закривала половину обличчя, а очі світилися небезпечною цікавістю.

Анна кивнула, хоча в грудях усе стискалось.

— Це інший світ… і він мене лякає.

— Лякати він має лише слабких, — Аріана провела пальцями по келиху вина. — Ти ж не з тих?

Анна не знала, чому сказала це саме їй, чому відкрилася чужій жінці, яку боялися навіть найсильніші чоловіки в залі. Можливо, тому що в погляді Аріани було щось, чого вона не бачила ні в Лоренцо, ні в інших — щира зацікавленість.

— Моя сім’я… — прошепотіла вона. — Вони не прості люди. Я народилася в тіні мафії. Мій батько був одним із тих, кого називали принцами крові. А моя мати — жінка, яка завжди знала більше, ніж говорила. Я не просто дівчина, яку втягнули сюди. Я принцеса… принцеса мафіозі.

Аріана нахилилася ближче.

— Принцеса, яка втратила свій трон, — тихо сказала вона. — Але знаєш, що цікаво? Принцеси завжди повертають собі корону.

Їхні погляди зустрілися, і вперше Анна відчула — вона не самотня у цьому світі.

А десь неподалік Лоренцо спостерігав за ними, і на його обличчі промайнула тінь ревнощів.

Анна затремтіла від власних слів — принцеса мафіозі. Вперше вона вимовила це вголос, і ніби камінь упав із серця.

Аріана ледь усміхнулась, піднісши келих ближче до її губ.

— Ти навіть не уявляєш, скільки сили в тобі приховано. Але сила без правил — лише тінь. Якщо ти справді хочеш вижити… я можу навчити тебе.

— Навчити? Чому? — Анна вдивилася в її очі, шукаючи пастку.

— Тому що я бачу в тобі себе. Ти ще не розумієш цього світу, але в тобі є кров і воля, які можуть підкорювати. Ти можеш або стати жертвою, або королевою. — Аріана нахилилася ближче, так, що червоне перо її аксесуару торкнулося плеча Анни. — І я ніколи не ставлю на слабких.

Анна ковтнула повітря, відчуваючи, як у ній спалахує іскра надії.

Вперше за довгий час вона перестала почуватися самотньою.

Десь позаду Лоренцо розмовляв із чоловіками, але його погляд раз по раз ковзав до Анни й Аріани. Йому не подобалося, що Вескотті наближається до неї.

Але він ще не знав: ця зустріч стане початком нового етапу. Тепер Анна мала наставницю. А разом з нею — шанс навчитися виживати у світі, де помилка коштує життя.

Зал засвітився новим сяйвом, коли оркестр заграв перші ноти повільного вальсу. Маски, кришталь, шепіт інтриг — усе враз завмерло, бо на центр вийшла вона.

Аріана Вескотті.

У червоному сяйві свого вбрання вона виглядала так, ніби сама ніч стала її короною. Біля неї — Марко Сантіні, темний, зосереджений, у строгому костюмі, що контрастував із її яскравим образом. Його рука впевнено обійняла її талію, і танець почався.

Їхні рухи були відточені, мов удари клинків. Кожен крок — командування. Кожне обертання — демонстрація сили. Аріана усміхалася, її маска сяяла дорогоцінним блиском, а Марко дивився лише на неї, ніби в залі не існувало нікого іншого.

— Вони… немов одне ціле, — прошепотіла Анна, не зводячи очей.

Їхній дует був гіпнотичним. Здавалося, сама музика підкорювалася їм. Погляди за масками не залишали сумнівів: тут не просто пара — тут союз, загартований кров’ю та довірою.

— Це нагадування, — тихо проказала Аріана, зупинившись на мить біля Анни, коли танець завершився й оплески розірвали тишу. Її очі блиснули крізь маску. — Що навіть у цьому світі найсильніші завжди танцюють удвох.

Анна відчула, як щось ворухнулося в її серці. Це був не страх і не заздрість. Це було розуміння: якщо вона хоче вижити, їй також потрібен свій «Марко» — хтось, хто стане її силою.

Лоренцо, стоячи в тіні, уважно спостерігав за нею. І вперше його холодний погляд зрадив цікавість.

Оркестр заграв нову мелодію, повільну, але наповнену небезпечною пристрастю. Анна вже хотіла відійти вбік, сховатися серед гостей, коли відчула, як хтось узяв її за руку.

— Анно, — низький голос пролунав так близько, що вона здригнулася.

Перед нею стояв Лоренцо Дельгадо. Холодний, стриманий, але у його темних очах світилася іскра — чи то виклик, чи то гра.

— Танцюй зі мною.

Відмовити він не дозволяв. Його долоня лягла на її талію, притискаючи до себе. Її серце шалено закалатало, коли він повів її у вир вальсу.

— Ти дивилася на Аріану, — промовив він, майже не рухаючи губами. — Захоплюєшся нею?

— Вона сильна, — відповіла Анна, намагаючись говорити рівно. — А тут виживають тільки сильні.

Лоренцо усміхнувся краєм вуст.

— Сильні танцюють, навіть коли навколо кров і хаос. Але не всі здатні витримати такий ритм.

— І ти перевіряєш, чи витримаю я? — у її голосі промайнула злість.

Його пальці злегка стиснули її руку.

— Я завжди перевіряю тих, кого торкаюся.

Музика посилювалася, і Анна відчула, що цей танець — не романтика, а битва. Його кроки змушували її підкорятися, але з кожним поворотом вона починала рухатися впевненіше, наче викликаючи його на поєдинок.

Коли мелодія урвалася, Лоренцо нахилився до її вуха й прошепотів:

— Ти вмієш дивувати. Але пам’ятай, Анно… у цьому світі кожен танець має ціну.

Він відпустив її, і натовп вибухнув оплесками, не розуміючи, що щойно став свідком невидимого двобою.

*******************************************************

Кімната тонула у напівтемряві. На столику лишилися келихи з вином, один із яких Анна випила до дна, другий — напівповний, забутий.

Вона сиділа на ліжку, розпашіла, волосся спадало на обличчя, а в очах блищала сльоза й виклик одночасно.

— Ви… ви всі однакові… — слова плуталися, але були разючими, як леза. — Для вас жінка — це… тільки тіло. Один секс і більше нічого не треба! Ви, мафіозі… ви вбиваєте, душите, топите… а я… — вона вдарила кулаком себе в груди, — я хочу знайти своїх батьків! Я не іграшка!

Анна різко підвелася й підійшла до нього, хитка від вина. Її пальці торкнулися його піджака, а потім ковзнули вниз, наче вона хотіла розтягнути ґудзики.

— Вам треба лише контроль, правда?.. Ви тримаєте мене тут, бо думаєте, що я зламаюся.

Лоренцо не зрушив із місця. Його погляд був холодним, але в глибині очей промайнув вогонь, який він ретельно приховував. Він міг би відштовхнути її, крикнути, зупинити. Але замість цього він зловив її зап’ястя, не дозволяючи йому сповзти далі.

— Обережно, Анно, — його голос був тихим, небезпечно повільним. — Ти не знаєш, у які ігри граєш.

Вона вирвала руку, але не відступила.

— Я не боюся тебе! Чуєш?! Я не боюся!..

І в цю мить її голос зірвався на ридання. Анна схопила його за груди й заплакала, розмазуючи сльози по його сорочці.

Лоренцо стояв, немов камінь, але його руки все ж торкнулися її плечей — не ніжно, радше як залізні кайдани, що не дають впасти.

Він нахилився до неї й прошепотів:

— Шукай своїх батьків… але пам’ятай: поки ти під моїм дахом — ти належиш мені.

Анна здригнулася, наче від удару, і впала на коліна, не в силах більше тримати в собі біль.

Анна стояла посеред кімнати, хитка від вина, очі блищали від сліз і гніву. Вона різко смикнула тканину на собі, і зірвалося кілька ґудзиків.

— Чортове… сукня… — її голос зривався на крик. — Блять, дипільне плаття! — вона засміялася, але то був сміх на межі істерики. — Допоможи… Лоренцо…

Вона тягнула тканину, але тільки ще більше плуталася. Потім підняла голову і подивилася на нього — погляд був божевільний, одночасно викличний і беззахисний.

— Ти ж сильний… бос… так? Допоможи мені… бо я… я задихаюсь!

Лоренцо стояв біля столу, його руки стиснуті за спиною. Він бачив, як вона тремтить, як обурення й біль змішалися з вином і доводили її до краю.

Він повільно підійшов ближче. Його пальці торкнулися застібки на її спині. На секунду Анна завмерла — ніби чекала, що він скористається моментом.

Він нахилився, його голос був холодним, але занадто близьким:

— Обережніше зі словами, Анно. Я не твій бог.

— А хто ти тоді?! — закричала вона, відкидаючи голову назад. — Ти — убивця! Ти — мафіозі! Ти думаєш, що можеш мною гратись, як і всіма іншими!

Її сльози котилися по щоках, змішуючись із криком. Вона штовхнула його в груди, а потім знову притулилася, зриваючи останні ґудзики.

— Я… я хочу вирватися… я хочу знайти своїх батьків… допоможи…

Її слова зламали напругу. Лоренцо зупинив її руки, міцно обхопивши зап’ястя.

— Ти навіть не уявляєш, у що просиш мене вплутатися, — його голос був низьким, хрипким. — Але я попереджав: тепер твоя доля — в моїх руках.

Він різко відпустив її й відвернувся, залишаючи її з розірваним платтям, вином у крові та слізьми на обличчі.

Анна впала на ліжко, закрила обличчя руками й тільки повторювала пошепки:

— Допоможи… будь ласка… допоможи…

Лоренцо зупинився біля дверей, довго дивився на неї, перш ніж вийти. Його обличчя було кам’яним, але всередині щось давно поховане почало ворушитися.

Анна рвала плаття, ковтала вино й сльози, наче отруту. Її крики різали повітря, а потім вона безсило впала на підлогу, дивлячись на Лоренцо знизу догори.

— Допоможи… боса… — прошепотіла вона, задихаючись. — Будь ласка…

Він підійшов повільно, наче звір, що вирішує: вбити чи пожаліти здобич. Його пальці холодно, але вправно розстібнули залишки застібки на її спині. Тканина зсунулася з плечей, відкриваючи її крихкість.

Анна закрила очі, думаючи, що він скористається моментом. Але раптом на її плечі опустилася важка тканина — його піджак. Він накрив її, змусивши знову відчути вагу контролю.

— Ти хотіла, щоб я допоміг, — його голос був низьким, без краплі ніжності. — Ось твоя допомога.

Він підняв її з підлоги, легко, ніби вона нічого не важила, і поклав на ліжко. Анна стиснула його зап’ястя, ще раз повторюючи крізь сльози:

— Я… шукаю своїх батьків…

Лоренцо нахилився так близько, що його подих торкнувся її вуха.

— Шукай. Але пам’ятай: без мене ти не зробиш і кроку.

Його слова були холодніші за ніч. І все ж, коли він вийшов, залишивши її під своїм піджаком, Анна раптом зрозуміла — він поміг. Не так, як вона мріяла, але так, як вміє тільки він: через владу.

Вона лежала, тремтячи від сліз, і вперше подумала, що цей чоловік може стати одночасно і її катом, і єдиним шансом вижити.