Раді Вас бачити!

Велика зала, де збиралися радники клану, була наповнена напругою. Після візиту дона Ріккардо чутки розлетілися швидше, ніж кулі. І тепер кожен дивився на Лоренцо не лише як на боса, а як на людину, яка могла втратити холодну логіку.

— Він м’який, — тихо прошепотів один із радників, нахилившись до сусіда. — Вона… змінює його.

— Це небезпечно, — відповів другий. — Він завжди був залізом. А тепер що? Усміхається до чужої дівчини, слухає її слова більше, ніж наші.

Двері відчинилися. У залу увійшла Анна. Всі замовкли. Її кроки були рівними, гордими, але в очах — вогонь. Вона знала, що чутки вже ширяться, і вирішила діяти.

— Я чула, що тут говорять про мене, — її голос пролунав чітко й твердо. — Наче я — слабкість для нього.

Кілька радників опустили очі, але були й ті, що кинули їй виклик поглядом.

Анна підійшла ближче, обвела всіх присутніх і підняла підборіддя.

— Слухайте уважно. Я маю право. Бо я не просто дівчина. Я — принцеса мафії.

Слова відлунали по залі, наче постріл. Вона витримала паузу й додала:

— І якщо хтось сумнівається в мені, нехай скаже це вголос. Тут і зараз.

Ніхто не зрушив. Ніхто не промовив. Лише хтось кашлянув, прикриваючи тремтіння.

Лоренцо, що сидів у центрі, уважно спостерігав. Його серце билося швидше: він бачив у ній силу, яку не чекав. Його внутрішня боротьба — між захистом і гордістю — стала ще жорсткішою.

І саме в цю мить до зали увійшов радник Орест. Він, на відміну від інших, не боявся говорити вголос:

— Принцеса чи ні, але мафія живе не титулами, а кров’ю. Якщо ви хочете довести право, доведіть його ділом.

Зала завмерла. Лоренцо вже хотів піднятися, але Анна випередила його:

— Добре. Я доведу. Не тільки вам, Оресте. Усім.

Її голос був упевнений, хоча всередині вона відчувала холодний страх. Але тепер дороги назад не було.

Лоренцо вперше за весь час відкинувся на спинку крісла і посміхнувся — небезпечно, майже хижо. Він зрозумів: його принцеса вже зробила свій вибір.

Аню врятували. Вона сиділа в кабінеті Лоренцо, укрита пледом, але всередині ще відчувала, як холод минулого не відпускає її пальців. В очах у неї світилася втома, але й нова сила — та, що народжується після того, як ти витримуєш більше, ніж могла собі уявити.

Клан зібрався внизу. Усі чекали пояснень. Хтось піднімав голос, хтось уже шепотів між собою:

— Вона впливає на рішення Дона.

— Чи не занадто багато честі для чужинки?

— А якщо це небезпечно для всіх нас?

Лоренцо мовчав. Його погляд ковзав по обличчях своїх людей, але затримався тільки на ній. Він знав, що рано чи пізно цей момент настане.

Анна підвелася, плед зісковзнув з її плечей.

— Ви сумніваєтесь у мені? — її голос був рівний, але всередині все горіло. — Думаєте, я прийшла сюди, щоб гратись у чиїсь ігри?

Тиша. Кілька чоловіків відвернули очі. Хтось насмішкувато знизав плечима.

— Я маю право, — різко кинула вона. — Бо я — принцеса мафії. Чи ви вже забули, чию кров я ношу в собі?

Слова зависли у повітрі, мов постріл. Хтось із старших нахилив голову — не на знак згоди, а швидше тому, що в душі боявся суперечити. Молодші переглядалися з недовірою.

Лоренцо повільно встав і став поруч із нею.

— Вона говорить правду, — його голос був спокійний, але залізний. — І з цього дня кожен, хто сумнівається в її місці поруч зі мною, сумнівається в мені.

У залі знову здійнявся гул. Підозри тільки розгорілися, та разом із ними народився і страх: Анна більше не була лише дівчиною, яку треба охороняти. Вона ставала частиною гри. І тепер — уже не тінню, а рівноправним гравцем.

Вулиці міста палали. Нічні квартали, де ще вчора було чути лише сміх і музику з барів, тепер перетворилися на поле бою. Чорні машини пролітали з ревом моторів, постріли розривали повітря, крики і тріск скла зливалися в один кошмар.

Війна між кланами спалахнула офіційно.

Анна стояла біля вікна, стискаючи кулаки. Їй здавалося, що місто кричить у неї в грудях.

— Це все через мене, — прошепотіла вона.

Лоренцо поклав руку їй на плече.

— Ні. Це було неминуче. Хтось мав кинути виклик. Ми лише стали приводом.

Вони обоє знали: настав час останньої ради мафіозних родів. Там зберуться всі боси — ті, хто вижив і тримав владу десятиліттями.

Зала ради нагадувала храм — високі стелі, довгий стіл з чорного мармуру. Навколо сиділи сімейні донни, обличчя яких ховали маски байдужості. Але очі — очі горіли жадобою влади.

— Лоренцо, — першим заговорив старий дон Ферріно, — твої рішення стали слабкішими. Клан іде за жінкою, а не за тобою. Це приниження для всіх нас.

Анна вже хотіла відповісти, але Лоренцо підняв руку, змушуючи замовкнути всю залу. Його голос лунав твердо:

— Ви помиляєтесь. Я не слабший. Я сильніший, ніж будь-коли. Бо я маю поруч ту, хто здатна бачити там, де ви осліпли від власної гордині.

Хтось глузливо розсміявся, але Лоренцо нахилився вперед, його слова стали крижано-чіткими:

— І сьогодні я роблю хід, який змінить усе.

Він кинув на стіл папку з печатками.

— Усі ваші гроші, усі ваші схеми — відтепер під моїм контролем. Я уклав угоду з тими, кого ви вважали ворогами. І знаєте що? Вони вже на моєму боці.

Зал вибухнув криками. Хтось підхопився, хтось спробував вирвати документи, але вже було пізно.

— Це кінець старої мафії, — Лоренцо подивився на кожного. — А початок нової. І якщо ви проти… тоді готуйтеся до війни не тільки на вулицях, а й за свої життя.

Анна піднялася поряд із ним. Її голос розрізав хаос:

— І запам’ятайте: відтепер принцеса мафії — не титул. Це моя влада.

У тиші, що настала, стало зрозуміло: баланс сил зруйновано назавжди.