Раді Вас бачити!

Минув місяць. Імперія стояла на колінах перед новим босом. Лоренцо офіційно очолив клан. Його костюм сидів бездоганно, обличчя було холодним, але всередині він уже не був тим самим чоловіком. Поруч із ним завжди була Анна.

Та цього дня все змінилося.

Вона влетіла в його офіс без стуку, задихана, очі блищали.

— Лоренцо! — її голос лунав майже криком. — Я вагітна!

Він піднявся з крісла так різко, що документи впали на підлогу.

— Що ти сказала? Повтори…

— Лікар підтвердив. Маленький строк, але він є. — Анна взяла його за руку й притулила до живота. — Мені сказали хвилюватися не можна… а я тільки й роблю, що хвилююся.

Він дивився на неї, і його серце билося так, що він ледве міг говорити. Потім він розсміявся крізь сльози, підняв її на руки й закрутив у повітрі.

— Моє кохання… ти подаруєш мені спадкоємця. Ти подаруєш мені нове життя.

Анна обіймала його за шию, відчуваючи, як він цілує її щоки, губи, лоб. І в цей момент він уперше за довгий час відчув: уся імперія, усі війни, кров і зради — ніщо поруч із тим, що вона носить під серцем.

**************

Софія повернулася зі школи, ще з усмішкою на обличчі, коли побачила Лоренцо. Він стояв у коридорі, трохи зніяковілий, але з теплом у погляді.

– Софіє, – промовив він спокійно, але його голос звучав урочисто. – У тебе буде племінник... або племінниця.

Софія зупинилася, ніби не вірячи почутому. Її очі округлилися, а потім наповнилися сльозами радості. Вона кинула портфель на підлогу й підбігла до нього.

– Ти серйозно?! – запитала вона тремтячим голосом. – Я… я стану тітонькою?

Лоренцо кивнув і легенько посміхнувся.

Софія не витримала – заплакала, закриваючи обличчя руками, але то були найщиріші, найтепліші сльози.

– Я буду найкращою тітонькою на світі! – вигукнула вона, обіймаючи Лоренцо. – Я все для нього зроблю, чи для неї… обіцяю!

Лоренцо відчув, як від цих слів у грудях стало легко й спокійно. Йому здавалося, що навіть стіни дому почали світитися від тієї щирості.

– Я знаю, Софіє, – тихо відповів він. – І малюк теж це відчує.

Вона схлипнула й, витираючи сльози, вже уявляла, як тримає на руках маленьке диво.

– Скажи, Лоренцо… – промовила вона, трохи соромлячись. – А як ти думаєш, це буде хлопчик чи дівчинка?

Він усміхнувся й хитро знизав плечима:

– Хто б не народився, головне – він чи вона знатимуть, що поруч є найкраща тітонька.

Софія розсміялася крізь сльози й ще міцніше пригорнулася до нього.

Софія стояла посеред коридору, ще не до кінця розуміючи, що сталося. Слова Лоренцо ніби відлунювали в голові: «У тебе буде племінник чи племінниця…»

Вона затулила обличчя руками, і з очей покотилися сльози. Але то були не гіркі сльози — то була радість, така чиста й світла, що аж перехоплювало подих.

– Я буду тітонькою… справжньою тітонькою, – прошепотіла вона сама собі, ніби боялася, що хтось зараз забере в неї ці слова.

Софія одразу уявила, як малюк робить перші кроки по підлозі, а вона простягає до нього руки й підбадьорює: «Давай, ще трошки!»

Їй бачилося, як вона співає йому колискову, поки він солодко засинає в колисці, як вони разом малюють пальцями на папері смішні квіти й сонечка, як вона приносить йому улюблені іграшки.

– Я куплю йому найбільше плюшеве ведмежа… – шепотіла вона, сяючи від захоплення. – Або їй… яскраву ляльку, з якою можна буде вигадувати цілі казки.

Софія стояла посеред коридору, ще не до кінця розуміючи, що сталося. Слова Лоренцо ніби відлунювали в голові: «У тебе буде племінник чи племінниця…»

Вона затулила обличчя руками, і з очей покотилися сльози. Але то були не гіркі сльози — то була радість, така чиста й світла, що аж перехоплювало подих.

– Я буду тітонькою… справжньою тітонькою, – прошепотіла вона сама собі, ніби боялася, що хтось зараз забере в неї ці слова.

Софія одразу уявила, як малюк робить перші кроки по підлозі, а вона простягає до нього руки й підбадьорює: «Давай, ще трошки!»

Їй бачилося, як вона співає йому колискову, поки він солодко засинає в колисці, як вони разом малюють пальцями на папері смішні квіти й сонечка, як вона приносить йому улюблені іграшки.

– Я куплю йому найбільше плюшеве ведмежа… – шепотіла вона, сяючи від захоплення. – Або їй… яскраву ляльку, з якою можна буде вигадувати цілі казки.

Дівчинка засміялася крізь сльози. Її серце билося швидше, бо щастя буквально переповнювало.

– Лоренцо, я клянусь, я буду найкращою тітонькою на світі! – вигукнула вона, обіймаючи його так сильно, ніби боялася відпустити. – Я завжди буду поруч із ним… чи з нею…

Але в ту ж мить коридором пролунали поспішні кроки. До них підбіг лікар, блідий і зосереджений.

– Лоренцо, швидко! – його голос був тривожний. – В Ані піднялася температура, висока.

Софія відсахнулася, ніби прокинулася від мрій. В її очах з’явився переляк. Лоренцо одразу рвонув у бік кімнати.

Вони вбігли разом. Аня лежала на ліжку, бліда, з гарячими щоками. Її дихання було важким. Лікар нахилився над нею, швидко перевіряючи пульс і температуру.

– Тридцять дев’ять і вісім, – пробурмотів він. – Це небезпечно.

Софія завмерла в дверях, притискаючи руки до грудей. Її серце, яке ще хвилину тому співало від щастя, зараз здавалося каменем.

Лоренцо схопив Аню за руку, стискаючи її, ніби намагаючись передати їй частину власних сил.

– Тримайся, кохана… – прошепотів він, а в його очах блиснув страх, якого Софія ще ніколи не бачила.

Лікар відірвався від огляду й, ніби зітхнувши з полегшенням, промовив:

— Таке буває на ранніх термінах… Перевтома, стрес. Але, Анно, вам не можна вставати з ліжка. У вас дуже маленький строк — лише два тижні. Будь-який необережний рух може все зруйнувати.

Його слова зависли в повітрі, ніби важкий вирок.

Аня стиснула пальці на ковдрі, її погляд тремтів, але губи ледь-ледь вигнулися в усмішці:

— Два тижні… Значить, життя вже є… — її голос був слабким, але в ньому чулося дивне щастя.

Лоренцо, сидячи поруч, схопив її за руку й нахилився так, що їхні обличчя майже торкнулися. Його очі горіли гнівом і ніжністю водночас:

— Ти більше не встанеш без моєї згоди. Чуєш мене? Я сам все принесу. Я сам буду бігати по світу, аби ти й дитина були в безпеці.

Аня тихо засміялася, хоча в її сміхові була втома:

— Ти ж не можеш заборонити мені дихати…

— Можу, якщо треба, — різко відрізав Лоренцо, і Софія, що стояла біля дверей, помітила, як він тремтить. Його холодний, завжди контрольований брат зараз був не босом мафії, а чоловіком, який смертельно боїться втратити кохану.

Софія витерла сльози з обличчя, вдихнула глибоко й підійшла ближче.

— Я допоможу, Лоренцо, — сказала вона серйозно, як доросла. — Я буду поруч із нею. Я принесу чай, книжки, все, що потрібно. Я ж тітонька… — її голос зірвався, але вона швидко зібралася. — І я теж відповідаю за це маленьке життя.

Аня зворушено глянула на Софію й простягнула до неї руку. Дівчинка обережно взяла її й відчула тепло, яке раптово стало для неї найдорожчим у світі.

Лікар кивнув:

— Головне зараз — спокій. Жодних нервів, жодних поїздок, розмов на підвищених тонах. Інакше ризик занадто великий.

Він підвівся, зібрав речі й тихо додав до Лоренцо:

— Бережіть її. Це — ваша найважливіша війна зараз.

Коли двері зачинилися, Лоренцо нахилився до Ані й поцілував її гарячий лоб, довго не відпускаючи.

— Я клянусь, кохана, — прошепотів він, — я більше ніколи не поставлю ні клан, ні імперію вище за тебе. Ти і наша дитина — тепер мій світ.

Аня закрила очі, і з них скотилася одна-єдина сльоза. Але то була сльоза не страху, а надії.

Вечір опустився м’яко, але в повітрі досі лежала втома від дня. Лоренцо підсвічував лампу біля ліжка — її світло було таким же теплим, як рука, яку він стискав у своїй. Анна дихала рівно, але щоки її ще палахкотіли від жару. Він погладив її волосся й тихо посміхнувся, намагаючись вигнати з думок карти, списки і імена загиблих.

— Я перейду декілька паперів сюди, — прошепотів він, — не відходячи далеко. Якщо щось — я поруч.

Він обережно переніс ноут і перші папки на маленький столик біля ліжка, розклав кілька паперів, зробив нотатки ручкою, але щоразу піднімав голову, щоб подивитися на неї. Коли робота вимагала уваги — він працював, але рука його часто шукала її долоню, як маяк у темряві. Софія вже спала в сусідній кімнаті; у коридорі стояла тиша, переривчаста тільки звуком годинника й його тихим шурхотом паперу.

Після чергового погляду на термометр і ще однієї перевірки лікаря він вимкнув всі справи. Листи й документи акуратно склав у шухляду; у цей час Анна повільно відкрила очі. Її погляд зустрів його — і у всьому світі більше нічого вже не мало значення.

— Я хочу купатися з тобою, — прошепотіла вона так тихо, що слова ледь торкнулися повітря. Голос у ній був і жартівливий, і серйозний одночасно — бажання просто бути поруч, віддатися простому ритуалу спокою.

Він задумався на мить, потім усміхнувся й поклав руку їй на лоб, перевіряючи температуру дбайливо, як завжди. — Тільки якщо лікар дозволить і ти точно почуватимешся краще, — відповів він, але в голосі його не було ні сумніву, ні вагань. — Я буду з тобою в цьому усьому.

Ванна була наповнена теплою водою, кімната — м’яким світлом свічок. Він допоміг їй сісти на край, підтримав, коли вона входила в воду — рухи були обережні й повільні, кожен дотик наповнений турботою. Вони не прагнули пристрасті; це було більше, ніж секс — це було очищення від того, що сталося за день: вода змила пил і страх, а їхні голоси були шепотом, наче не наважувалися розбудити світ.

Він сидів поруч на лавці, обережно мив їй спину, потім підніс чашку з чаєм, який сама Софія пізно ввечері приготувала за порадою лікаря. Вони сміялися тихо над якимось побутовим дріб'язком, обмінювалися поглядами, що говорили більше, ніж слова. Коли вода охолола, він загорнув її в теплий рушник і щільно вкрив ковдрою. У його дотиках була ніжність, яку він рідко дозволяв собі показувати публічно — сьогодні він дозволив.

Перед сном він ще раз промацав її пульс, поцілував чоло й тихо прошепотів: — Ти не одна. Я тут. І я не піду.

Анна відповіла посмішкою, що була одночасно втомленою й вдячною. У цю ніч — серед паперів і пожеж, кривавих вулиць і смертей — для них обох це було просте, людське диво: мить спокою, що тримає їхню крихку сім’ю разом.

Лоренцо сидів у кріслі біля її ліжка, поклавши документи на коліна. Кожне речення, яке він читав, кожен підпис, який залишав, віддавалися тінню в його голові: «Я не маю права слабшати. Якщо вороги дізнаються, що вона моя слабкість — вони знищать нас обох».

Він кинув погляд на Анну. Її обличчя було таким беззахисним у сні, що серце стислося від болю. Він ніколи не дозволяв собі таких почуттів у світі мафії, де ніжність була зброєю, яку легко обернути проти тебе. Але ця дівчина, ця жінка, яка кинулася в пекло заради нього… вона вже стала його всесвітом.

— Я не дам тобі зникнути… — прошепотів він майже беззвучно. — Але якщо доведеться — я спалю всіх, хто спробує тебе відібрати.

Його пальці стиснули ручку так, що вона ледь не тріснула. Він бачив перед собою імена — радники, які могли зрадити; партнери, що занадто швидко відвернулися після смерті його людей; навіть деякі союзники, що за довгим столом ради сиділи із занадто порожніми поглядами.

«Я вичищу все. Я вирву гниль ізсередини. І якщо треба — зроблю це власними руками».

Так, він клявся у голові, майже молився, хоча Богів у їхньому світі давно не залишилося.

Він не помітив, як очі злиплися. Голова схилилася на підлокітник крісла, а рука все ще тримала документи. Лише м’яке дихання Анни поруч дозволило йому провалитися в короткий, неспокійний сон.

Ранок увірвався різко. Світло пробивалося крізь штори, а Лоренцо прокинувся, відчувши порожнечу. Рука, простягнута до подушки, знайшла лише холодну тканину.

— Анна? — голос його був глухим, занепокоєним.

Він піднявся різко, серце вже калатало від тривоги. Двері у ванну були прочинені, і звідти чувся звук води. Він зробив кілька швидких кроків і різко відчинив їх.

Там вона стояла біля раковини, у легкій сорочці, з намоклим волоссям, що спадало на плечі. Обличчя ще втомлене, але очі — живі, теплі. Вона оберталася, і на губах з’явилася примхлива усмішка.

— А ти злякався? — її голос був грайливим, але в ньому звучала слабкість, яку вона намагалася приховати.

Лоренцо на мить застиг. Його тіло було напружене, серце ще не відпускало страху, а всередині боролися дві стихії: ніжність і холодна злість. Він зробив крок, накрив її плечі рушником і нахилився, торкнувшись чола.

— Якщо ти ще раз піднімешся без дозволу лікаря, я… — він не договорив. Просто міцно притиснув її до себе, наче боявся, що вона розчиниться у повітрі.

Анна, наче відчуваючи його серйозність, притулилася до нього, але замість вдячних слів, як очікував Лоренцо, почала кривити губи й тихо бурмотіти:

— Усі тільки й кажуть мені: «не вставай, не роби, не виходь»… А мені що, лежати, як квітка в горщику? — вона відсунулася на крок, схрестивши руки на грудях. — Я хочу… шашличок.

Лоренцо здивовано кліпнув очима, не вірячи, що чує таке після нічних страхів і своїх безсонних клятв.

— Шашличок? Зараз? — його голос пролунав сухо, але в куточку губ з’явилася тінь посмішки.

Анна ж, наче навмисно, ще більше надимала губи.

— Так. А мені сказали, що в нас його немає… — її голос зірвався, і раптом в очах блиснули сльози. Вона виглядала не як принцеса мафії, а як маленька вперта дівчинка. — От ти сильний бос, усі тебе бояться… а я хочу тільки шашличок, і навіть цього не можу отримати…

Вона тихо заплакала, відвертаючись. Лоренцо відчув, як щось стискає йому серце. Вся його сила, вся влада — й він безсилий перед її сльозами.

Він обережно підняв її підборіддя пальцями й змусив подивитися йому в очі.

— Послухай мене. Якщо ти зараз знову заплачеш через шашлик, я змушений буду розгорнути війну проти половини міста, щоб його знайти, — він сказав це серйозно, але в голосі прозвучала тепла іронія.

Анна хлюпнула носом і, всупереч сльозам, ледь усміхнулася.

— То розгорни, — прошепотіла вона.

Лоренцо тихо засміявся, вперше за довгий час відчуваючи, як лід у його грудях тане. Він пригорнув її до себе й сказав:

— Добре. Твій король сам приготує тобі шашличок. І якщо для цього доведеться підняти на ноги всю імперію — я зроблю це.

Анна зітхнула крізь сльози й ще міцніше втиснулася у його груди.

А всередині Лоренцо відчував інший вогонь. Він знав, що за стінами цієї кімнати плетуться інтриги, хтось чекає моменту вдарити, а його слабкість — ця дівчина — вже стала очевидною. Але, дивлячись, як вона схлипує через шашлик, він усвідомив: заради неї він готовий втратити все, навіть холодну логіку.

Анна, витираючи сльози, вже посміхалася, притискаючи долоню до живота.

— Ти чув, наш малиш? — вона зверталася до ще не народженої дитини так, ніби він уже сидів поруч. — Наш тато зараз приготує нам шашличок…

Лоренцо, якого у світі знали безжальним «королем», відчув, як обличчя мимоволі м’якшає. Він нахилився до її живота й шепнув:

— Малий, готуйся. Сьогодні твій батько зробить щось страшніше за війну — піде на кухню.

Анна розсміялася, і її сміх луною рознісся по кімнаті.

Через півгодини охорона дивилася на свого боса, не вірячи власним очам. Лоренцо стояв на кухні, закотивши рукави білої сорочки. Біля нього метушилися троє кухарів, отримуючи команди з таким холодним тоном, ніби він віддавав наказ у бою.

— Вугілля — більше жару. М’ясо — тільки свіже. Маринад — ніяких дешевих спецій, зрозуміло? — він різко поглянув на одного з кухарів. Той перелякано кивнув, наче від цього шашлику залежала його кар’єра.

Охоронці обмінювалися поглядами, намагаючись не розсміятися: бос, який міг одним словом знищити людину, зараз воював з шампурами.

А тим часом Анна встигла зробити своє. Вона підняла слухавку й набрала всіх — братів, друзів, навіть радників.

— Сьогодні ввечері — вечірка, — оголосила вона урочисто. — На честь нашого малишка. І не смійте відмовлятися. Якщо хтось не прийде — віддам вовкам!

Сміх, вигуки, обіцянки — і вже через кілька годин у маєтку кипіла робота.

Коли Анна вийшла у внутрішній двір, її зустрів запах справжнього багаття. Лоренцо стояв із шампуром у руках, виглядаючи так, ніби готувався не до вечері, а до фінальної битви.

— О, мій король, — Анна плеснула в долоні. — Ти перевершив себе.

— Якщо чесно, — він нахилився до неї, — я більше боюся підсмажити м’ясо, ніж програти війну.

Вона вибухнула сміхом і обійняла його.

До вечора подвір’я було повне людей. Сміх, музика, келихи з вином, запах шашлику — на мить війна відступила. Навіть радники, завжди серйозні, розслабилися. Софія стрибала навколо Анни, торкаючись її живота й шепочучи:

— Малий, я буду найкращою тітонькою… обіцяю!

Анна сяяла, як ніколи. А Лоренцо стояв трохи осторонь, дивлячись, як його імперія, його сім’я і його кохана сміються разом. І раптом усвідомив: саме це він повинен берегти більше, ніж будь-яку владу.

Але десь у тіні, серед гостей, хтось спостерігав. І в очах того «друга» світилася зовсім не радість, а холодний розрахунок.

Свято було схоже на теплий сон. У дворі панував запах щойно смажених шашликів, на столах — вино, фрукти, сміх, тости. Аня сяяла, її щоки розцвіли від радості, і всі помічали, як вона притискає руки до живота, наче вже відчуває там життя.

Та серед радості їй раптом стало моторошно. Вона завмерла, сльози самі навернулися на очі.

— Лоренцо… — її голос затремтів. — А що, як ми втратимо все? Що, якщо вони заберуть… його?

Він кинув келих убік і одразу опинився поруч, затискаючи її в обіймах.

— Кохана, — прошепотів він, стискаючи її пальці, — поки я дихаю, цього не станеться. Я буду коло тебе завжди.

Її брати, які стояли поруч, тільки перезирнулися і сказали майже одночасно:

— Коли жінка вагітна — це ураган. Тобі, друже, краще завжди бути поряд.

Аня ковтнула сльози й намагалася усміхнутись, але серце ще билося в паніці. Лоренцо провів пальцями по її щоці й наказав тихо:

— Не смій плакати, це шкодить тобі й нашому малюкові.

І саме в цей момент — серед гучних сміхів, музики й запаху смаженого м’яса — він уперше помітив щось дивне. На краю подвір’я стояв один із його радників, той самий, що кілька днів тому клявся у відданості. Стояв, тримаючи келих, але очі його були не тут — вони ковзали за паркан, у темряву, ніби хтось чекав сигналу.

Лоренцо стиснув щелепи. Серце підказало: почалося. Перша нитка зради вже проступила серед цього родинного тепла.