Раді Вас бачити!

Анна закінчила свій день пізно. В офісі давно вже погасло світло, тільки на її столі ще жевріла настільна лампа. Завдання від нової «групи» вона виконала, і щось підказувало: звіт, який вона зібрала, уже не належить їй. Він піде вище — набагато вище, ніж їй хотілося б уявляти.

Виходячи з будівлі, Анна відчула холод нічного повітря і раптову втому. Хотілося просто сісти у маршрутку й поїхати додому, але всередині була дивна тривога. Вона не знала, що викликало її — то чи то шурхіт на парковці, чи тиша, яка ніби чекала саме на неї.

— Ви завжди працюєте так пізно? — пролунало голосом із півтіні.

Анна різко обернулася. Біля чорного автомобіля стояв чоловік у темному пальті. Його силует виглядав спокійно і водночас небезпечно. Світло від ліхтаря ледь торкалося його обличчя, підкреслюючи різкі лінії щелепи та глибину погляду.

— Ви… чекаєте на когось? — Анна спробувала триматися впевнено, але відчула, як пальці міцніше стиснули сумку.

Чоловік вийшов із тіні ближче, і тоді вона зрозуміла, хто це. Лоренцо. Той, про кого ходили чутки в офісі, про кого говорили пошепки. Власник, керівник, «фантом», який рідко з’являвся особисто.

— На вас, — спокійно відповів він, наче це було очевидно. — Ви непогано впоралися з першим завданням.

Її серце стиснулося.— Це… була робоча інструкція, — Анна зробила крок назад, ніби відстань могла врятувати її від дивної магії його голосу.

— Для інших, можливо. Для мене — тест. І ви його пройшли, Анно.

Її ім’я з його вуст прозвучало небезпечно близько, наче він уже давно його вимовляв подумки. Вона не знала, що відповісти. Хотілося одночасно піти й залишитися.

— Чому я? — запитала тихо.

Лоренцо дивився на неї так, ніби вивчав книгу, в якій хтось залишив прихований код.— Тому що іноді звичайна дівчина з таблицями й графіками може виявитися набагато цікавішою, ніж усі мої партнери разом.

Мить повисла в повітрі. Її життя, яке досі було лінійним і передбачуваним, почало тріскатися, як скло під тиском.

Анна не знала ще, що ця нічна зустріч стане лише початком.

Анна й сама не зрозуміла, як опинилася у невеликому нічному ресторані неподалік від офісу. Лоренцо відчинив їй двері, і вона, замість того щоб втекти, чомусь увійшла. М’яке світло ламп, дзеркала на стінах, напівпорожні столи — все здавалося трохи сюрреалістичним після важкого робочого дня.

Вони сіли за столик у кутку. Офіціант швидко приніс меню, але Лоренцо навіть не глянув — зробив замовлення сам, так, ніби давно знав її смаки.

Анна взяла келих із водою, щоб зайняти руки.— Ви завжди отак… вирішуєте за інших?

Лоренцо нахилив голову трохи вбік, спостерігаючи за нею.— Лише тоді, коли бачу, що людина розгублена. А ви зараз саме така.

— Може, я просто втомлена, — сухо відповіла вона.

— Може. А може, вас лякає те, що я знаю про вас більше, ніж ви думаєте.

Її пальці злегка здригнулися.— Звучить… зовсім не заспокійливо.

Він усміхнувся — коротко, холодно, але так, що у неї перехопило подих.— І не має бути заспокійливо. Ви занадто цікава, щоб залишити вас у звичайних «таблицях і графіках».

— Я не граю в ігри, — Анна підняла погляд прямо на нього, хоча всередині все стискалося.

— А я ніколи не називаю грою те, що справді важливо, — тихо сказав Лоренцо.

Їхні погляди зустрілися. У ресторані було тихо, лише десь у кутку лунала повільна музика. І в цю мить Анна зрозуміла: він небезпечний. Але ще більше — зрозуміла, що відвернутися не зможе.

Їжа, яку приніс офіціант, залишилася майже неторканою. Головним блюдом цього вечора була напруга, яка розросталася між ними.

— Це був перший тест, Анно, — нарешті мовив він, відкинувшись на спинку крісла. — Наступний буде складніший.

Вона вдихнула глибше.— А якщо я не хочу більше жодних «тестів»?

Його усмішка знову з’явилася, цього разу трохи тепліша, але небезпечніша.— Тоді вам доведеться ще більше довести, що ви не граєте.

Анна знала: з цієї хвилини її життя вже не належить лише їй.

Вечір затягнувся. Анна, втомлена після зустрічі з Лоренцо, вийшла з офісу пізніше, ніж зазвичай. Дощова мжичка висіла над містом, і вулиці здавалися ще темнішими, ніж завжди. Вона вирішила скоротити шлях через підземний паркінг.

І саме там усе сталося.

Спершу — глухий звук удару, потім приглушений крик. Анна завмерла, притулившись до стіни. Попереду, у тіні, кілька чоловіків тримали якогось зв’язаного незнайомця. Один із них різко вдарив його по обличчю. Металевий присмак крові, здавалось, відчувався навіть у повітрі.

— Скажи ім’я, — холодно пролунало. Голос, від якого Анна відразу здригнулася. Вона вже чула його раніше. Лоренцо.

Серце заколотилося так, що вона боялася — її видадуть власні удари пульсу. Вона зробила крок назад, але каблук ледь не зісковзнув по мокрій плитці. Звук луною прокотився паркінгом.

Очі Лоренцо відразу піднялися. Він побачив її. Не здивування, не роздратування — лише холодна фіксація факту.— Анна.

Вона завмерла, мов пташка в пастці.

Чоловіки зупинилися, чекаючи наказу. Лоренцо підняв руку, і всі відступили. Він повільно пішов до неї, чорний костюм зливався з темрявою.

— Не там, де мала б бути, — тихо промовив він, опинившись зовсім близько. Його очі горіли майже звірячим світлом. — Тепер ти бачила більше, ніж мала.

Анна намагалася щось сказати, але слова застрягли в горлі.

Лоренцо торкнувся її руки, притиснувши палець до губ, — жорстко, але без грубості.— Тс-с… Свідки в моєму світі не живуть довго. Але ти… ти інша.

Він кивнув своїм людям.— Відтепер вона під моїм наглядом. Крок уліво, крок управо — і ви знаєте, що робити.

Анна відчула, як навколо неї замикається невидиме коло. Це була не лише загроза — це був вирок. Її життя більше не належало їй.

Вона стала свідком. І відтепер — заручницею гри Лоренцо Дельгадо.

Хочеш, щоб далі в розділі з’явився момент, коли Лоренцо везе Анну «поговорити» вже без чужих очей — щоб вирішити, що робити з небажаним свідком?

Машина мчала нічними вулицями, мов тінь. Анна сиділа поруч із Лоренцо, стискаючи руки до болю. Його профіль у відблисках неону здавався вирізаним із каменю: холодний, непохитний.

Він не говорив жодного слова, лише зрідка кидав на неї короткі погляди. Від цього було ще страшніше.

Нарешті машина зупинилася біля старого складу. Всередині — тиша, лише відлуння кроків у темряві. Він завів її в кабінет із розбитим вікном, кинув на стіл склянку з віскі й сів навпроти.

— Ти розумієш, — його голос був тихий, але жорсткий, — що тепер усе інакше.

— Ти… ти обіцяв, — раптом зірвалося з її губ. Голос задрижав, і разом із цим вирвався біль, який вона довго стримувала. — Ти обіцяв, що це просто робота, що я не буду втягнута в твій світ!

Він підняв брову, але промовчав.

Анна раптом підскочила й вдарила його долонею по обличчю. Гострий звук ляпаса розрізав повітря. На його губі виступила тонка цівка крові.

— Ти… убивця! — закричала вона, сльози текли по щоках, розмазуючи туш. — Я бачила! Я чула! І ти думаєш, я витримаю це?

Вона почала задихатися від істерики, знову й знову повторюючи:— Не підходь… не підходь до мене… убивця…

Її руки тремтіли, пальці подряпали шкіру на зап’ястях так, що виступили краплі крові. Вона вся тремтіла, очі — розширені, як у загнаного звіра.

Лоренцо сидів мовчки. Крапля крові стікала з його губи вниз по підборіддю, але він не витер її. Лише дивився на неї — уважно, пильно, так, ніби намагався розібрати, чи можна врятувати її від цього шоку, чи краще — зламати остаточно.

Він підвівся й підійшов ближче.— Ти думаєш, я хотів, щоб ти це бачила? — його голос був глухим, майже тваринним. — Але тепер вибору немає. Або ти навчишся жити поруч із моїм світом… або він знищить тебе.

Анна ридала, притискаючись спиною до холодної стіни. Її світ розсипався.

А він — лише розпочинав свою гру.