Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Після сцени з вовками, коли гості поступово розійшлися коридорами замку, Анабель залишилася в напівтемному залі разом із кількома вірними радниками. Її усмішка більше не приховувалася — тепер це був холодний оскал мисливиці, яка знайшла слабке місце жертви.
— Ви всі бачили, — прошепотіла вона тихим, але владним голосом. — Вовки слухаються її. Це не просто випадковість. Якщо Анна отримає ще кілька таких «знаків», вона стане загрозою для всіх нас.
Старший радник нахилив голову:
— Але дівчина ще молода. Вона не має досвіду.
Анабель хитро зиркнула, граючись пальцями з кулоном на шиї:
— Саме тому вона небезпечна. Бо наївність робить її привабливою. Вона вже тримає серце Лоренцо, а тепер — ще й визнання вовків. Треба діяти зараз.
Вона подивилася на темний кут, де стояв її брат — Артур. Він був високий, зі сталевим поглядом і холодними рисами. Його присутність сама по собі викликала відчуття загрози.
— Артуре, — голос Анабель звучав майже ніжно, але за ним відчувалася сталь, — ти ж розумієш, що з цього всього виросте хаос. Якщо ця дівчина стане поруч із нашим кланом, усі почнуть бачити в ній спадкоємицю. А не в тобі чи мені.
Артур мовчав, але його погляд видавав внутрішній конфлікт. Він пам’ятав, як Анна кілька разів захищала простих людей від принижень, навіть коли йому самому було байдуже. Вона не була ворогом, але… його сестра мала рацію: вона руйнувала баланс.
— Ти хочеш, щоб я став проти неї? — нарешті промовив він.
— Ти не «проти», брате, — солодко поправила Анабель. — Ти всього лише допоможеш мені показати справжнє обличчя цієї «принцеси». Зробиш кілька кроків у потрібний момент. А решту — я.
Вона нахилилася ближче й додала шепотом:
— Вона не витримає того, що я для неї приготувала.
У той же час Настя, яка випадково опинилася біля коридору, де відбувалася ця розмова, почула уривки їхніх слів. Вона відсахнулася, серце забилося швидше.
Коли вона повернулася до Лоренцо та Анни, її очі палали тривогою.
— Лоренцо… — вона прошепотіла, і її голос тремтів. — Брат Анабель… він піде проти Ані. Вони вже планують.
Лоренцо зупинився, стиснувши кулаки. Його темна сторона вмить вирвалася назовні — очі спалахнули холодним вогнем.
— Як ми це знали, — тихо вимовив він, ніби підтверджуючи власні найгірші здогади.
Анна подивилася на нього, ще не все розуміючи, але відчуваючи важкість слів Насті. Її пальці самі собою потягнулися до його руки, ніби шукаючи опори.
— То що тепер? — запитала вона.
Лоренцо нахилився ближче, його голос був глухий і небезпечний:
— Тепер ми готуємося. Бо війна почнеться не з чужих. Вона почнеться з тих, хто сидить поруч.
Ніч після трону пройшла неспокійно. Поки свічки ще горіли в коридорах, Анабель вже плела свій перший вузол. Вона знала: брудну роботу найкраще робити так, щоб кров не пахла її руками. Поки люди говорять про вовків і трон, вона підкидає докази — і хтось інший вже робить «рішення».
Її план був простий і жорстокий одночасно. Усі довкола вірили в церемонії, у честь, у відповідальність. Вони боялися зради більше, ніж смерті. Тож достатньо було підмінити один знак — і весь клан почне ломитись у напрямку, що вигідний їй.
Рано-вранці, поки світ був ще в сірій сутінці, «випадково» було знайдено те, що мало стати каменем звинувачення: листи, що нібито доводили переговори Анни з одним із ворогуючих кланів; фото — підробка — де була вона біля складів, які вчора підпалили; свідок — Артур, брат Анабель, який «ненароком» став на слух.
Анабель підготувала залу так, щоб публічний суд відбувся негайно — з усіма: радниками, старійшинами, охороною, навіть з кількома людей із сусідніх кланів, викликаних на показове засвідчення миру. Вона знала: лише публічне приниження може вибити у людей віру в те, що король втрачає контроль.
У великій залі зібралися люди. На столі лежали документи — чорні чорнила на білому папері, що нібито підписувалися рукою Анни. Артур стояв упереді, коліно злегка зігнуте, очі холодні, як сталеві клинки. Анабель підходила до кожного, підморгувала: усе йшло за планом.
— Дон Лоренцо, — почав один із радників, — до нас потрапили серйозні свідчення. Якщо це правда…
Лоренцо відчув, як щось звужується в грудях, але він зберіг обличчя кам’яним. Анна стояла поруч, але Інтуїція підказувала йому — це пастка. Він помітив неузгодженість: мокрі сліди від вогню на фото були іншими, підписи — незграбні; свідок Артур дивився на нього не так, як на ворога — а так, як би дивився на наказ.
Анабель прямо піднесла доказ і, зі сміливою посмішкою, оголосила:
— Ми знайшли листи з наказом передати інформацію клану Россі. Вони планували нічний вогонь на наших складах — і автомобілі були зупинені з її «посланням». Принцеса — не та, ким ми думали.
У залі пролунав шокуючий шепіт. Декілька людей ось-ось мали встати. Декого мотало від люті, декого — від жалості.
Анна відчула, як стіна з очей закривається у грудях. Але у відповідь вона не заплакала й не відступила. Коли Анабель завершила, коли всім загомонілося в голові — вона зробила крок уперед. Голос Анни був тихий, але кожне слово різало металевою ясністю:
— Ви справді вірите підробленим підписам? Ви справді станете свідками, як вбивають мою честь на основі паперу, який можна намалювати за кілька годин?
Артур, переконаний у своїй ролі, піднявся й прошепотів:
— Я бачив її біля складів. Я бачив.
Анна витріщилася на нього. В її очах горіло щось більше, ніж гнів — була зосереджена рішучість. Вона кинулася до столу й з голосом, який став слухатись і як команда, і як виклик, вигукнула:
— Артуре! Якщо ти кинеш свідчення, що створені твоєю сестрою, перед людьми — ти втратиш більше, ніж честь. Ти пропонуєш їм ілюзію, а не правду. І я — не та, що скриється й зламається.
У залі почало крутитись: люди чули, як кличе грім. Але замість страху Анна взяла ще один крок — і це змусило всіх зупинитися.
— А ще я хочу спитати: — її голос піднявся, тепер це було звернення до всіх — — хто тут боїться вовків? Хто не дивиться їм у вічі? Нехай сьогодні хтось із вас покличе Сульфуса і Міру і відведе їх назад — якщо вони бояться показати, що за ними стоїть міць. Якщо ж ви хочете, щоб я йшла під суд на основі підробок — я кличу своїх вовків сама.
Хвилина застигла, як лезо.
Анабель сміхнувалася зовсім не тихо.
— Ти серйозно? — прошепотіла вона. — Ти кличеш звірів в зал? Це просто театральщина.
Анна підняла голову, і в її очах був той самий холод, який бачили довгі ночі на паркінгу і розбиті склянки. Вона сказала чітко, без стурбованості:
— Так. Кличте своїх людей. Якщо ви вирішите чинити зі мною згідно підробок — я покажу, що означає слухняність вовків. Вони не з'їдять нас — вони з'їдять тих, хто прийшов зі зрадою. Ви хочете це бачити?
Зал затремтів. Хтось закрив рот долонею, хтось стиснув меч у піхвах. Лоренцо відчув, як у повітрі запахло надірваною плоттю — бо відтепер це не просто політика: це пряма загроза.
Артур зробив крок назад: його свіжа впевненість зменилась на шок. Він не очікував, що Анна зважиться кинути виклик. Анабель побіліла — її план підкачав: замість того, щоб принизити Анну, вона дала їй майданчик для власної демонстрації сили.
— Лоренцо, — сказав один із старійшин, і його голос був тремкий: — що ти наказуєш?
Лоренцо встав вперед; у його очах рішучість була як холодне залізо. Він не хотів втручатися в демонстрацію сили привідуваної дівчини — але також не міг допустити хаосу.
— Ніхто не викликає звірів у залі, — його голос був твердий, — але я не дозволю, щоб іменем клану розірвали честь без доказів. Артюре, ти стояв тут з руками, на яких не має бути крові підробок. Якщо ти брешеш — відповіси. Якщо ти правдивий — ми розглядатимемо докази. Проте я вимагаю часу на перевірку. — Він зробив коротку паузу, глянув у бік Анабель і додав холодніше: — І ти, сестро, не роби зі зали трибуни смертей.
Анабель розуміла, що її момент частково зірвано — але ще не програно. Вона хитро посміхнулась:
— Ти завжди був повільним у судженнях, Лоренцо. Можливо, саме тому нам варто нагадати людям, хто керує цим будинком.
Анна відповіла спокійно, майже усміхнено:
— Нехай перевірять. Але якщо знайдуть підробки — хай згублять не лише мою честь, а й ту честь тих, хто це розклав.
Коли збори розійшлися, в коридорах пройшов шепіт: план Анабель спрацював наполовину. Вона змусила людей сумніватися — але замість того, щоб зламати Анну, дала їй можливість показати, що вона — не тільки принцеса у троні, а й тіло, що може кидати виклик.
Артур пішов до окремої кімнати — хтось шепнув, що він блідний. Анабель стояла поруч і думала вже про наступний крок: під фальшивими документами, під купою брехні — наступний удар буде ще жорсткіший. Вона стиснула кулак: «мало», — подумала вона. — «Треба ще, щоб люди боялися, а не тільки сумнівалися».
Але єрство в її плані було одне: вона не врахувала, що в одного з її ворогів — у Анни — є не лише вогонь у голосі, а й власна влада: вовки слухалися її. І якщо далі тонуть під водою інтриг — хоча б одна істина залишиться незмінною: ті, хто бояться вовків, іноді перетворюються в здобич.
**************************
Коли він підійшов, вона відчула його погляд і на мить зупинилася, усмішка на губах стала проханням. Він не став виривати її з натовпу — він просто взяв за руку, і вони зникли у вузькому коридорі, де не було камер і чужих очей. Двері зачинилися тихо за ними, і гул клубу залишився далеко.
В кімнаті світло було м'яким. Вона зупинилася, дивлячись йому в очі, і в голосі прозвучала сміливість, що вже більше не була викликом до публіки, а до нього одного:
— Лоренцо… я хочу тебе.
Він дивився на неї хвилину, і в ньому знову йшла боротьба: і темний господар, і чоловік, що боїться поранити те, що стало йому важливим. Потім він опустився навколішки перед нею ненадовго — жест простий, але наповнений повагою й владою.
— Ти справді цього хочеш? — прошепотів він, і в кожному слові було прохання про згоду, а не наказ.
Вона кивнула, губи тремтіли, щоки палали, але в очах була ясність. Він схилився й поцілував її, довго й повільно — поцілунок, який мав зняти останню сумнівність і стати перепусткою. Далі все було плавно: дотики, шепоти одне одному на вухо, обережний порух — усе, що могло бути ніжним і уважним. Вони не кидалися одне в одного, а крок за кроком віддавалися одне одному, тримаючи межу між бажанням і повагою.
Коли сцена стала інтимною настільки, що слова стали зайвими, текст згасає — ніби музика нарощує паузу. Далі — «fade to black»: ніч належала їм двом, і описи замінював тихий подих, притиснуті долоні, і обіцянка, що після цього моменту нічого не буде таким, як раніше.
Ніч була темною, і Лоренцо вже не питав — він вимагав. Його голос звучав хрипло, владно:
— Ти знала, у що вв’язуєшся, принцесо. Тепер назад дороги немає.
Анна тремтіла не від страху, а від того, що він розкривав її кордони один за одним. Його дотики були різкішими, поцілунки жадібними, рухи без вагань. Це не була ніжність — це була демонстрація, що вона тепер належить йому, хоче того чи ні. І водночас — він тримав її так, ніби оберігав від усього світу.
Вона відчувала біль, сором, протест — і разом із тим жагучу хвилю, що не давала відвернутися. Його погляд змушував її стискати губи, але вона все одно підкорялася. І саме в тому жорсткому підкоренні з’явилася нова довіра — довіра, якої раніше вона не знала.
— Ти моя, — прошипів Лоренцо їй на вухо.
— Так… твоя, — тихо відповіла Анна, вперше визнаючи це.
Вони були, наче буря й полум’я: різко, сильно, без права на відступ. І ніч обернулася на поле битви, де переможців не було — тільки двоє, злиті одне з одним.
Ранок.
Світло пробивалося крізь штори, коли двері різко відчинилися. У кімнату увірвалася Анабель — волосся розпатлане, очі палають гнівом.
— ДЕ ВІН?! — її голос був криком, що зривався на істерію. — Де Артем? Ви знаєте, що сталося?! Його більше немає!
Вона вдарила кулаком по столу, вазон розбився, вода розтеклася підлогою.
— Це я спадкоємиця! Я! — кричала Анабель, дивлячись то на Лоренцо, то на Анну. — А не вона! Не ця самозванка!
Лоренцо підвівся з холодною байдужістю у погляді. Він дивився на сестру так, ніби вперше бачив її справжньою.
— У цьому домі більше не вирішуєш ти, Анабель, — його голос був тихим, але від нього мороз ішов по шкірі. — І спадкоємець уже обраний.
Анна, ще закутана в його сорочку, підвелася з ліжка. Вона була блідою, але в її поставі була гордість. Їй не треба було нічого доводити — ніч минула, і це вже все вирішило.
Анабель відчула, як ґрунт вислизає з-під ніг. Вперше в її очах з’явився страх.
Лоренцо стукав у двері ванної, притримуючи рушник на плечі.
— Кохана, я… я в душ. Якщо захочеш приєднатися — двері відчинені, — його голос звучав спокійно, але глибоко всередині він пам’ятав ніч і не міг забути.
Він зайшов, думаючи лише про прохолодну воду. Але коли підняв погляд, серце зупинилося.
У ванній, наповненій парою, серед білих пелюсток троянд, Анна лежала у воді, схрестивши руки за головою. Її погляд був упевненим, спокійним, навіть викличним. Вона виглядала так, наче сиділа не у ванні, а на троні — справжня королева.
Лоренцо застиг. У горлі пересохло, у тілі розлилася важкість, а думки переплутались. Він відчув, як йому стає неймовірно важко стримуватися.
— Анно… — його голос зірвався на шепіт. Він провів рукою по волоссю, намагаючись приховати внутрішній жар. — Ти спеціально?
Вона легенько усміхнулася і ледь підняла руку з води, змушуючи краплі падати на її шию.
— А якщо й так? — її голос був тихим, але в ньому відчувалась гра.
Лоренцо зробив крок ближче. Йому хотілося схопити її, притиснути, втопити у власних почуттях. Але він змусив себе зупинитися.
— Ти зводиш мене з розуму, — прошепотів він, стискаючи край дверей. — І знаєш це.
Анна прикрила очі, відкинувшись назад у воду, ніби це була її коронація.
— То не стримуйся, Лоренцо.
Його пальці здригнулися, і на мить він відчув, що будь-який крок може змінити все.
Лоренцо вже не міг дивитися збоку. Його пальці болісно стиснули ручку дверей, і в наступну мить він одним рухом зняв сорочку, кидаючи її на підлогу.
Він ступив у ванну, вода розхлюпнулася, торкнувшись теплими хвилями шкіри. Анна здригнулася, розплющила очі й зустріла його погляд. Її усмішка розтанула, поступившись місцем чомусь глибшому — трепету й очікуванню.
— Ти… справді прийшов, — прошепотіла вона.
Лоренцо нахилився до неї так близько, що їхні подихи переплелися. Його рука торкнулася її щоки, мокрої від пари, і він затремтів, ніби вперше торкався найдорожчого скарбу.
— Я вже не можу інакше, Анно. Ти — єдине, що тримає мене живим, — його голос був низьким, майже зламаним.
Вона провела долонею по його плечі, відчуваючи, як сильно напружене його тіло. Їй здалося, що він бореться не з нею, а з самим собою.
— Лоренцо… — вона кинула йому погляд, повний ніжності й сміливості водночас. — Я хочу, щоб ти залишився.
Ці слова зламали останні його сумніви. Він опустився поруч, і їх оточила гаряча вода, запах пелюсток і звук швидкого биття сердець. Усе довкола зникло — лишилися тільки вони, їхній подих, тремтіння шкіри й погляд, у якому було більше ніж пристрасті — там була небезпечна, справжня любов.
*****************
Ніч після трону пройшла неспокійно. Поки свічки ще горіли в коридорах, Анабель вже плела свій перший вузол. Вона знала: брудну роботу найкраще робити так, щоб кров не пахла її руками. Поки люди говорять про вовків і трон, вона підкидає докази — і хтось інший вже робить «рішення».
Її план був простий і жорстокий одночасно. Усі довкола вірили в церемонії, у честь, у відповідальність. Вони боялися зради більше, ніж смерті. Тож достатньо було підмінити один знак — і весь клан почне ломитись у напрямку, що вигідний їй.
Рано-вранці, поки світ був ще в сірій сутінці, «випадково» було знайдено те, що мало стати каменем звинувачення: листи, що нібито доводили переговори Анни з одним із ворогуючих кланів; фото — підробка — де була вона біля складів, які вчора підпалили; свідок — Артур, брат Анабель, який «ненароком» став на слух.
Анабель підготувала залу так, щоб публічний суд відбувся негайно — з усіма: радниками, старійшинами, охороною, навіть з кількома людей із сусідніх кланів, викликаних на показове засвідчення миру. Вона знала: лише публічне приниження може вибити у людей віру в те, що король втрачає контроль.
У великій залі зібралися люди. На столі лежали документи — чорні чорнила на білому папері, що нібито підписувалися рукою Анни. Артур стояв упереді, коліно злегка зігнуте, очі холодні, як сталеві клинки. Анабель підходила до кожного, підморгувала: усе йшло за планом.
— Дон Лоренцо, — почав один із радників, — до нас потрапили серйозні свідчення. Якщо це правда…
Лоренцо відчув, як щось звужується в грудях, але він зберіг обличчя кам’яним. Анна стояла поруч, але Інтуїція підказувала йому — це пастка. Він помітив неузгодженість: мокрі сліди від вогню на фото були іншими, підписи — незграбні; свідок Артур дивився на нього не так, як на ворога — а так, як би дивився на наказ.
Анабель прямо піднесла доказ і, зі сміливою посмішкою, оголосила:
— Ми знайшли листи з наказом передати інформацію клану Россі. Вони планували нічний вогонь на наших складах — і автомобілі були зупинені з її «посланням». Принцеса — не та, ким ми думали.
У залі пролунав шокуючий шепіт. Декілька людей ось-ось мали встати. Декого мотало від люті, декого — від жалості.
Анна відчула, як стіна з очей закривається у грудях. Але у відповідь вона не заплакала й не відступила. Коли Анабель завершила, коли всім загомонілося в голові — вона зробила крок уперед. Голос Анни був тихий, але кожне слово різало металевою ясністю:
— Ви справді вірите підробленим підписам? Ви справді станете свідками, як вбивають мою честь на основі паперу, який можна намалювати за кілька годин?
Артур, переконаний у своїй ролі, піднявся й прошепотів:
— Я бачив її біля складів. Я бачив.
Анна витріщилася на нього. В її очах горіло щось більше, ніж гнів — була зосереджена рішучість. Вона кинулася до столу й з голосом, який став слухатись і як команда, і як виклик, вигукнула:
— Артуре! Якщо ти кинеш свідчення, що створені твоєю сестрою, перед людьми — ти втратиш більше, ніж честь. Ти пропонуєш їм ілюзію, а не правду. І я — не та, що скриється й зламається.
У залі почало крутитись: люди чули, як кличе грім. Але замість страху Анна взяла ще один крок — і це змусило всіх зупинитися.
— А ще я хочу спитати: — її голос піднявся, тепер це було звернення до всіх — — хто тут боїться вовків? Хто не дивиться їм у вічі? Нехай сьогодні хтось із вас покличе Сульфуса і Міру і відведе їх назад — якщо вони бояться показати, що за ними стоїть міць. Якщо ж ви хочете, щоб я йшла під суд на основі підробок — я кличу своїх вовків сама.
Хвилина застигла, як лезо.
Анабель сміхнувалася зовсім не тихо.
— Ти серйозно? — прошепотіла вона. — Ти кличеш звірів в зал? Це просто театральщина.
Анна підняла голову, і в її очах був той самий холод, який бачили довгі ночі на паркінгу і розбиті склянки. Вона сказала чітко, без стурбованості:
— Так. Кличте своїх людей. Якщо ви вирішите чинити зі мною згідно підробок — я покажу, що означає слухняність вовків. Вони не з'їдять нас — вони з'їдять тих, хто прийшов зі зрадою. Ви хочете це бачити?
Зал затремтів. Хтось закрив рот долонею, хтось стиснув меч у піхвах. Лоренцо відчув, як у повітрі запахло надірваною плоттю — бо відтепер це не просто політика: це пряма загроза.
Артур зробив крок назад: його свіжа впевненість зменилась на шок. Він не очікував, що Анна зважиться кинути виклик. Анабель побіліла — її план підкачав: замість того, щоб принизити Анну, вона дала їй майданчик для власної демонстрації сили.
— Лоренцо, — сказав один із старійшин, і його голос був тремкий: — що ти наказуєш?
Лоренцо встав вперед; у його очах рішучість була як холодне залізо. Він не хотів втручатися в демонстрацію сили привідуваної дівчини — але також не міг допустити хаосу.
— Ніхто не викликає звірів у залі, — його голос був твердий, — але я не дозволю, щоб іменем клану розірвали честь без доказів. Артюре, ти стояв тут з руками, на яких не має бути крові підробок. Якщо ти брешеш — відповіси. Якщо ти правдивий — ми розглядатимемо докази. Проте я вимагаю часу на перевірку. — Він зробив коротку паузу, глянув у бік Анабель і додав холодніше: — І ти, сестро, не роби зі зали трибуни смертей.
Анабель розуміла, що її момент частково зірвано — але ще не програно. Вона хитро посміхнулась:
— Ти завжди був повільним у судженнях, Лоренцо. Можливо, саме тому нам варто нагадати людям, хто керує цим будинком.
Анна відповіла спокійно, майже усміхнено:
— Нехай перевірять. Але якщо знайдуть підробки — хай згублять не лише мою честь, а й ту честь тих, хто це розклав.
Коли збори розійшлися, в коридорах пройшов шепіт: план Анабель спрацював наполовину. Вона змусила людей сумніватися — але замість того, щоб зламати Анну, дала їй можливість показати, що вона — не тільки принцеса у троні, а й тіло, що може кидати виклик.
Артур пішов до окремої кімнати — хтось шепнув, що він блідний. Анабель стояла поруч і думала вже про наступний крок: під фальшивими документами, під купою брехні — наступний удар буде ще жорсткіший. Вона стиснула кулак: «мало», — подумала вона. — «Треба ще, щоб люди боялися, а не тільки сумнівалися».
Але єрство в її плані було одне: вона не врахувала, що в одного з її ворогів — у Анни — є не лише вогонь у голосі, а й власна влада: вовки слухалися її. І якщо далі тонуть під водою інтриг — хоча б одна істина залишиться незмінною: ті, хто бояться вовків, іноді перетворюються в здобич.
