Раді Вас бачити!

Сутінки опустилися на маєток. У дворі було тихо, лише відлуння кроків Анни по кам’яних плитах порушувало спокій. Лоренцо йшов поруч, мовчазний, як завжди. Його обличчя залишалося непроникною маскою, але в його постаті відчувалася сила — така ж, як у тих, хто чекав попереду.

За металевими ґратами рухнула тінь, і Анна зупинилася. Її серце здригнулося.

Двоє вовків — величні, масивні, з густим сірим хутром і жовтими очима — вийшли з темряви. Їхня хода була плавна, наче в мисливців, а погляд — голодний і пильний.

— Це мої охоронці, — нарешті заговорив Лоренцо, його голос лунав низько, немов удар. — Вони не визнають нікого, крім мене.

Анна завмерла. Вовки дивилися на неї так, наче вирішували, чи вона жертва, чи загроза. Один гаркнув низько, показавши зуби.

— Вони небезпечні, — додав Лоренцо, його очі блиснули. — Ти для них чужа. Один крок не так — і вони розірвуть тебе.

— І ви привели мене сюди спеціально, щоб налякати? — холодно перепитала Анна, але її голос зрадницьки здригнувся.

— Щоб показати, хто я, — відповів він, не відводячи погляду.

Вовки рушили вперед. Серце Анни шалено забилося. Її тіло кричало: «Тікай!», але вона залишилася стояти. Повільно, майже несвідомо, вона опустила руку й простягнула долоню до найближчого вовка.

Лоренцо підняв брову — він був упевнений, що зараз почнеться трагедія.

Але вовк несподівано завмер, його очі зустрілися з очима Анни. Мить — і він обережно нахилив голову під її руку.

Лоренцо напружився. Його звір ніколи не підкорявся чужим.

Анна торкнулася теплої шерсті. Її пальці ковзнули по сильній шиї, і вона відчула, як вовк важко видихнув. Потім… він ліг на землю, виваливши язика, як слухняний пес.

— Молодець, — прошепотіла Анна, ледь усміхнувшись. — Іди їсти.

Другий вовк, що досі тримався осторонь, наблизився і ткнувся носом їй у руку. Анна обережно почухала його за вухом. І він… ліг поруч.

Тиша впала на двір. Навіть охоронці біля воріт обмінялися здивованими поглядами.

Лоренцо стояв нерухомо. Його очі потемніли — не від злості, а від чогось небезпечнішого. Це було нестерпне відчуття, що його власна сила послухалася чужих рук.

Анна підняла голову й зустріла його погляд.

— Може, справа не тільки в тому, хто сильніший, Лоренцо. Може, є ще щось інше.

Він мовчав. Тільки дивився на неї, а його вовки, його хижаки, лежали біля її ніг, наче охоронці вже не його, а її.

Ця ніч змінила правила гри.

Анна стояла серед зграї вовків і чоловіків Лоренцо, але після її слів — світ ніби зупинився. В тиші, що раптово впала, навіть вовки насторожено прислухалися.

— Вони знають… — тихо повторила вона, але цього було достатньо.

Першим на коліна опустився сивий охоронець із шрамом через брову. За ним, ніби за командою, схилилися всі інші. І вже за мить величезний двір заповнився єдиним голосом:

— Слава! Слава принцесі!

Голосний крик гримів, відлунюючи від стін. Лоренцо стояв поруч, здивований не менше за інших, але в його очах з’явився новий вогонь — він дивився на Анну так, наче бачив її вперше.

— Ви… знали? — вона вдивлялася в натовп.

Один із старших вартових, ще тримаючи голову схиленою, підняв погляд:

— Ми шукали вас, принцесо. Ми знали, що спадкоємиця повинна повернутися, але не вірили, що це можливо.

Анна злегка стиснула кулаки.

— Я не просто спадкоємиця. Я шукаю своїх батьків.

Натовп знову загув, а вовки завили в унісон, наче підтверджуючи її слова. Той самий вовк, що вже встиг довіритися їй, підійшов і обережно лизнув її долоню, ще раз визнавши своє підкорення.

Лоренцо зробив крок уперед, його голос звучав тихо, але рішуче:

— Якщо це правда… тоді весь цей світ стане догори дриґом. Бо принцеса, на яку чекали, стоїть перед нами жива.

Його погляд ковзнув по її обличчю, і в ньому було змішано і захоплення, і небезпека.

Анна ж відчувала: тепер дороги назад немає.

Анна зустріла палаючий погляд Лоренцо. В його очах було стільки запитань, що вона мимоволі всміхнулася крізь сльози.

— Ти думав, що я хто, милий? — прошепотіла вона, роблячи крок ближче.

Він не відповів, лише стиснув щелепи, наче боявся, що слова зрадять його. У цей момент Анна, мов керована серцем, нахилилася й торкнулася його губ своїми. Поцілунок був коротким, але спалив повітря між ними.

А потім, перш ніж Лоренцо встиг щось сказати чи зупинити її, вона різко відступила. Її очі блиснули — тепер уже від сліз.

Вона розвернулася й майже втекла у свою кімнату. Двері грюкнули, й лише тоді Анна дозволила собі розплакатися на повну. Всі ті голоси, вигуки "Слава принцесі!", здивований натовп, вовки, Лоренцо з його холодною силою — усе накотилося одночасно.

Вона опустилася на ліжко, прикриваючи обличчя руками.

— Я не хотіла цього… — прошепотіла вона. — Я просто хочу знайти маму й тата…

А за дверима Лоренцо стояв непорушно. Він торкався пальцями губ, де ще відчував її поцілунок, і не міг зрозуміти: це було викликом чи благанням?

За дверима її кімнати Лоренцо стояв так, наче його прибило до підлоги. Його вовки завмерли в коридорі, лише прислухалися до плачу дівчини. Вони, звиклі до команд, не розуміли, чому їхній господар не рухається далі.

Що це було? — питав він сам себе, торкаючись губ. — Виклик? Жалість? Чи… справжнє бажання?

Він був людиною, що керувала сотнями. Його ім’я вимовляли пошепки, бо воно асоціювалося з силою й смертю. Він ніколи не дозволяв собі слабкості. А зараз… якась юна принцеса мафії, чужа дівчина, вибила з-під нього ґрунт одним коротким поцілунком.

В голові клекотіли голоси:

— Тримай її під контролем. Вона — зброя, якщо зламаєш правильно.

— Вона дитина, яка шукає батьків. Не чіпай її серце.

— Вона може стати твоєю союзницею… чи твоїм кінцем.

Він зціпив кулаки так, що кістки затріщали. Його погляд упав на двері, за якими схлипувала Анна. Її плач різав його більше, ніж куля. Він знав: ще крок — і він зайде туди, сяде поруч, скаже їй, що все буде добре. Що вона не одна.

Але чи мав він право на це?

Ти бос. Ти Веспуччі. Ти не можеш дозволити собі бути чоловіком поруч із нею. Вона має бачити в тобі силу, а не слабкість.

Та попри всі ці думки, він відчував, як щось ламається всередині. Як одна-єдина дівчина може зробити те, чого не змогли кулі, зради й вороги? Вона змусила його відчути.

Він закрив очі, втягнув у легені повітря й прошепотів так тихо, що навіть вовки не почули:

— Ти небезпечніша за всіх моїх ворогів, Анно.