Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Ніч. Місто спить, але в темряві воно найбільш живе. Неоном палають вулиці, а в кожному закутку чатують тіні. Тут не діють закони держави — тут діють правила тих, хто сильніший.
Лоренцо Дельгадо сидів у масивному шкіряному кріслі, за великим вікном його кабінету сяяли вогні мегаполіса. Чорний костюм облягав його струнку постать, срібний годинник на зап’ясті відблискував у світлі лампи. Його погляд був холодним, наче сталь, і спокійним, наче ніч перед бурею.
Поруч, у тіні, лежали два вовки. Їхні очі світилися жовтим полум’ям, і навіть у тиші вони видавалися живим попередженням: не наближайся, якщо не готовий померти.
— У цьому світі слабких пожирають сильні, — промовив Лоренцо тихим, але твердим голосом. — Історія пишеться не чорнилом, а кров’ю. Кров’ю тих, хто не зміг вижити.
Він підняв келих червоного вина, і рідина в ньому здалася густішою за вино — схожою на кров.
— Запам’ятайте, — додав він, вдивляючись у місто, — імперії падають, коли їхня тінь стає довшою за світло.
Його вовки завили в унісон, ніби підтвердили сказане.
А місто за вікном продовжувало жити — блискуче, небезпечне й готове пожерти всіх, хто посміє кинути виклик його законам.
Тиша раптово розірвалась. У двері кабінету кинули чоловіка — закривавленого, з розбитими губами та розширеними від страху очима. Його кидок об землю луною розійшовся по кімнаті.
Лоренцо навіть не ворухнувся. Він лише відкинув ногу на ногу й зробив ковток вина. Вовки підвелися одночасно, їхні ікла блиснули в напівтемряві.
— Ти знав правила, — тихо промовив він. — І зрадив.
Кров крапала з рота полоненого, змішуючись із холодним мармуром підлоги.
— Прошу… — захрипів той. — Це була помилка…
Лоренцо поставив келих на стіл і нарешті підвівся. Його кроки звучали важко, розмірено. Він схилився над чоловіком і подивився прямо в очі, без жодної емоції.
— У нашому світі помилки коштують життя, — сказав він.
Вовки рвонули вперед. Кабінет наповнився гарчанням і криками, що швидко стихли, залишивши лише запах крові у повітрі.
Лоренцо знову взяв келих і спокійно підняв його.
— Імперії тримаються не на страху. Вони тримаються на крові, — промовив він, звертаючись у порожнечу.
За вікном загуркотіло місто. І його тіні стали ще густішими.
Двері рвучко відчинилися.
Тіло вдарилося об підлогу.
Кров розлилася плямою.
Чоловік кашлянув — червоні бризки на білому мармурі.
Вовки піднялися. Очі світилися голодом.
Лоренцо сидів нерухомо. Келих у його руці не тремтів.
— Зрада, — його голос був, як ніж. — У нашому світі це завжди кінець.
— Прошу… я… — чоловік захрипів. Його зуби були червоні, наче зламана цегла.
Лоренцо підняв руку.
Вовки кинулися вперед.
Хрип.
Крик.
Роздираюче гарчання.
Червоне залило підлогу.
Тінь від вовків здригалася на стінах, ніби саме пекло танцювало у кабінеті.
Лоренцо піднявся. Його чорний костюм поглинав світло. Він пройшов повз тіло — вже нерухоме, вже холодне.
Він нахилився, торкнувся червоної калюжі пальцем.
Вино і кров мали однаковий колір.
— Тільки так будують імперії, — прошепотів
він.
Він зробив ковток.
А місто за вікном сяяло, ніби нічого не сталося.
Кімната завмерла в тиші. Лише краплі крові стікали по мармуру, малюючи червоні ріки. Вовки повільно облизували ікла, їхні очі все ще світилися, ніби віддзеркалюючи саме пекло.
Лоренцо підійшов до вікна. Його силует вирізався на фоні міста, яке сяяло тисячами вогнів. Місто не знало, скільки життів коштує кожен його світлий вогник.
Він підняв келих, обернувся до трупа й усміхнувся холодною усмішкою.
— Хай ця ніч запам’ятає твоє ім’я, — сказав він тихо. — Бо завтра вже ніхто не згадає.
Келих торкнувся його губ. Вино й кров у його уяві змішалися в один смак.
Смак влади.
Смак смерті.
Вовки завили знову, і це виття розчинилося в шумі міста.
А тіні імперії ставали дедалі густішими.
Вітаю читачі в моєї нової історії
Надіюся вам сподобається ця історія вітаю вас в мафіозному світі ????
