Раді Вас бачити!

Анна сиділа в саду резиденції, сховавшись від гучних голосів у головному залі. Пахло жасмином, нічна волога опускалася на мармурові сходи, а вдалині чувся глухий шум фонтанів. Вона гойдала келих у руках, хоча давно вже не пила. Очі блищали від сліз, але в них тепер було не тільки розпач — там жеврів виклик.

Вона відчувала його погляд ще до того, як обернулася. Лоренцо стояв на кілька кроків позаду, у темному костюмі, з тією самою холодною бездоганністю, яку Анна ненавиділа всі ці роки. Його присутність наче витісняла повітря.

— Ви знову стежите за мною? — її голос прозвучав твердо, хоча серце билося шалено. — Чи це теж «заради сім’ї»?

Лоренцо не відповів одразу. Він повільно підійшов, зупинившись поруч. Його обличчя залишалося непроникним, але очі, темні й глибокі, затрималися на ній довше, ніж мали б.

— Ти занадто голосно граєш у чужій грі, Анно, — тихо сказав він. — Це небезпечно.

Вона засміялася різко, гірко.

— Небезпечно? Ви говорите про небезпеку мені? Після того, як замкнули мене в цьому світі, де кожен другий тримає ніж за спиною? Я вже давно в небезпеці, Лоренцо. Завдяки вам.

Її слова вдарили, і він, на мить, ніби зупинився. Він звик, що люди мовчать, бояться, виконують. Вона ж — дивилася прямо, не ховаючи ані гніву, ані болю.

— Я не твій ворог, — сухо кинув він.

Анна різко підвелася й підійшла ближче, майже торкаючись його.

— Тоді хто ви? Холодний бос, який бачить у мені лише клопіт? Чи чоловік, який боїться зізнатися, що я для нього більше, ніж свідок?

Вона сама не повірила, що це сказала. Але слова вже зависли в повітрі.

Лоренцо дивився на неї мовчки, і щось у його погляді змінилося. Губи смикнулися, ніби він хотів стримати реакцію. І тоді сталося те, чого Анна не очікувала: він усміхнувся. Ледь-ледь, але щиро.

Вона застигла, приголомшена.

— Ви… усміхаєтесь? — прошепотіла вона, наче це було заборонене диво.

— Ти вперта, — відповів він майже лагідно. — І, здається, єдина, хто наважується говорити зі мною так.

Усередині Анни зметнулися дві протилежні сили: страх і незрозуміле тепло. Вона знала — ця усмішка небезпечна. Бо вона руйнувала все, що вона собі вибудувала, всі захисні стіни.

— Я не боюся вас, Лоренцо, — твердо сказала вона, відступаючи на крок. — І ніколи не зламаюсь остаточно.

Його усмішка згасла, але очі залишилися м’якими ще мить.

— Подивимося, Анно, — сказав він тихо. — Подивимося.

Вітер ворухнув жасминові гілки, і між ними вперше спалахнула іскра — небезпечна, непередбачувана, але така, що вже неможливо загасити.

Анна стояла занадто близько, щоб ігнорувати тепло його тіла. Лоренцо не відступив — навпаки, нахилився трохи вперед, і їх розділяли лише кілька подихів.

— Ти кажеш, що не боїшся мене, — його голос став низьким, хрипким. — А якщо я зараз зроблю крок, Анно, чи вистачить у тебе сміливості не здригнутися?

Її пальці стиснули келих так сильно, що скло скрипнуло. Вона кинула його на стіл і підняла підборіддя.

— Спробуйте. Я не відведу очей.

Він засміявся тихо, але сміх більше нагадував рик. Його рука ковзнула вперед і торкнулася її зап’ястка, холодні пальці проти гарячої шкіри. Анна різко вдихнула, але не відступила.

— Ти граєш із вогнем, — прошепотів він, наближаючись. — І цей вогонь може спалити тебе зсередини.

Вона нахилилася ближче, так що їхні губи майже торкнулися.

— А може, я сама — вогонь, Лоренцо. І саме ти ризикуєш згоріти.

Їхній погляд зчепився, наче дуель без зброї. Кожен чекав, хто перший відступить. Але ніхто не хотів віддавати перемогу.

Раптом він різко стиснув її зап’ясток, змусивши її відчути його силу. Вона здригнулася, але не відвела очей. Навпаки, посміхнулася виклично, хоча серце билося, наче в пастці.

— Ви думаєте, я слабка? — її голос був тихим, але в кожному слові бриніло лезо. — Ви п’ять років намагалися мене зламати. І що? Подивіться на мене, Лоренцо. Я ще тут.

Його очі спалахнули темним вогнем. Він нахилився так близько, що його подих торкнувся її шиї.

— Так, ти тут, — прошепотів він, — і саме тому я вперше не впевнений, чи хочу тебе зламати… чи залишити цілою.

Анна відчула, як коліна мало не підкосилися, але вона вчепилася в його піджак, щоб не видати слабкості.

— Ви обіцяєте небезпечні речі, — хрипко сказала вона. — А я вмію відповідати небезпекою.

Його усмішка повернулася — тепер відверта, хижо-чарівна. І він відпустив її різко, відступивши на крок, ніби перевіряв її реакцію.

Анна важко вдихнула. Тіло горіло, а розум кричав, що вона зробила крок у прірву. Але в її очах уже не було страху — лише виклик.

Він дивився на неї так, наче вона щойно змінила правила гри.

— Ця ніч запам’ятається нам обом, — сказав Лоренцо, і його голос був небезпечним обіцянням.

*************************

Повітря в кімнаті стало задушливим. Лоренцо мовчав, але його погляд був важчим за будь-які слова. Він звик, що люди тремтять під ним, але Анна стояла перед ним, піднявши голову, наче викликала бога на дуель.

— Ви боїтеся, — тихо сказала вона, і в її голосі прозвучала нотка зухвалості.

Його очі звузилися.

— Я? — він майже прошипів. — Я, Анно?

Вона зробила крок уперед, скорочуючи відстань між ними, поки їхні тіла не торкнулися.

— Так. Бо вперше ви не знаєте, що зі мною робити. Убити? Зламати? Чи… піддатися?

Він зціпив щелепу, а рука майже сама собою знову схопила її за талію. Стиснув так, що вона відчула його силу й приховану лють.

— Обережніше, — його голос зірвався на хрип. — Ти переходиш межу.

Анна усміхнулася крізь біль, її подих торкнувся його губ.

— Може, я саме для цього й народилась — щоб зламати ваші межі.

Він різко притягнув її ближче, так що їхні губи майже зімкнулися. Серце Анни шалено калатало, але вона не відводила погляду. Її пальці ковзнули вгору по його піджаку, доторкнулися до шиї.

— Ви не зможете мене контролювати, — прошепотіла вона. — Ніколи.

Ці слова вдарили в нього сильніше за кулю. Його очі спалахнули темним полум’ям, і він стиснув її так, ніби готовий або поцілувати, або задушити. Напруга між ними була настільки густа, що повітря можна було різати ножем.

— Ти навіть не уявляєш, із ким граєш, — його голос був ледве чутний, але кожне слово було загрозою.

Анна зухвало нахилила голову, торкнувшись губами його щоки — не ніжно, а як виклик.

— А ви навіть не уявляєте, що я готова поставити на карту.

Лоренцо різко відштовхнув її до стіни, сам притиснувшись так близько, що вона відчула його серцебиття. Він дихав важко, наче звір, що стримує себе в останню мить перед стрибком.

— Ти просишся, щоб я зламав тебе тут і зараз, — прошипів він.

— А може, — її голос тремтів, але очі палали, — ви боїтеся, що не зможете.

Ці слова добили його. Усмішка з’явилася на його обличчі — хижа, небезпечна, абсолютно не людська. Він нахилився так близько, що їхні губи торкнулися на мить — майже поцілунок, але не зовсім. І це було страшніше, ніж якби він справді поцілував.

Анна відчула, що її тіло здригнулося, але вона не відступила. І саме в цю мить він відпустив її різко, ніби кидав виклик у відповідь.

— Гра тільки почалася, Анно, — його голос був низьким і крижаним. — І запам’ятай: у цій грі виживає не той, хто сміливий… а той, хто хитріший.

Анна вдихнула повітря, намагаючись зібратися. Її серце билося так, що вона відчувала кожен удар у скронях. Але усмішка залишилася на губах.

— Побачимо, Лоренцо, — відповіла вона тихо. — Побачимо.