Раді Вас бачити!

Inevitabilitas | Неминучість

«Деякі душі народжуються не для спасіння. А для того, щоб змусити інших зробити вибір»

— Пророцтво Сьомого Слова ✟

У безодні вогонь не гріє. Він лише підкреслює темряву — ту, що поглинає навіть своїх дітей.

Навколо холодне каміння, що тягнеться у безкінечність. Чорна імла, що шкребеться по закутках, моторошна тиша… І вона. Луксурія — сьоме дитя гріха.

Демониця нудьгує, завмерши разом із часом. Та її погляд жадібно ковзає по сяйву священних ієрогліфів, що пульсують на божественній скрижалі.

Пророцтво. Кажуть, його залишив власною рукою Творець... І вже тисячоліття воно належить тільки їй.

Різкий видих демониці порушив тишу. Вона відкинулась назад, ніби втомлена від самого існування, і сперлася на м’яку спинку трону. Закинула ногу на ногу, нервово сіпаючи стопою. Брови зійшлися до перенісся.

Демониця тримає руків’я клинка. Його золоте сяйво підсвічує роздратування на її обличчі. Кінчик леза впирається в підлокітник трону, поки вона повільно обертає його, шкрябаючи камінь.

Луксурія грається з реліквією, що має право судити навіть небеса.

— Зіронько… — звертається вона у пітьму. — Пробуди його.

Порожнеча відповідає одразу — із темряви зали виринає постать у каптурі. Обличчя приховане, але рухи видають напругу. Він іде до скрижалі, стримуючи тремтіння — не страх, лише легке хвилювання перед величчю пророцтва.

Зупиняється за крок. Постать простягає долоню до скрижалі, і повільно піднімає голову. З-під каптура спалахують очі — майже білі і холодні, як світло далеких зірок.

Луксурія ловить цей погляд. Подається вперед, не приховуючи нетерпіння.

Пророцтво, відчув нав'язливий дотик, відгукується.

Сяйливий бурлеск миттєво ошпарив очі демониці. Луксурія різко відвертається. Шипить, коли сяйво її ранить. Повіки стискаються. З-під них повільно скочуються кілька крапель кровавих сліз.

Світло виривається назовні з різкою силою. Удар відштовхує постать, через що його тіло не витримує напору. Він відлітає, глухо вдаряється об кам'яну підлогу.

Ієрогліфи відриваються від поверхні скрижалі й піднімаються в повітря, замикаючись у кільця. Вони рухаються повільно й важко, переплітаються між собою, підкорені невидимому порядку.

Луксурія дивиться на пробуджене пророцтво, звикаючи до пекучого сяйва.

Воно мовчало надто довго…

— Ти знаєш, що маєш зробити.

Слова народжуються не в просторі — в ній самій. Це не голос, а тиск, що формує думки зсередини. Холодний, беземоційний і мертвий.

— Ти знаєш, кого шукати. І ти знаєш, для чого це робиш.

Луксурія стискає щелепи. Вона ненавидить, коли пророцтво проривається в її свідомість, перегортаючи думки, як сторінки, але ще більше — коли змушує чекати.

— Вкажи мені шлях до останнього ангела, — голос напружений, різкий.

Пророцтво входить у неї, розливається по свідомості. Воно тисне на її темну сутність, повільно випалює зсередини, залишаючи після себе лише порожнечу.

— Ти ще не готова.

— Хто цього разу? — вимагає відповіді демониця.

Вона різко підводиться і наближається до скрижалі — настільки близько, наскільки дозволяє нестерпне сяйво.

— Вигнанець зараз серед Божих створінь. Єдиний. І він знищить пророцтво, щойно зрозуміє твій задум. Пророцтво має існувати. Чекай іншого, демонице.

Серафіель підводиться обережно, скидаючи каптур і намагаючись не порушити зв’язок демониці з пророцтвом.

Його плечі напружуються, коли він дивиться на власні крила на чужій спині, що тягнуться до священого світла. Сам він відступає назад, у тінь, уже навчившись уникати того, що більше йому не належить.

— Я знищу тебе, — холодно обіцяє Луксурія, міцніше стискаючи руків’я клинка.

Новий спалах б’є в очі, і по її бездоганному обличчю повільно стікають свіжі криваві цівки. Але погляду вона вже вперто не відводить.

— Ти зникнеш разом зі мною, — голос пророцтва глухне, стає важким і ворожим.

— Зникну, — легко погоджується вона, загрозливо посміхнувшись. Притискає лезо клинка до світлових кілець, які замерехтіли. — Як і ти. І тоді ніхто не отримає бажаного. Назви ім’я.

Тиша затягується. Тиск леза небезпечно посилюється, залишив першу тріщину на пророцтві.

— Кассіель.

Луксурія опускає клинок.

Вона відвертається від світла, втрачаючи до нього інтерес, і повертається до трону, закарбовуючи кожен крок чітким стуком підборів.

Похмурість зникає з її обличчя. Губи повільно розтягуються в усмішці — звабливій і хижій водночас.

— Архангел сліз і терпіння, — вимовляє вона з тихою насолодою. — Той, хто кориться і не чинить спротиву…

На мить зупиняється перед троном.

— Хіба це не подарунок на завершення?

Вона вже смакує цю думку.

Серафіель, зазвичай мовчазний і спостережливий ангел, насупився. Він відчув небезпеку, розуміючи, про кого йдеться, навіть не почувши імені.

— Архангел мовчання і самотності, — обережно виправив свою господарку Серафіель. — Він ще не втратив свого вознесіння. Кассіель досі вірний Батькові, небесам… і своїм братам та сестрам.

Луксурія перевела на нього погляд, насмішливо сіпнув кутиком вуст.

— Я це відчуваю, — тихіше додав він.

Демониця ледь нахилила голову, зважуючи його слова.

— Кассіель краще за всіх нас розуміє, що таке неминучість, — тихо мовила вона, піднімаючи підборіддя.

Під час їхньої першої, доленосної зустрічі він лише… був поруч. Вона відчувала його присутність, але той боягузливо ховався у просторі. І спостерігав, як Луксурія дала Єві можливість стати грішною.

Архангел не втрутився в її задум. Не зупинив падіння Едемського саду. Не простягнув руку людям, коли вони втратили віру і шукали опори в темряві. Він завжди приймав долю. Не погоджувався, але приймав. Як приймають те, що неможливо змінити.

Його сила була не в дії, а в терпінні.

Очі Луксурії спалахнули вогнем, коли за кілька століть нудьга змінилася на передчуття захлопливого полювання.

— Він буде моїм, — сказала вона твердо, посміхнувшись. — Вкажи мені шлях.

Пророцтво здригається.

Вперше від дня створення сила Всесвіту… завагалася. Навіть пророцтво не знає, що станеться, коли Луксурія схопить ангела, щоб в останній раз схилити світло до своїх ніг.

...Та за мить темний простір залило світлом, прокладаючи шлях.