Раді Вас бачити!

Завершення

   Посланця знайшли біля воріт рано-вранці. Дехто в Ордені вже почав думати, що Флоріан згинув, але тільки не майстер Джереом. І не Валент – вірний помічник та учень посланця. Обидва вони вірили, що той повернеться. Так воно й сталося.

   Весь в запеклих ранах, з обпеченим обличчям та без частини волосся на голові. Але живий. Вкрай виснажений. Флоріан ледь знайшов у собі сили, щоб підвестися та сказати вартовим тільки одне:

— Мене. До майстра. Все. В. Сумці.

   Посланця одразу підходили по під руки. Був світанок. Більшість братів та сестер вже не спали, всі хотіли побачити посланця, чи живий він, та як виглядає. Однак майстри швидко розігнали молодь, відправивши до роботи та на заняття. Монастир жив своїм життям.

   Посланець провалився у глибокий та тривожний сон, як тільки ліг на ліжко, куди його привели. Флоріана оглянули, стягнули з нього брудний одяг. Спробували напоїти хоча б, але не встигли. Чоловік заснув, як тільки торкнувся обличчям м’якої подушки.

   Довго він марив, бубонів щось незрозуміле собі під ніс. То приходив до тями всього на мить, то знову падав в небуття. Коли майстер Джереом відкрив сумку посланця – у нього аж очі розплющилися ширше. Він скликав решту майстрів, попросив прийти настоятелів. Адже Флоріан приніс артефакт, до того ж – рідкісний. Клинок під назвою Серце. І ще – книгу в червоній шкіряній обкладинці. Товсту, повністю списану.

   Всі вони сиділи мовчки біля Флоріана. Вчителі, навіть настоятелі. Хтось дивився на нього зі співчуттям, хтось – з тривогою. В книзі було дуже багато інформації про артефакти, Джереом зрозумів це лишень погортавши її протягом хвилин десяти. Він показував братам і сестрам ці дивні письмена. Всі одразу зрозуміли, що ця книга може стати ключом до чогось важливого. Або – черговим прокляттям, як і всі артефакти та магічні предмети.

   Наступного дня, ближче до обіду, Флоріан прийшов до тями. Зміг навіть з’їсти рагу та яєчню. Готував Валент – юнак хотів особисто бути присутнім біля вчителя, коли той вже буде при пам’яті.

— Учителю, ви живий!

   Валент забіг до світлої просторої кімнати, яку виділили для посланця. Хлопчина усміхався від вуха до вуха, він був надзвичайно радим бачити живим свого улюбленого наставника.

— Ага. Привіт, Валенте. Як справи?

— Та нічого. Я за всім дивився! Рослини поливав, полов, і про город не забув! У вас в будиночку повний порядок!

— Дякую.

   До кімнати тут же увійшов Джереом.

— Валенте, ти чого увірвався сюди?

— Я їсти приніс!

— Ну приніс і молодець, наш хворий уже все з’їв. Так, Флоріане?

— Так точно, майстре Джереом – Відповів з ліжка посланець та закашлявся.

   Валент вийшов з кімнати, кинувши теплий прощальний погляд на чоловіка в ліжку. Посланець підморгнув хлопчині.

— Ну як ти, синку?

   Майстер Джереом сів на ліжко поряд. Помацав долонею лоба у хворого. Виглядав тривожно, борода – скуйовджена. Вперше, здається, посланець бачив таку бороду у майстра.

— Нічого. Живий. Руки-ноги на місці. Коліно – паскудно.

— Бачу, що потрапив ти в пригоди…

— І лице обпалили. Є таке. Майстре, я маю багато що вам розповісти. І про нашу справу теж. А ще – Дієро Канітар живий. Він зібрав послідовників у Місті Тіней.

   Далі посланець розказав про свої пригоди в Джизз-Іларі. Про степовиків-охоронців, про намет, про сектантів у темних балахонах. Про бій з Дієро Канітаром та надзвичайно потужні магічні атаки. Про таємний хід в підвалі, про переслідування в джунглях… Збрехав він тільки коли називав район, де врешті і виявив Констанцію. Змінив деякі деталі в історії. Щоб хоча б трохи приховати те, що зробив. Вірніше – те, чого так і не зміг зробити.

   Нікого більше не було в кімнаті, ні біля неї. Тому майстер спитав:

— Я бачив волосся в сумці. Це те, що я думаю?

— Так, майстре. Я виконав ваше прохання. Приніс доказ.

   Майстер Джереом схвально кивнув. Говорив він своїм звичним рівним тоном, намагаючись не демонструвати емоції. Але вони були.

— Добре, синку. Ти приніс мені добру вість. Я радий, що ти вижив. Вибрався з такої колотнечі… Як і завжди. А щодо Серця та твого взаємозв’язку з ним – ми помізкуємо. “Відв’яжемо” від тебе цей диявольский клинок, не хвилюйся.

— Майстре… Я трохи переглянув книгу. Там символи. Якісь незрозумілі письмена. Я вже бачив такі колись.

— І де ти їх бачив?

— В Шелфілді. Ну. Тоді.

— Всі артефакти між собою міцно пов’язані, Флоріане. Більше цей клинок нікому не зашкодить, як і ті рукавиці. Ти добре попрацював. Щодо символів. Ми подумаємо з настоятелями. Можливо тебе провідає ще хтось із братів та сестер. Потурбують тебе, якщо будуть запитання.

— Та будь ласка. Я давно не спілкувався з живими людьми. Тільки з примарами…

— Примар не існує. Ти ж знаєш.

— Так точно, майстре. То я ще від травм не відійшов. І я от все думаю…

— Синку, досить тобі вже думати. Тепер відпочинь вже нарешті. Відіспися. Все, твоє останнє завдання виконано. Пам’ятаєш мої слова?

   Посланець посміхнувся. Йому дійсно було приємно, що майстер сам згадав про обіцянку.

— Пам’ятаю, майстре. Дякую. Але от все ж… Пригадуєте ту історію? Тоді той убивця, що рукавицями володів, багато років провів десь на болотах. В Латтхорні, наскільки я пам’ятаю. Повернувся додому – і почав такі ж символи малювати. Які я зараз знайшов у цій книзі. Чи може бути таке, що наш Дієро Канітар був причетним до становлення того психа двадцять років тому? Дав йому артефакт?

— Дієро Канітар – хитрий змій. Могло бути й таке. Це дуже давня справа. У нас – багато роботи і тепер є… Як бачиш. Взагалі те, що чаклун живий – щось неймовірне. Шкода, що ти на власні очі не зміг побачити його мертвим - Майстер опустив очі.

— Я знаю. Провалився з ним.

— Не провалився. Якщо все так, як ти розповів – то ми на крок попереду. Його послідовники загинули, артефакт, що був у будинку – у нас. Як і книга. Книга ця – цікава. Я впевнений, що її вивчення нам дасть багато інформації. В будь-якому разі, ти вивів геть із гри Дієро Канітара, перемішав йому все. Його плани. Ми обов’язково їх дізнаємося, але це вже без тебе. Все, йду я поки. Відпочивай. Скоро тобі принесуть обід. Треба багато їсти зараз, щоб відновитися. Зрозумів?

— Я ж лишень поснідав, та й Валент он заходив…

— Що там твій Валент уміє готувати. Облиш. Все, я пішов.

   Майстер Джереом вийшов з кімнати, залишивши посланця наодинці з собою. Флоріан роздумував. Не було йому спокійно на душі. Тому що десь там залишилась стіна в підвалі будинку біля східної стіни Міста Тіней, де зник чарівник. І десь там залишилась Констанція. Чомусь вона почала приходити в думки посланця останні часом. Ще коли він діставався до монастиря, коли вибирався з джунглів – почав про неї думати. Та й у видіннях теж з’являлася постать дівчини. Поряд із зимовим Шелфілдом, набряклим обличчям Морта, наставницею Гестією та холоднокровним Кацу.

   Вже ввечері цього дня посланець вийшов у двір. Його проводжали поглядом молоді учні, дехто махав рукою. Робили вигляд, що немає опіків на обличчя. Ввічливі.

   Підбіг Валент – запропонував допомогу в пересуванні, посланець тільки відмахнувся. Він все дивився і не міг очима віднайти Хотча. Дивно, що друг не провідав його ще вранці.

— Ти вчителя Хотча не бачив, Валенте? – Поцікавився посланець у свого учня.

— Він якраз позавчора кудись на завдання відправився. З Ліріт.

   Ага, тому Хотча й не було зараз в монастирі. Нове завдання… Не спить ніколи Орден, все бореться й бореться зі злом, а жодного кінця-краю ця боротьба не має.

   Посланець вирішив провідати дві могили на кладовищі. Звичайно, він і до інших полеглих братів та сестер інколи заходив. Але того вечора хотілося поговорити тільки з двома особами.

   Флоріан швидко віднайшов доглянуті могили Гестії та її чоловіка Вільгельма, котрий теж лежав поруч. Посланець всівся просто на зелену траву і почав пошепки розмовляти з ними, як зі старими друзями. Ділитися переживаннями, про щось запитувати лишень йому відоме.

   Востаннє він робив це давно, ось так приходив і спілкувався. А тепер ось захотілося поговорити знову з давно померлими близькими людьми. Мертві багато чого знають! Хотч якось жартував, що поки ти говориш з мертвими – це нормально. Але якщо мертві починають промовляти до тебе – то все, пиши пропало.

   На ніч Флоріан вже прийшов до власного будиночку, покинув свій особистий імпровізований госпіталь. Всередині абсолютно нічого не змінилося. Розцвітав його невеличкий сад, все було прибрано й охайно.

— Молодчина, Валент. Все вірно робиш – Похвалив пошепки свого учня посланець, хоча того зараз не було поряд.

   Флоріан сів на рідне ліжко. Витягнув з під нього невеликий ящик. У ящику – запасні кинджали. Точні копії його втрачених клинків! Вага – ідеальне співпадіння, грам в грам. Як і повинно бути! Від серця відразу відлягло. Стало якось спокійніше, світліше.

   Посланець привів себе до ладу, побрився, переодягнувся і нарешті заварив собі свого улюбленого чаю з особливого листя. Він чекав цього моменту так давно! Просто сісти на своїй веранді, подивитися, як вечір поволі обнімає монастир, та як продовжують працювати й тренуватись молоді. Чаювання без кваплення.

   На самому дні своєї шкіряної сумки він знайшов декілька волосин кучерявої дівчини. Випали, коли сумку оглядав Джереом, напевне. Посланець взяв ці три волосини. Стиснув їх в кулаці. Зробив декілька ковтків гарячого чаю і замислився, очікуючи поки проявиться ефект.

   Констанція залишилась сама. Якщо хтось із учнів Канітара ще був у місті – напевне ж спробує вийти на провидицю, щоб помститися. Або й сам Канітар. Вірогідність того, що чаклун живий – існувала.

   Посланець, звісно, дуже хотів би відправитись на повноцінний відпочинок. Полікувати нарешті коліно та серйозно зайнятися садом. Однак потрібно було довести справу до кінця. Він не сумнівався, що Орден відправить людей до Джизз-Ілару та спробує взяти слід хитрого мага. Але все ж Флоріан відчував себе відповідальним.

   Чоловік заплющив очі. Чай почав діяти. Мозок нарешті повністю розслабився, відпустивши всі тривоги і важкі думки. Посланець стиснув волосини Констанції сильніше і спробував заговорити до неї. Згадуючи їхній внутрішній діалог, коли вони атакували чаклунів.

   “Кеїшо. Ти чуєш мене?”

   Посланець і сам не міг собі пояснити, для чого намагається вийти на зв’язок з молодою провидицею. Хвилювала вона його, от і все. Просто було бажання побачити її. Почути голос.

   “Кеїшо. Констанціє. Це посланець. Ти жива? Ти в порядку?”

   На що він розраховував на такій відстані? Те, що Констанція змогла провести той невеликий діалог подумки там, коли була поряд – не означає ж, що вона здатна такий же трюк здійснити за стільки кілометрів…

   “Якщо ти жива – дай відповідь. Хочу побачити тебе.”

   “Ну привіт. Чую.”

   Флоріан аж стрепенувся, коли почув чужу думку у своїй голові. Це точно не був чай. Чоловік одразу протверезів. Слух та запах загострилися, м’язи напружились. Це вона.

   “І посланець, може скажеш нарешті своє ім’я, га?”