Раді Вас бачити!

Розділ 7 

   Складне пробудження, знову трав’яний відвар, нудота. Немає сил навіть піднятися. То мені краще, то гірше. Знову провалююся в небуття. Зі мною говорить Кеїша:

— Тебе колись били магією?

— Били.

— Зараз ти зовсім занеміг. Заклинання сильне. Треба тебе привести до тями…

   Її холодні пальці масажують мої вуха і гладять обличчя. Це трохи допомагає повернутися до пам'яті. Здається, я знову відчуваю ноги і руки. Дивлюся у її блакитні очі та на рожеві губи.

— Ти зі мною? Бачу, що так. Слухай — Констанція окропила моє обличчя холодною водою — Я приблизно знаю, де Канітар. Вартовий ледь від щастя не застрибав, коли мене побачив. На побачення запросив. Ну, ми поговорили. Цю розмову він, правда, забуде невдовзі. Я так зроблю. Отже, є група диваків, живуть вони в одному з будинків прямо біля східної міської стіни. На тій вулиці небагато будівель... А мій вартовий  далеко не одразу згадав все це, плутався в словах... Видно хтось попрацював з його пам'яттю. Але я змогла... Дістати спогади. 

   Молода, красива, колюча. А ще - здібна. Такі завжди знаходять проблеми. Часто рвуться їх вирішувати, але не завжди знають як. Поспішають.

— Канітар сильний. Він міг тебе відчути? — Спитав я пошепки, витискаючи з себе кожне слово.

— Намагався намацати. Ми вже можемо зробити висновок, що міська варта не помічає їхню секту. Отже - Канітар витрачає багато сил на відволікання. Це досить енергозатратна магія. Але старий виродок стає потужніше з кожним днем, я знаю. Відчуваю його злобу та бажання добити мене. Спи. Але спи не довго. Ти потрібен.

   Вона прикрила мені очі своєю долонею. Я стикався з найрізноманітнішою магією: мене намагалися підпалити, заморозити, розламати на частини. Обманути ілюзіями, отравити. Збити з пантелику. Але ніколи раніше я не приймав на себе удар такої сили. Чарівник раптом відкрив у собі талант великого мага? Це навряд. Дієро Канітар — не самостійна фігура, ніколи нею не був. Він послідовник. При цьому, досить посереднього рівня.

   Був. Колись. А зараз? Як змінився чаклун, що він здобув та які у нього цілі?...

   Думки знову почали плутатися, я дуже хотів звернути увагу на щось важливе, але не зміг. Свідомість віднесло кудись в далечінь, де не було ні пам’яті, ні часу, ні почуттів.

   Спав годин декілька, а відразу після пробудження мене знову знудило. Ратшат, здається, це був саме він, поплескав по плечу. Коли я закінчив свою брудну справу, то знесилено впав на підлогу. Але голова була значно яснішою, ніж раніше. Я повернувся у світ живих.

— Кеїша скоро прийде. Випий води та приведи себе до ладу. Покажу, де можеш помитися — Подав голос охоронець.

   Говорив плавно, отже, мою мову розумів. Степовик поклав на стіл комплект чистого одягу й два кинджали. Один з них — мій. Сперечатися з охоронцем Констанції я не став. До мене поверталися сили. Я підійшов до столу, взяв зброю, покрутив в руках. Зважив.

— Дай мені ще один такий самий. Вони різної ваги.

   Ратшат здивовано підняв брову:

— Зброя однакова.

— Вага різна. Мені треба точно такий же.

   Ратшат гмикнув, щось сказав своєму співвітчизнику. Той мирно готував їжу, здавалося, не відреагував. Родинна ідилія в них тут. Кеїша та її близькі друзі. З недавніх пір у цю сімейку вписуюся і я, щоправда, більше в ролі баласту. Ратшат відкрив великий сундук в кутку підвалу, він розпочав діловито перебирати щось дзвінке всередині. Вага клинків і справді різнилася. Але відчути різницю було складно.

* * *

   Дівчину я зустрів вже в новому одязі, чистим та поголеним. Степовики запропонували мені зброю, якої у них виявилося достатньо, але мені завжди вистачало пари кинджалів. Шкода тільки, що звичної пари своїх в мене більше не було. Доведеться задовольнитися заміною, цілком якісними, але поки що незвичними клинками, які мені люб’язно надав Ратшат. Тхарсі, як я помітив, більше був за господарство й побут. І справді — сім’я, де кожен має свою роль і обов’язки. А за головну в сім’ї — її величність Констанція.

— Треба простежити за тими будинками. Лізти до них отак — самогубство.

— Треба нападати й прибити їх усіх, мене вже дістало ховатися. Спокою не буде, поки старий живий. Скоро він нас відчує.

— Поки не відчув?

— Це тому, що я маскую нас. В мене потужне маскування, але надовго його не вистачить, треба діяти.

   Молода провидиця рвалася в бій. Вона стиснула губи. Тхарсі та Ратшат завмерли, слухаючи нашу розмову й очікуючи наказу. Зрозуміло, я не збирався залишатися в місті довше, ніж потрібно. Я розраховував позбутися групи Канітара, а після і дівчини з її степовими друзями. Але кожен мій крок має бути виваженим, бо мій противник небезпечний, і що найгірше — він готовий. Застати зненацька, як я звик, цього разу не вийде.

— Розкажи мені про свою силу, подруго. Разом нам доведеться битися спина до спини, то я хотів би розуміти, на що ти здатна.

   Зайвої інформації не буває. Треба було зрозуміти, звідки в Констанції така віра в себе. Що вона ще може. Дівчина вмостилася прямо на кухонний стіл. Театрально зітхнула і закотила очі.

— Тхарсі, Ратшат, залиште нас у підвалі на пару хвилин, будь ласка.

   Друзі-степовики навіть не думаючи сперечатися, швидко відставили свої справи й вирушили до старих вітхих сходів нагору. Беззаперечне підпорядкування. Її прохання, до речі, прозвучало рідною мовою. Отже, точно все розуміють.

— І які докази ти хотів би побачити, друже? Мені силою думки підняти тарілку? Чи запустити блискавку в стіну?

— Ну хоча б розкажи трохи більше про себе. Як твоя сила може допомогти в бою?

— Не знаю, скільки й чого тобі розповів мій татусь. Ну, слухай… Я сім років прожила в степах. Була заміжня за вождем одного з племен. Велика людина. Прекрасний чоловік… Я довго шукала себе в світі, подорожувала. І тільки у Вірамі знайшла спокій.

   Кеїша на мить замовкла, і я зрозумів, що згадувати про це їй важко. Обличчя дівчини якось одразу осунулося, погляд став відчуженим, а зморшки — більш помітними. Інколи згадувати минуле — означає ворушити рани. Я це знаю.

— Я відкрила в собі дар зцілення душ. Шаман племені допоміг мені побачити мої здібності. Чоловік завжди радився зі мною. Я відчувала його тривоги та тривоги його війська. До мене приходили за порадою наші люди. За добрим словом, за надією. Я багатьом допомогла подолати внутрішній біль після смерті близьких та різних життєвих невдач.

   Я допомагала степовикам, стала частиною їхньої сім’ї. Отримала нове ім’я — “Кеїша”. Це скорочене від “Кеїшира-Аптр”. А перекладається як “Та, що несе благу звістку”. Так от і несла я благу звістку, поки чоловіка підло не вбили, а наше плем’я не розпалося. Залишилися тільки Ратшат і Тхарсі. Вони були дуже близькі з чоловіком. Поклялися йому оберігати мене завжди і всюди слідувати за мною. Ось тобі й моя історія.

   А в дівчини цікава молодість видалась. Дехто й за ціле життя стільки пригод не переживає.

— Як я й кажу, на маскування в мене йде дуже багато сил. Я відчуваю Канітара… Його пошуки… Він стривожений. Як тільки я перестану нас ховати – він відчує. І тоді вони прийдуть сюди, буде бійня, можуть постраждати невинні люди. Тому нам треба або втікати з міста, або наносити удар. Часу обмаль, здорованю. Бери себе до рук.

* * *
 

   Зрештою, ми прийнялі рішення атакувати на світанку наступного дня. Почував я себе тепер значно краще. Мені запропонували простеньку шкіряну броню, я погодився. Добре, що з розміром все співпало. А ще у них знайшовся темний плащ з капюшоном; мав я слабкість до таких речей, тому зрадів. Досить було вже того, що я втратив власні клинки і тепер буду користуватися чужою зброєю, однак вештатися по місту в тому лахмітті, що я мав – теж небезпечно. Можу примелькатися. Тому нова броня виявилася дуже доречною.

   Ще навіть сіріти не почало в Місті тіней, а ми вже повільно наближалися до східного міського муру, намагаючись не привертати зайвої уваги. Черговий день у місті безкінечного ярмарку; я надіявся покинути його ще до обіду, тому й сумку вже зібрав. Благо зайвих запитань мої степові союзники не ставили, мовляв, чому це я відразу сумку з собою беру. А Кеїша була надто зосереджена на нашому маскуванні.

   Степовики взяли з собою камінці-обереги. Їх теж було достатньо в тій скрині, де вони тримали броню та зброю. Ці камінчики трохи відрізнялися від тих, якими користуються в Ордені, але я одразу впізнав їх. Ну, здається чоловікам, що їх зможуть захистити ці пустишки, додає воно їм впевненості - то й нехай. Я лишень посміхнувся подумки.

   Будиночків тут було дійсно небагато. Я йшов попереду, за мною – Тхарсі. Далі слідувала Кеїша, а в кінці – Ратшат. Дівчина весь час масувала скроні, казала, що відчуває потоки енергії зовсім поряд. Утримувати захист все важче, а, отже, лігво Канітара все ближче. Ми ховалися в тінях міського муру, в кущах та поміж дерев, рухалися тихо.

   Ми знайшли потрібний дім. Констанція вказала на нього та обхопила голову руками. Було видно, наскільки їй важко. Я спробував приобняти її за плечі, щоб підтримати, але дівчина відсахнулася.  

— Кеїша, повертайся назад до кущів. Тримай над нами захист! – Тихим голосом велів я і подивився на охоронців. Щоб зрозуміти, чи бачать вони, що їхній господарці кепсько.

— Ми впораємося самі. Треба, щоб ти зберігала концентрацію і щоб Канітар нас не помітив раніше ніж треба.

   Вона не відповіла мені. Натомість Ратшат щось сказав на мові степовиків. Дівчина кивнула. Отже, дала згоду.

   Тим часом на вулиці вже почало світати. Я помітив, що до заднього двору будинку вийшов молодий чоловік в темному балахоні. Ось ви де ховаєтеся, покидьки! Він вийшов за водою до криниці, в руках ніс металеве відро. Я тихо розпочав свій рух, жестом вказавши напарникам, щоб не смикалися та були на місці.

   Молодий любитель магії не почув мене. Він завзято прокручував кільце, піднімаючи відро з водою наверх, і щоб уникнути зайвого шуму, я дочекався, поки молодик дістане його. Далі – швидким рухом напав ззаду, обхопив його за шию. Придушив та натиснув, впав з ним додолу. В руках хруснуло. Я одразу почав тягнути чаклуна в бік, щоб сховати його в кущах. Щоб по-справжньому приховати мерця - потрібно тягнути далеко, тому нехай побуде ось так. З вулиці не помітять... Обшукав тіло – балахон мав дві вузенькі кишені, і до однієї з них цей хлопець запхав ключ від будинку. Мої супутники обережно вилізли з кущів та тепер наближалися до мене.

   У будинку було два входи, якраз із задніх дверей і вийшов цей молодчик, що тепер лежав обабіч. Отже – ми зайдемо через ці ж двері. Я дістав кинджали із піхов.

* * *

   З якоїсь причини в домі ніхто не спав, я чув голоси то тут, то там, вони належали чоловікам та жінкам різного віку. Ох і не пощастило! Було десь о пів на п’яту ранку, я розраховував, що хоча б частина жителів будинку спатиме. Чого це з самого рання вони швендяють?

   Взагалі наш план можна назвати сумнівним, тому що без розвідки та вивчення місцевості нападати на чаклунів небезпечно. Однак що ще робити, якщо Констанція стрімко втрачає сили?

   Я тихо крався напівтемним коридором будинку з клинками в руках, за мною слідували охоронці Кеїші. Крокували хлопці тихо, і це тішило. Звичайно в мене спершу виникла думка самому проникнути до закритого дому, адже мені було вкрай незвично працювати разом з кимось. Однак нові умови вимагали нових рішень.

   Я ледь не зробив наступний крок, вчасно зупинився. На дерев’яній підлозі будинку ледь помітив намальовані символи: два трикутники, кружечок, якісь ієрогліфи. Це була пастка чаклунів. Вочевидь, вони боялися непроханих гостей. Я жестами вказав на пастку степовикам та обережно почав обходити ці зловісні символи. Втрапиш в таке ногою – чекай біди, або вибухне щось, або заморозить на смерть. Я знав, що такі пастки розпізнають людей, ділять на своїх та чужих. Тобто в цьому домі таких сюрпризів могло бути ще багато. І камінці не вбережуть...

   Ми пройшли ще декілька метрів, я знову побачив схожі символи, цього разу – на стіні. Знову вказую на них супутникам. Зупиняюся. Отже, вперед не пройти. Знешкодити таку пастку можна, але потрібен час і певні інструменти. Хоча, можна й без них впоратися, просто це було б довше та складніше.

   Зліва – зачинені двері. За ними хтось бесідує. Я тихо підкрався до них та прислухався. Мені одразу вдалося розчути чоловічі голоси, і я зрозумів, що один з них стрімко наближається. Швидко зметикувавши, я притулився до стіни, завмер збоку від дверей. Степовики теж були наготові. Я завмер. Подумки почав рахувати. Так я зможу упіймати ритм, так я краще відчуватиму своїх ворогів та власні дії.

   Раз – двері відчиняються. В дверному отворі встигаю побачити темний балахон. Два – я стрімко нападаю на чоловіка в балахоні, встигаю перед цим оцінити розміри його тіла. Наношу йому декілька ударів клинками, вражаю печінку, б’ю точно в ціль. Притулюяся до іншої стінки. Чаклуна тягну за собою, щоб не падав у проході.

   Три – мої напарники вриваються до кімнати з короткими мечами в руках. Я теж хутко підводжуся. Розпочинається бій. Чотири – з гуркотом розбивається якась посудина, перевертається крісло. Падає на підлогу декілька тіл, хтось кричить щось незрозуміле. В одного з охоронців летить велика сліпучо біла куля. Тхарсі не встигає відвернутися, і отримує удар холоду прямісінько в груди.

   Я ж продовжую свій смертельний танець, ухиляюсь від чужої зброї, потоків магічної енергії. Повітря повне напруги, наче чорне небо перед грозою. Згинаю коліна, потім різко піднімаюсь та б’ю. Леза клинків полощуть чужі горлянки, сухожилля та м’язи. П’ять – ще двоє мертвих чаклунів, чоловік та жінка. Вони нічого не встигли вдіяти. Ратшат рухається повільніше, ніж я. Він встромлює свого меча в живіт одному з ворогів. Здається, саме цей чарівник і атакував Тхарсі. А сам Тхарсі лежить поряд, увесь покритий інієм, синій. Замерз до смерті всього за мить… Обереги не змогли зупинити магію такої сили.

   Четверо мертвих послідовників лежать та більше не дихають. В освітленій кімнаті безлад, книги на підлозі, розбита тарілка, розбита ваза та квіти під ногами. На мить я згадав про Констанцію. Потрібно рухатися далі, поки дівчина ще втримує захист. Хоча, ми вже й так підняли достатньо шуму.

   “Я стримую їх сили. Рухайся. Тхарсі, мій нещасний Тхарсі… Я йду до вас. Знайди старого кнура та убий.”

   Я стрепенувся за обернувся навколо. Голос точно належав провидиці. В кімнаті було тихо, а звучала Кеїша десь всередині мене. Ратшат намагався привести до тями свого товариша, але було пізно.

— Облиш, Ратшате. Тхарсі мертвий. Нам треба рухатися далі, Кеїша поки стримує їх силу.

   “Ти можеш бачити чужий розум? Скільки ще в домі людей?”

   “Інколи можу. Рухайтеся. Я сковую їхні сили. Вони внизу під будинком. Скільки точно не знаю.”

   “Залишайся там, де ти є!”

   Однак дівчина не відповіла. Я ще раз глянув на Ратшата. Той шмигнув носом та щось сказав тихо на рідній мові. А потім додав, вже так, щоб і я зрозумів:

— Кеїша і мені це сказала. Я чув. Пішли. Доб’ємо гієн.