Раді Вас бачити!

Розділ 16

   Наступні декілька днів пройшли напружено: ми допитали багато людей, зробили багато записів. Кацу зміг все ж добитися приязного ставлення від коваля, але нічого важливого той не розповів. Все проклинав міську гвардію та всіх, хто попадав на очі. Окремо вилив відро бруду на гвардійця Морта - мовляв, той вислужується та хвилюєтсья за свою дупу, але боїться всього. І взагалі свою роботу виконувати не вміє, але управителю голову зміг задурити. 

   До Гестії я тепер приходив рідше, адже вночі ми спали. Я знав, що наставниця зараз думає зовсім про інше, і що під час цього процесу її перебивати не потрібно. Тому я слухняно чекав натяку від наставниці, коли ми знову зможемо побути разом.

   Трохи підозрілим мені видався Паул, особистий лікар управителя та й взагалі місцева знаменитість. Непривітний стариган користувався неабиякою шаною в городян. Ті казали, що Паул врятував Шелфілд від епідемії якось, що золотий він чоловік від Бога. А чому такий похмурий та бурчить? Бо багато хворіб через себе пропустив за довге життя. Мовляв, носить те все глибоко в собі.

— І що, уб’єте мене за те, що я звичайним цілительством займаюсь?

— Ми не для таких справ тут. Хочемо вашу думку почути. Ви ж досліджували кожне тіло. Так?

   Бесіду з лікарем вів Кацу. Я ж стояв поряд та спостерігав. Гестія продовжувала вести розмови з міськими гвардійцями, вона зосередилась на самотніх прогулянках, і все більше часу тепер ми проводили удвох з нашим сенікарійцем.

— Це моя робота. Ви ж розумієте, що лікар не тільки лікує? І що практично кожен померлий городянин потрапляє до моїх рук. Я не тільки працюю з нашим управителем, до мене багато людей звертається за допомогою.

— Знаємо, звичайно. У лікаря багато обов’язків. Ви, мабуть, давно працюєте для жителів Шелфілда і допомагаєте їм?

— Більшу частину життя. Ще наш управитель народився, а я вже був цілителем у його батька. Ну то що ви хочете запитати? У мене небагато часу.

— Розкажіть про характер ран. Про те, як померли ці люди.

— Глибокі колоті рани, багато різаних теж. Вбивця, вочевидь, дужий чоловік. Нападав зненацька та наносив велику кількість ударів. Не професіонал.

— Що маєте на увазі?

— Він не знає, як бити, от так мені здалося. Діє як м’ясник. Або не вміє інакше, або не хоче.

— А щось особливе можете сказати про лезо його клинка?

 — Ні, ми про це вже думали. Звичайне лезо, нічого особливого. Короткий одноручний меч. Зброя не змінюється. Лезо гостре.

   Старого Паула дійсно можна було запідозрити у чаклунстві: на дерев’яних поличках його кабінету стояло безліч різнокольорових скляних пляшечок, книг, та незрозумілих предметів. Якісь камінчики, кристали, фігурки… По-правді, таких людей багато і сьогодні є, і тоді було, хто не вивчає магію напряму, але має певний інтерес до заборонених наук. Ходить межею. Вбивати їх поки немає за що, в принципі, а от провести виховну бесіду – корисно.

   Виходило, що ціль нашого маніяка – саме смерть людей. Він не наносив специфічних ран, не глумився над тілами жодним чином. Нічого не знімав з тіл. Тільки карти залишав. Валет та дама в пари аптекарів. Шістка у волоцюги. Червова дев’ятка у дочки коваля Гарвіна, пікова сімка у пані Вів’єрн, котра, ймовірно, була повією. Убивав непрофесійно, а як умів. Так битиме пересічний городянин, якщо візьме до рук меча.

   Коли ми виходили з кабінету лікаря, я підійшов до нього та тихо сказав без загрози в голосі, так м’яко, як тільки міг:

— Ви виконуєте неймовірно цінну роботу. Хороших лікарів мало у наш час. І я дякую вам за відповіді, за допомогу! Але. Якщо коли-небудь стане відомо, що ви серйозно захоплюєтеся магією, вивчаєте її, та ще й практикуєте – нам доведеться зустрітися знову. Довгих вам років життя, пане лікарю! Будьте розумні.

   Я і Кацу вийшли з кабінету та ввічливо зачинили за собою двері. Чомусь я думав, що похмурий лікар вийде за нами, почне обвинувачувати в погрозах, або й взагалі скандал здійме. Прокляне, плюне в слід. Однак Паул не сказав нічого. Залишився у своєму кабінеті і не вийшов за нами. Видно точно зрозумів, про що я йому говорив. І нехай. Можливо і не зійде на хибну доріжку на старість.

— Ну ти й видав – Ледь помітно усміхнувся Кацу, коли ми знову вийшли надвір. З неба падали самотні сніжинки, а вітер грався з декоративними прикрасами, що очікували на міське свято незабаром. Стукав дерев’яні вивіски різних закладів, намагався проникнути під нашу броню.

— Так а що? Ти сам все бачив, Кацу. Точно пов’язаний з чарами, навіть якщо несильно. Треба буде внести його до списку. Джереому розповімо. Щоб потім якщо що – мати на увазі.

— А от взагалі, що думаєш, Флоріане? Має він якесь відношення до вбивств?

— Не відчуваю загрози та зла. Мене більше священник цікавить…

   Кацу ствердно кивнув. Отже, теж про отця думав.

   Дійсно, насторогу у мене викликав міський священник, отець Костянтин. Якась неприємна енергія від нього йшла, коли ми бесідували вперше. Мені, звісно, далеко до інтуїції слідопита, я не володів тоді навичками розслідування та допиту на потрібному рівні, але…

   Та й очі бігали у Божого слуги, коли ми розпитували його про те, чи, бува, не помічав він щось дивне у своїх прихожан останнім часом. З отцем ми спілкувалися ще втрьох, тоді у залі. Костянтин займався похоронними процесіями в місті, можна сказати – був наступним пунктом, куди відправлялися нещасні вбиті після старого Паула. Власне, наставниця і дала нам “добро” на більш приватні бесіди з трьома особами: начальником гвардії Мортом, лікарем Паулем та отцем Костянтинтом.

— Гвардієць щось приховує – Давала розпорядження вона – Але з ним не перетискайте. Чоловік на нервах і п’є часто. Секрет там не особливо важливий… І не бачу від нього концентрованого зла. Далі. Лікар Паул. Ось там відчуваю сліди магії, правда дуже слабкі. Придивіться. Поспілкуйтеся. Щодо священника – з ним поговоріть більш жорстко, не грайтеся. Теж щось не каже, дивно поводиться. Все зрозуміли?

— Так – Майже одночасно відповіли я і Кацу.

— Тоді вперед. Останнє вбивство відбулося тиждень тому. Скоро – міське свято. Наш маніяк скоро захоче нанести новий удар.

   Ось так і вирішили ми навідатися до лікаря, потім – до священника, а ближче до вечора – провідати начальника гвардії міста Шелфілд. Той якраз трохи вип’є та буде більш податливим до тісного спілкування.

* * *
 

   Отець Костянтин жив разом з дружиною та двома дітьми, тому приходити до нього додому було б не дуже хорошою ідеєю. З цієї причини ми вирішили відвідати храм. Дочекатися кінця служби та побалакати більш приватно.

  Що ще викликало питання – це незрозуміла поведінка отця Костянтина; казав дехто з гвардійців, що священник буцімто інколи виходить кудись пізно вночі. Несе щось у торбині. А як бачить когось із людей – намагається сховатися в темних закутках вулиць, куди не дістає світло ліхтарів. Про це нам розповіла Гестія, оскільки саме вона допитувала міську варту. Просто неймовірна жінка – зуміти розв’язати язики солдатам, які ще сьогодні вранці дивились на нас, як на ворогів.

   Гестія цікавилась, чому на це не звернули увагу під час попереднього розслідування? На що їй відповідали поблажливим тоном, мовляв, отець – хороший чоловік, але вдома у нього справжній хаос. Постійно свариться з дружиною, вона й з дому його виганяла вже стільки разів! Це давненько було, щоправда, а зараз чоловік собі й коханку завів. Боїться, соромиться, бо негожа це поведінка для священнослужителя. Але хіба щось можна приховати від жителів маленького міста? А от щодо особи таємної коханки отця гіпотези городян відрізнялися, хтось називав повій, а хтось озвучував імена різних жінок; це були плітки.

   Словом, отець, як і лікар Паул, користувався дуже високою довірою серед людей. Ба більше, якщо вірити гвардійцям – отця ледь не половина міста тихо підозрювала у хтивості, але практично всі його розуміли та не засуджували. А що робити чолов’язі, якщо навіть інтимне життя у нього вже зіпсоване декілька років? Ото ж бо.

   А от нас насторожували ці нічні прогулянки. І дуже не подобалося упереджене ставлення міської варти до Костянтина. Надто ж вони були впевнені в ньому. Ну, для цього й був потрібен свіжий погляд на розслідування – для того й ми прибули до Шелфілду…

   Церква була переповнена – незважаючи на те, що досить багато людей виїхало з міста, прихожан було достатньо. Отець Костянтин, трохи повний чоловік з невеликими залисинами, якраз говорив до своєї пастви:

— Темні часи настали для нашого міста, мої любі. Зло бродить нашими вулицями та забирає життя невинних рабів Божих! І ось це зло має на своїй меті посіяти незгоду та страх між нами. Щоб ми всі боялися навіть власної тіні, не виходили з дому, щоб ми перестали посміхатися, радіти життю! Та служити Богові!

   Ми з Кацу стали позаду натовпу та й собі вирішили послухати, що каже священнослужитель. Голосив він емоційно, розмахував руками. Ще один популіст, як сказала б Гестія. Поряд нього стояв та тримав свічку якийсь молодий прислужник. Блідий весь та змарнілий. Дивно це виглядало, та трохи кумедно: помітний животик у священника, і така разюча худоба у його послушника. Не годує він хлопця, чи що?

— Тому наш лідер, наш управитель прийняв правильне рішення! Щоб ми з вами, мої любі, не тонули у відчаї. Ось для чого нам свято дня народження Шелфілда! Щоб показати злу, що нас не зламати. Що ми любимо наш дім, і так просто не покинемо його. Що ми будемо жити наші життя, і жоден одержимий дияволом грішник не зможе диктувати нам свої умови!...

   Я глянув на Кацу, він знову ледь помітно усміхнувся:

— Тісне у них спілкування з управителем, вочевидь. Одна й та ж риторика.

— Рука руку омиває…

— Ага.

   Отець продовжував свою промову:

— Наш управитель віддав наказ! Знайти убивцю найближчим часом. Наші хлопці, наша гвардія обов’язково виконає цей наказ та захистить нас! Тому, любі мої, будьмо уважні! Будьмо обережні, але не втрачаймо надію! Бо потонемо у власних страхах та зневірі, а це вже – гріх.

   Залишалося поспілкуватися з Мортом та з отцем Костянтинтом. І все. Потрібно було діяти, поки не з’явилися нові жертві, зібрати всю інформацію та вивести висновки. Тому ми чіплялися за розмову зі священником як за соломинку, що повинна привести нас до хоча б якогось розуміння. Хоча, по-правді, мозком нашого розслідування була Гестія. Нам не вистачало ні досвіду, ні знань, ні розуму, щоб розібратися зі справою самостійно.

   Коли отець закінчив говорити – жителі Шелфілда зааплодували. Далі була спільна молитва, ми, звичайно, теж приєдналися до неї. Після чого підійшли до отця, привіталися з ним та запропонували поспілкуватися знову. Обличчя в отця було не надто щасливим, коли він зрозумів, чому ми прийшли сюди. А його блідий послушник побачивши нас, привітно посміхнувся та кивнув. І теж вийшов з храму, в слід за людьми. Прекрасно, отже не заважатиме.

   Церква спорожніла. Отець Костянтин тепер дивився на нас з якоюсь тривогою в очах, наче побоювався. Все озирався, чи то підтримки шукаючи, чи то дивлячись, чи прийшли ми тільки удвох. Вирішили ми почати спокійно. Говорив я:

— Вибачте, що турбуємо вас. Отче, хотіли дізнатися ваше ставлення до Ордену. Що думаєте? Озвучте ваші щирі слова.

   Розпочинаю здалеку. Як може відноситися священнослужитель до напів міфічної організації, яку не визнає офіційна церква? Ну, хто як, насправді. Було достатньо надійних партнерів в Ордену і серед рядових священників, і навіть серед закоренілих атеїстів.

— Як відношусь? Наскільки я знаю, Орден славить Господа. Робить багато добрих справ в його ім’я. Але і церква, і віра наша, і я особисто проти того, щоб забирати чужі життя…

— Убивство – це завжди погано, я згоден з вами. Також з вами згоден мій товариш. Його звуть Кацу. Він родом із Сенікари. Знаєте, чим славиться Сенікара, отче?

— Не дуже розумію, до чого ви ведете. Озвучте, будь ласка, конкретніше, чим я можу допомогти у розслідуванні? Ми, наче, спілкувались…

— Сенікарійці – Повчально розпочав Кацу, повільно наближаючись до нашого співрозмовника – Природжені воїни. Хороший воїн повинен завше бути готовим нанести ворогу біль та страждання. Для цього потрібно бути жорстоким. Мати тверду руку, щоб примусити страждати іншу людину. Розумієте?

Костянтин нервово закивав та видав якийсь незрозумілий звук, чи то протест, чи здивування. Почав відступати назад. Кацу продовжував тиснути:

— Отче, ми з колегою думаємо, що не все ви розповіли під час нашої останньої бесіди. Що ви знаєте більше, ніж показуєте. Ми праві?

— Допоможіть розслідуванню, послухайте мого товариша – Увімкнувся до бесіди я, відігруючи роль хорошого хлопця – Ви можете просто розказати, а ми вже подбаємо про інше. Про що ви змовчали?

— Я вже все розказав вашій… партнерці, і вам!

— А ми думаємо, що не все.

— Я буду скаржитися управителю! Це що за неподобство ви тут влаштовуєте? Ви ким себе вважаєте, га?

   Я театрально зітхнув.

— Кацу – Кажу – Я йду зачиню двері до храму. Можеш спілкуватися з отцем. А там і я сам доєднаюсь.

   Отець Костянтин заголосив, навіть кричати спробував. А не встиг, бо сенікарієць його вдарив в живіт.

— Ну чому завжди так, Флоріане? Чому по-доброму ніхто не розуміє? – Поцікавився в мене Кацу, розминаючи кисть правої руки.

— Таке життя, друже. Мусимо підлаштовуватися! А взагалі, ми ж не поспішаємо. Можливо отець все ж надумає говорити і нам не доведеться чинити ще більше неподобств.

   І я підморгнув отцю, котрий намагався вхопити трохи повітря після удару мого супутника. Я вийшов назовні, щоб подихати, освіжити думки, а ще – щоб переконатися, що ніхто не спостерігає на нашими діями. Біля храму було порожньо. Як тільки завершувалась служба – ця будівля наче переставала існувати для городян. Котрі поховалися хто куди, втішаючи себе ілюзією безпеки власного помешкання.

* * *

   Це була звичайна практика. І я впевнений, що навіть якби Костянтин дійсно поскаржився управителю, чи щось таке – нічого б не сталося. Володар міста сам звернувся за допомогою, він добре знав, що Орден не бавитиметься в ігри, коли мова йде про людські життя та застосування магії. Все вказувало на те, що чаклунство замішано у цих вбивствах. Нутром ми відчували всі втрьох, що зовсім скоро випадкові свідки або гвардійці знайдуть тіла нових нещасних людей. Тому не було у нас часу та можливості й далі надіятися тільки на свої язики.

   Якщо Гестія веліла зі священником говорити жорсткіше, отже дійсно щось приховував Костянтин. І куди він це ходить ночами? До повій? Так одну з повій теж вбили. Чи пов’язано це якось? Потрібно було розібратися. Тому ми себе не обмежували в методах впливу. Єдине, про що я хвилювався – щоб не залишати синців та інших слідів на тілі цього товстуна. Тому що некрасиво буде, коли він додому прийде, до дітей та до дружини.

   Кацу вдарив священнослужителя ногою в груди, той впав, перечепившись через лаву. Допит тривав вже хвилин двадцять. Досить довго.

— Говоріть, отче. Бо якщо далі будете мовчати, то ми вас катуватимемо. Я серйозно!

   Костянтин тільки зойкав та стогнав. Перегравав трохи, це точно. Жаль до себе викликав, тому що Кацу не бив його навіть в половину своєї сили.

— Ви чините беззаконня! Проти людей і проти Бога!

   Я підійшов та присів біля лежачого на холодній підлозі храму отця:

— Злочини проти людей та Бога – це те, що зараз відбувається у Шелфілді. Вбивця залишає послання на стінах, у нього є план. Ви знаєте своїх прихожан, Костянтине. Розповідайте, ж!

   Кацу підняв отця одними лишень руками. Той бовтався, немов іграшка плетена, не діставав ногами підлоги.

— Ну!? Що ти нам не розповів? Що ти знаєш про убивства? Це хтось із прихожан? Хто?! – Підвищив голос Кацу.

   Я дістав кинджал із піхов, і додав:

— Отче, управитель дав нам повне право робити те, що ми вважаємо за потрібне. Не подумайте! У нас нічого особистого до вас немає, ні-ні! Бог свідок. Але. Ми впевнені, що ви маєте інформацію. Ми з Ордену. Нам нічого не буде. Ми можемо вас на ремені порізати, я клянусь своїм життям, що ніхто не посміє нас зачепити. Так само ми потім можемо навідатися до вашої родини. Як звуть ваших дочок, отче?

   Костянтин зовсім спохмурнів. Він раптом перестав рюмсати та вдавати, що потерпає від страшних побоїв. Ні, не простий невинний чолов’яга перед нами зараз був. Не на прогулянки він посеред ночі з торбиною виходить.

— Невже ви не боїтеся Бога, пекельні ви виродки?

— Ми не з пекла – Відповів Кацу – Ми за добро. І ти теж можеш бути з нами. Або не з нами – і тоді ми закатуємо твою родину при тобі ж, а потім і тебе пустимо слідом. Хочеш – у тебе вдома. А хочеш – тут, у храмі. Готовий забитися на всі свої монети, що міська варта навіть пальцем не ворухне. А?

— Дочок як звати, Костянтине?! – Гаркнув я, підігруючи напарнику.

   Звичайно, ніхто б не торкнувся до сім’ї чоловіка. Але чому б не натиснути на такий важіль, як родина? Адже отець, незважаючи на свій жалюгідний вигляд в той момент, проявив неабияку стійкість. Протриматися в руках Кацу більше двадцяти хвилин, та ще й не заплакати по-справжньому – ну не кожен зміг би. Тобто фізичний вплив не давав поки ефекту. А катувати отця всерйоз у нас не було наміру. Тому й вирішили спробувати з іншого боку зайти.

— Не треба чіпати сім’ю – Пошепки сказав отець, наче хтось інший слухав нас поряд – Я розповім.

— О, от це слова дорослого чоловіка – Похвалив я отця – А ще, отче, повідайте нам, куди ночами ходите, м?