Раді Вас бачити!

Розділ 4

   Таверна під назвою “Саламандра” разюче відрізнялася від маленької забігайлівки товстуна Гвіна. Тут всього було багато: багато столів, багато галасу, алкоголю та їжі. В приміщенні повис дурманливий аромат. Десятки збуджених чоловіків перемовлялися про щось своє різними мовами. В Джизз-Іларі кого тільки не зустрінеш. Я непогано володів місцевою мовою, але якби заговорив рідною, мене б все одно зрозуміли.

   За довгою барною стійкою стояло відразу кілька осіб. Я підійшов до вільного чоловіка років шістдесяти, присів. Замовив випити. Почав невимушену бесіду про те та й про се... Прислухався, про що говорять навколо. Спорожнив другу чарку й запитав:

— Про що в місті гомонять?

   Я знав, що в Тіньовому Місті відбувається багато подій, але мене цікавила лише одна особа. Ось вже другу добу я неспішно блукав вулицями міста, заглядав до забігайлівок різного рівня паршивості, обережно спілкувався з людьми. Шукав смугляву дівчину років двадцяти п'яти, кучеряву, з темно-синіми очима, яка б захоплювалась магією. А також уважно спостерігав за місцевим життям.

   Вулиці кишіли дрібними торговцями, дітлахами-обірванцями, собаками та барвистим наченням. Я кілька разів губився в нескінченних рядах базару. Сонячне світло слабо проникало до міста через густі крони високих дерев. Завдяки цим вічним сутінкам місце й отримало свою назву. Місто Тіней… Та не всі райони міста, звісно, ховалися в напівтемряві. Були тут і розкішні сяючі будинки, великі красиві фасади, що відбивали сонячне проміння. Однак найцікавіше, як завжди, ховалося від цікавих очей.

— Про що? Ну, в “Тихому вирі” наливають гидоту, бородатий Хасим за рогом всім обіцяє продати книгу із заклинаннями, а щоп’ятниці в нас зазвичай бійка. Сьогодні, до речі, п’ятниця. Ще чарочку будеш?

   Замість відповіді я кивнув. Третя — остання. Той Хасим точно був шахраєм. Ніхто ніколи так просто не продаватиме книги, чи сувої з заклинаннями. Навіть тут. Чоловік із сивими, майже білими вусами наповнив маленьку чарку прозорою рідиною й витріщився на мене:

— А сам ти що тут забув?

   Я хильнув чарку, вдихнув через рукав чистої сорочки. Картинно зітхнув:

— Закохався я. Дівчину одну шукаю, ніяк знайти не можу. А вона десь у місті.

   Бармен зацікавлено глянув на мене. Рідина вже почала діяти, я відчув, як дерев’яніють ноги. Міцна гидота, швидко ж по голові б’є. Не люблю я алкоголь, але без нього нікуди, якщо мова йде про спілкування з людьми, про пошук інформації.

— Кожен з нас когось шукає, друже — Повчально, з ноткою втоми зазначив мій співрозмовник — Ми шукаємо когось часом усе життя. Іноді знаходимо. Але знаєш, що найцікавіше?

   Бармен нахилився до мене, й обличчя його стало серйозним, погляд — пильним.

— Що часом краще не знаходити? — Припустив я і посміхнувся.

   Думки пливли неспішно, як хмари в імлі. Я зберігав контроль над тілом та ясність думок, прикидаючись таким собі шукачем пригод напідпитку. Черговою жертвою Міста Тіней.

— Ні. Найцікавіше, що поки ти шукаєш одну людину, інша людина точно шукає тебе.

— Так? Цікаво, і кому я потрібен? Якщо в мене нічого не лишилося. Взагалі!

   Здається, кілька відвідувачів “Саламандри” звернули на мене увагу. Стало тихіше. Ну й нехай. Хіба мало диваків та невдах навколо, котрі виливають свою душу барменові? Голосять про особисте? Разом з цим, слова вусатого чоловіка зачепили мене. Все всередині напружилося, стиснулося. Але як і раніше, зовні мої переживання ніяк не проявлялися.

   Річ у тім, що незрозуміле відчуття тривоги почало гризти мене майже відразу, як я прибув до міста. Подібне я відчував ще тоді, в лісі, коли натрапив на трьох розбійників. Відчуття, ніби хтось спостерігає. І поряд якась небезпека.

— Та яка різниця, є у тебе щось чи ні. Суть в іншому. Ти шукаєш дівчину, яка тобі сподобалась. А в цей час інша дівчина шукає тебе. Хіба це погано?

   “А може й не дівчина шукати” — Похмуро подумав я  — Це може бути чоловік. Або й декілька.

— Вона така гарна. Очі — сині, як озера. Волосся кучеряве. Казала, що хоче бути магом. Напевно, приворожила мене!..

   Дурнувата розмова тривала. Я замовив ще креветок, зовні виглядав зовсім розслабленим та безтурботним. Розповів бармену сумну історію життя невдачливого торговця та мандрівника. Мовляв, єдина радість тепер — знайти прекрасну діву та покликати її заміж. Наївно й смішно, якраз те, що треба. Я майже повністю протрезвів, коли бармен рукою покликав мене до себе. Випромінюючи розгубленість, я нахилився вперед. Мого вуха торкнулися білосніжні вуса, і я почув тихий шепіт:

— Я можу допомогти знайти дівку. Давай золото, підкажу, де шукати.

   Продовжуючи посміхатися, я поліз до сумки, що лежала на колінах. Монет залишилося зовсім мало, довелося витратитися на одяг. Не міг же я ходити містом в обідраному лахмітті та весь в болоті. На щастя, в Джизз-Іларі будь-які гроші користувалися попитом, обмінювати монети на місцеві не було потреби. Зараз я справді був схожий на заблукалого торговця: чиста бежева сорочка, трохи вузькі, але майже нові штани.

— Вона могла представлятися як Констанція. Багато років прожила серед степовиків у Вірамі. Це я точно знаю. Хизувалася, що тепер вона королева степів! Можливо, одягнена як степовик, розмовляє їхньою мовою. Практикує магію або цікавиться нею. Бісова дівка…

   Публіка в таверні пожвавилася, якийсь здоровань начебто зачепив плечем іншого відвідувача. Почалася словесна перепалка. Наш тихий діалог з барменом навряд чи хтось слухав. Я описав дівчину та неспішно почав викладати на стійку золоті монети. Вусатий чолов'яга кашлянув в кулак. Я додав ще монет. Звісно, я ризикував бути обдуреним, але мені потрібна була інформація. Без грошей я зможу вижити, а Констанцію мені потрібно знайти якнайшвидше.

   Я вже встиг відвідати кілька подібних закладів, встиг побалакати з десятком різних торговців. Декому доводилося залишати золото. Мені порадили звернутися до “Саламандри” і поговорити з тутешніми барменами, які тут, мовляв, все про всіх знають та підкажуть точніше. Кілька секунд вусатий дивився кудись в стелю, ніби згадуючи. Його кудлаті брови насупилися.

— Почекай тут. Зараз прийду — Взявши золоті монети, він відійшов назад та зник десь в глибинах приміщення, яке звідси я ніяк не міг розгледіти.

Далі могло статися все, що завгодно: від спроби пограбування до того, що мене зіб’ють зі сліду. І нічого нікому не доведеш — максимум нарвешся на охорону закладу або відразу на клинок в серце.

   Але хвилини за дві чоловік повернувся. Голоси в залі стали ще більш гучними та агресивними. Щось впало важке, хтось зойкнув. Пролунав вигук на місцевій мові. Одразу ж з’явилася пара охоронців, які й кинулися зупиняти бійку. Вусатий чоловік знову поманив мене рукою:

— Наприкінці вулиці наліво треба. Там, одразу як вийдеш на розвилку, де ще тварин продають — повернеш праворуч. Йдеш до кінця. Там східний ринок. Перетни його прямо наскрізь. Відразу за східним ринком — район, де живуть степовики. Давно там оселилися. І кажуть, серед степовиків є ворожка. Гадає на картах. Молода. Гарна. Смуглява.

   Я кивнув і усміхнувся:

— Ну ось, значить, не все пропало. Буде в мене гарна дружина!

— Ага. Тільки гляди, щоб до смерті не закохався. Бо, як то кажуть, від кохання до ненависті…

   Отже, район степовиків. Ворожка. Я попрощався з барменом та швидко вийшов з таверни, де вже бушувала бійка, греміли столи й крісла, кричали люди. Так, мені вже казали про цей район. Логічно було б розпочати пошуки саме з нього. Логічно, але не дуже безпечно. Тому я все ходив довкола району степовиків, спілкувався з людьми то тут, то сям, однак в сам район не заходив. Виходить, є така дівчина. Дійсно практикує. Серед місцевих досить відома…

   Після дурманної атмосфери, що огортала “Саламандру”, сухе повітря на вулиці вдарило в легені, і я закашлявся. Надворі стояла спека, поволі вечоріло. З'являлись інколи самотні хмаринки та приховували сонце, але ненадовго.

   Провидицю не довелося шукати надто довго. Через хвилин двадцять блукань поміж прилавків та дуже метушливих людей, я нарешті побачив великий намет, зроблений із різнобарвної тканини. Біля входу в намет стояла невелика черга, поруч переминався з ноги на ногу похмурий чоловік з розкосими очима. Ага, ось і степовики. В таких наметах зазвичай працюють різні шарлатани, ворожки та інші доморощені маги. Отже, мені сюди. Треба переконатися, що там сидить саме Констанція. Хіба мало в цьому місті хитрунів, що намагаються витягнути з людей зайву монету? Або хитрих красунь? Я став у чергу останнім.

— Чергу більше не займаємо, чоловіче, ви — останній! — Розпорядився охоронець біля входу місцевою мовою, помітивши мене.

   Я кивнув і простодушно посміхнувся. Переді мною стояло шестеро людей, всі вони були різного віку та соціального положення, якщо судити по одягу: літня жінка в лахмітті, блідий юнак — явно не місцевий, дві звичайнісінькі молоді дівчини, бородатий товстун ділового вигляду та підліток. Чекаємо…

   Якось ні з того, ні з сього мої вуха налилися кров'ю, а серце почало битися частіше. Щось не так. Я знову відчув чийсь погляд, присутність невидимого ворога. Не розуміючи, звідки чекати небезпеки, я розглядав перехожих, намагаючись не виглядати занепокоєним. І нічого незвичного не помітив. Люди йшли по своїх справах, ринок поступово пустів, торговці збирали свій крам, голосно перемовлялись. Десь плакала дитина. Істерично кричала жінка. Я звик довіряти своїм відчуттям, вони ніколи не підводили. А тривога ніколи не з'являлася просто так… Рюкзак разом з сорочкою прилипли до спини, тіснуваті штани неприємно натирали.

— Старіємо… - Тихо під ніс сказав я.

   І дійсно, чого це серце розійшлося, звідки тривога? Я ще раз непомітно огледівся. Нікому до мене не було жодного діла. А черга повільно рухалась.

* * *

   Блідий, як крейда, хлопець вийшов із намету та швидко пішов геть. Цікаво, що він почув там, всередині? А що почую я? Звісно, я ризикував. Деякі маги вміють відчувати людей, читати їхні емоції, а іноді й думки, як відкриту книгу. Але, по-перше, не всі практикуючі мають стільки сил і знань, а по-друге, за роки своєї “роботи” я непогано навчився захищатися від проникнення в голову.

   Коли підійшла моя черга, тривожність трохи відступила. Навколо все ще досить людно; не всі прилавки торговців спорожніли із настанням сутінок. На деяких навіть з'явилися нові товари. Місцями засвітилися тьмяні вогники масляних ламп. Тіньове Місто й не збиралося спати. Зробивши як умога доброзичливий вираз обличчя, я неспішно увійшов до намету.

Дівчина в темно-синій сукні та з сірою хустиною на плечах сиділа за круглим столом. Перед нею — прозора куля, що переливалася різними відтінками синього, сірого та червоного. Поруч стояв ще один охоронець, який байдуже дивився в порожнечу, ніби не помічаючи мене, чергового любителя полоскотати собі нерви за свої ж гроші.

— Добрий вечір — Привітався я та підійшов до столу.

— Вітаю. Сідайте навпроти мене.

   Голос у неї був втомлений, та й виглядала провидиця не надто бадьоро. Ще б пак — цілий день розповідати казки з серйозним обличчям та обманювати довірливих людей. Це, звісно, забирає сили. І добре, якщо це просто обман і казки. Якщо дівчина не промишляє чимось гіршим, як багато інших практикуючих.

— Що привело вас сюди? Про що думаєте, в чому сумніваєтесь?

   Я сів. Подивився на дівчину уважніше. Так. Старий Джереом, здається, описував саме її: темно-смуглява шкіра, яскраво-сині очі, пухкі губи, кучеряве волосся. Вродлива, та тільки очі сумні. Сумні не в тому сенсі, що вона журиться чи переживає про щось. У дівчини був погляд людини, яка бачила життя. Про це свідчили й дрібні зморшки навколо очей, хоча дочці майстра Ордена ще й тридцяти не було. А я почав говорити, граючись з інтонаціями свого голосу:

— Ой, не склалося у мене в коханні. У мене була хороша дружина, ми прожили разом років вісім…

   Я розповідав вигадані історії, повністю очистивши розум від зайвих думок. Увійшов в роль.

   Я — черговий невдаха зі стервом-дружиною, яка від мене пішла і яку я тепер підозрюю, що вона мене наврочила. Бо після нашого розриву всі справи пішли вниз. Все стало погано, я нещасний.

   Я — звичайна людина. Я ніколи не був одружений і не жив із жінкою довше кількох тижнів, але добре вмів прикидатися. Дуже важливо тримати під контролем свої думки та почуття, коли поруч знаходиться маг. Адже сама магія, ця сила, базується на розумі та внутрішніх переживаннях. Багато практикуючих черпають енергію зі свого гніву чи кохання; сила магії завжди йде з голови.

   Я продовжував скаржитися, відповідав на питання дівчини. Водночас оцінював середовище навколо. Місця мало. Охоронець один. Другий — на вулиці. Він не встигне. Дівчина досить близько, я одним рухом міг би завдати точного удару клинком. Потім швидко нейтралізувати чоловіка. Почекати, поки на шум прийде другий… Але нападати було рано. Я не був цілком певен, що переді мною моя ціль. Я продовжував усміхатися, кивати головою, а в один момент уточнив ім’я провидиці. Мовляв, щоб знав, кому потім дякувати за допомогу.

— Мене звуть Кеїша. Поки дякувати не варто. Ось що... — Синьоока красуня дістала звідкись з-під столу дві білі квітки. Одна вже давно зів'яла, інша виглядала свіжою, ніби ще вчора росла на якійсь галявині — Дві квіточки. Одну, свіжу — ви садите вдома, в маленькому горщику, де ніхто не зможе їй зашкодити.

І краще, щоб ніхто її особливо не розглядав. Другу квітку можете непомітно підкласти вашій дружині у неї вдома, щоб вона не знайшла. Або — напоїть дружину чаєм, заваривши цей квіт разом з травами. Після цього ви почнете помічати, що життя налагоджується, а от у вашої дружини — навпаки. Усе те щастя й енергія, які вона забрала у вас, почнуть повертатися. Не одразу. Не поспішайте. Почекайте пару місяців.

   Слухняно киваючи, я дбайливо взяв дві квітки до рук. Кеїша попросила мою долоню, стиснула її у своїх теплих руках і прикрила очі. Я ніколи не боявся бути викритим. Страх і невпевненість — це як яскраві вогники багаття вночі посеред лісу; маг відчує, що ви боїтеся. Побачить. Тому я й надалі зберігав ясність розуму. Зрештою, не виключено, що тримання чужої долоні — просто частина вистави.

   Вона зітхнула. Тонкі пальці її худеньких рук були прикрашені безліччю перснів. Так, це було схоже на стиль степовиків. Куля перед дівчиною переливалася різними кольорами, притягувала погляд. Красива пустушка.

— Ви сильний. Не хвилюйтеся. Вона вас не зламає. Зробіть все, як я сказала, головне — не загубіть свою квітку. І піклуйтеся про неї. Все буде так, як ви бажаєте. Ви дуже чітко бачите свою мету в житті, йдете до неї... Але щоб досягти мети, не піддавайтеся спокусам і хвилинним слабкостям. Я бачу, що вони скоро можуть завадити вам.

   Знала б ти, Кеїша, наскільки чітко я досягаю своїх цілей. Смертельно точно. Хвилинні спокуси й слабкості залишилися в далекому минулому, разом з молодістю та юнацькою легковажністю.

— Гаразд, дуже вам дякую, Кеїшо. Я вже місця собі не знаходив! Усе зроблю, як ви кажете. А... скільки...

— Десять — Перебила мене Кеїша. Я кивнув, дістав останні гроші й відрахував молодій провидиці десять монет. Золота залишилося зовсім мало. Але це було неважливо. Я ще раз кинув швидкий погляд на охоронця: у добротній броні, озброєний коротким мечем.

   Попрощавшись, я вийшов з намету. На вулиці стало трохи менш тісно. Звечоріло. Я рушив у бік прилавків та невдовзі знову загубився в вуличках Міста Тіней. Однак далеко я не відійшов. Найімовірніше, Кеїша це і є Констанція. Вона зовсім не схожа на свого батька.

Було видно, що старий Джереом промовчав про якусь романтичну історію з далекого минулого, про зв’язок з невідомою жінкою. Адже дівчина мала південну зовнішність, лише колір очей виділявся на загальному тлі. Я кілька разів пройшовся закрученими провулками й повернув назад. Треба було подивитися, куди вона та її охоронці підуть після завершення "робочого дня". Квіти від Кеїші я викинув одразу ж, як тільки відійшов достатньо далеко.