Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 13
— Флоріане, прокидайся.
Я розплющив очі та побачив зверху добре знайому стелю. Я знаю ці маленькі тріщинки, бачив їх сотні разів. Впізнаю запах у спальні. І жіночий голос. Від голосу кидає в дрож. Я підводжуся на лікті, але не бачу її.
— Флоріане, милий. Вставай, треба йти.
— Де ти, Гестія?
Серце виривається з моїх грудей, я так хочу побачити обличчя! Високу постать, каштанове волосся у короткій стрижці. А не можу. Спалахи світла наповнюють кімнату, сліплять мене раз по раз. За вікном – неймовірна гроза. Чомусь я лежу в ліжку весь мокрий.
— Не хочу більше встати. Ходи до мене.
— Мусиш.
Дотики її завжди холодних долонь у мене на щоках. Подушечки пальців ковзають по моєму лобі, по бровах, по переніссю. Гестія завжди гладить мене, коли ми разом і ніхто нас не бачить. Любить покласти мою голову собі на коліна, дивитись ніжно, і гладити. А я підіймаю руку, проводжу пальцем по її волоссю. Далі малюю уявну посмішку на її вустах, тому що ніколи вона не посміхається.
— Змучився я.
— Знаю. Треба вставати і йти далі.
— Я сумую за тобою.
— І я… Знайди в собі сили, маленький мій. Я поки не можу до тебе прийти, ще не час. Йди далі.
Я майже відчуваю її дихання поряд, практично бачу погляд. І розумію, що ліжко – в багнюці. Дивлюсь на власне тіло, бачу рани. Брудну розірвану броню, опіки на тілі. Десь зверху гуркотить грім. По мені стікають струмені води.
— Я стікаю кров’ю. Мені кінець. Куди і як я можу піти?
— Флоріане…
Я вже давно не згадував Гестію. Колись вона приходила до мене у снах. Бувало, я прокидався в своєму будиночку від її дотиків. Між завданнями, коли відпочивав та приходив до тями. Здається, в ті моменти я навіть відчував її запах поряд. Так, наче вона ще недавно була в кімнаті, а тепер просто вийшла. І зараз повернеться.
— Клинок.
— Клинок?
Що мала на увазі Гестія? Чи вона це говорила зі мною, чи то моя душа чинила опір, все не хотіла розчинятися в нікуди, і звучало все це в мене в думках?
Гестія ніколи не снилась мені за межами монастиря. Сьогодні це було вперше. Вона повернулась та знову потривожила моє серце.
Упіймавши цю думку, я повернувся у світ живих. Навколо були все ті ж непроглядні джунглі і болото.
* * *
Остання сутичка забрала залишки сил, що були в моїх руках. Один з послідовників клятого чаклуна йшов слідом ще з Міста Тіней, я це потилицею скоріше відчував, ніж розумів. Я спробував сплутати сліди, намагався втекти, щоб уникнути протистояння. Не вдалося. Я значно відхилився від маршруту, і тепер забрів до самого серця безмежних тропічних лісів. Де тепер мій підземний грот?
Відправивши у небуття послідовника чаклуна, я й сам упав додолу. Ледь доповз до якогось дерева тут, на висоті, а далі почав непритомніти. Мене лихоманило. Я втрачав кров, а старі рани, отримані ще в бою з Дієро Канітаром, знову почали пульсувати. Невже це все? І я не встигну дістатися до Ордену? Адже і книгу, і клинок знайдуть рано чи пізно інші люди. Я не сумнівався, що такі предмети знову віднайдуть собі господарів з сумнівними намірами. Тоді, виходить, все було дарма, і я загину тут.
“…Клинок”
Якщо в піхвах дійсно знаходилося Серце, то був лишень один спосіб вижити, і він мене не дуже влаштовував; цілком мерзенне рішення у цій безвиході. Ніколи не думав, що опинюсь в ситуації, коли доведеться робити такий вибір. По правді, якби йшлося просто про моє життя – я б не замислюючись відмовився від взаємодії з проклятим артефактом. Але я повинен був вижити, щоб дійти до монастиря. Розповісти все братам і сестрам, доставити книгу старого мага.
Я ніколи не провалював завдань. Дожив до свого віку практично без помилок у ремеслі, але тепер – все це перекреслив власноруч. Я не вбив Констанцію, я не переконався в тому, що Дієро Канітар мертвий. Однак я зміг відправити на той світ з десяток послідовників-чаклунів, зміг вибратися з того дому та прихопити з собою важливі предмети. Це єдине, що хоч трохи “перекривало” мій болючий провал у Тіньовому Місті. Тому я не міг просто згинути в цих джунглях!
Докладаючи неймовірних зусиль, я зміг стягнути з плеча сумку та обережно відкрити замок. Дістав кинджал у непідходящих для нього піхвах, поставив поряд. Я міг би закріпити його у себе на поясі, але чомусь не хотів, щоб проклятий предмет знаходився під рукою... Далі замахнувся рукою з сумкою як міг та відкинув сумку назад, до печери. Інакше – вона повністю промокне, тканина розлізеться, а книга чаклуна буде знищена водою та стане непридатною для читання. Те, що він там писав та зазначав – обов’язково повинно пролити більше світла на всю цю історією з тим підвалом та таємним ходом у стіні. Я це відчував.
Новий вибух болю примусив мене стиснути зуби та застогнати. Пекла шкіра на руках, на грудях, на обличчі. Перед своєю смертю впертий сектант-переслідувач встиг мене вдарити магією. Добряче забрати здоров’я.
Добре. Книга в безпеці, бо печера відносно суха. Дощова вода туди не потрапить так просто. Далі я витягую клинок із піхов та стискаю його руків’я в долонях. Або я це роблю, або віддаю Господу душу. Тоді зло не буде зупинене.
— Ну? І як тебе активувати? – Ледь чутно прошепотів я.
Кинджал під назвою Серце завжди оберігав свого володаря, даруючи йому неймовірну силу, витривалість і здоров’я. Вочевидь, старий господар клинка в особі Канітара відійшов у вічність, а отже тепер зброя належить мені. Вона в моїх руках. Щоб вижити – я повинен стати її новим носієм.
Ще про цей клинок казали, що він буцімто не здатен довго знаходитися в одних руках, і коли дарує могутність одному власнику – відразу потребує іншого. Також говорили, що Серце можуть відчувати маги й чарівники. Можливо, саме по певному сліду із магії за мною і тащився цей переслідувач. Тобто якщо ти володієш такою зброєю, то завжди під прицілом зацікавлених персон. Навряд, чи Канітар не знав про це…
А ще Серце наносило особливі рани, через які у жертви виходила її життєва енергія. До повного кінця; навіть найдрібніша подряпина від проклятого леза ніколи не затягнеться повноцінно. Дехто з братів та сестер в Ордені вважав, що це більше як міфи та казки, про які міг теревенити Хотч, коли розповідав лекцію молодим учням. Я ж був готовий підтвердити зараз – рани, котрі нанесено Серцем, дійсно не загоюються. Хоча моє підтвердження навряд чи тепер хтось міг почути та оцінити.
Отже, простий вибір – або я дозволяю нечестивій силі пройти через власне тіло й надіюся на артефакт чарівників, або я безславно помираю в джунглях, підводжу Орден. Тому що точно не вирощуванням рослин там у підвалі займався Дієро Канітар. Не просто так він зібрав купу послідовників, і не просто так у нього вже був в руках один з артефактів. Точно ще хтось залишався в Місті Тіней.
— Нумо. Я приймаю тебе. Дай сил. Дай мені сил. Я приймаю…
Казали наставники свого часу, що для активації магічного артефакту достатньо зосередити увагу на самому предметі та на собі, на власному розумі. Подумки прийняті ті блага й прокляття, які міг подарувати артефакт. Ось я і стискав магічну зброю в руках та все більше й більше сил витрачав, щоб не знепритомніти знову.
— Я приймаю. Я приймаю. Я…
Я шепотів одне й те ж, поки мої очі самі не почали заплющуватися. Знову прогриміло десь зверху. А від кинджала раптом пішли хвилі холоду, повіяло лютим морозом. Спершу у мене заніміли пальці, спиною забігали льодяні мурахи. Я важко видихнув через зламаний ніс. Ковтнув кров. Ребра боліли теж, а з ран на корпусі все ще текла кров. Перед тим, як знову провалитися у непритомність, я побачив, як з мого рота виходить пар. Стало дуже-дуже холодно.
* * *
Тепер справжнісінький мороз сковував мені душу, притискав до землі. Я раптом побачив, як на вічно-зелені крони дерев на кущі починає падати сніг. Я зміг здійнятися подумки над лісом, линув аж до неба. Сніжинки падали на цю болотисту місцину, де лишень недавно впав дощ.
Чи може дощ і не припинявся? Тоді чому падає сніг, а я замерзаю?
Новенькі шкіряні чоботи ступають по промерзлій землі; я знову серед безкрайнього поля. Немає більше темних печер, диких звірів, що ось-ось нападуть. Ніхто нікого не переслідував. Холод став спокоєм.
На мить згадалась Констанція та її друзі степовики. Відвари, що я пив не так давно. Наче вічність пройшла відтоді, і я змінився. І світ прожив цілу епоху.
Хотілося знову почути мелодійний дзвін і голос Констанції. Я б прокинувся на тому самому лежакові зі старих шкур, мене б нагодували, дали напитися. І я б знову розповідав, хто я і чому прибув до Міста Тіней. Однак не було дзвону. Тільки похмуре підвивання вітру, безмежне поле з промерзлою травою. І примари минулого.
— Флоріане…
З неба ліниво падає сніг і поволі вкриває землю, блідо-зелені рослини виглядають так, наче віддали своє життя природі, повільно вмираючи. Я роздивляюся їх та посміхаюсь, бо більше не бачу джунглів ні навколо себе, ні під собою знизу.
— Знаю. Мені не можна зупинятися. Але що я зроблю, якщо безсилий? Цей довбаний клинок мене повинен підняти на ноги.
Я ліг просто на землю. Згорнувся калачиком. Моє тіло огортав такий холод, який неможливо описати. Коли м’язи стягує від болю, коли суглоби затерпають, коли ти забуваєшся вже, хто ти та де ти. Я намагався вдивлятися за обрій, у сіре безбарвне небо. Цікаво, чому воно більше не гуде від грому?
Колючі сніжинки падають на щоку. Ще і ще. Кожна сніжинка наче торкається мозку, витягує назовні різні думки. Вони плутаються, все перемішується у моїй душі, всі мої подорожі та місії, всі місця, де я побував колись. Холод…
Раптом я розумію, що в сірих небесах бачу власне відображення. Я ще молодий та повністю здоровий. Дивлюсь замріяно на сніжинки, майже по-дитячому. Маю менше зморшок, більше волосся на голові. Обличчя – шляхетне. Так говорила Гестія. Я відрнувся геть від молодого двійника, не хотів більше його бачити. Давно це все було. Ту холодну зиму не хотілося навіть і пам’ятати насправді.
Та й взагалі воно паршиво все вийшло. І тоді, і тепер. Я давно відпустив минуле, ні про що не жалкував – але зараз, під впливом цього нещадного холоду, я чомусь почав линути все далі й далі в глибини пам’яті. В дитинство. В юність. Туди, де хрустіла трава під ногами. Де вирувала найбільш холодна зима на моїй пам’яті.
Це сталося понад двадцять років тому. І я досі невпевнений, чи зміг по-справжньому пережити події тієї зими.
