Раді Вас бачити!

Розділ 12

   Як тільки Іман зробив наступний крок і опинився на досить вузькому проході над прірвою невідомої висоти – убивця напав. Він вискочив звідкись зверху, наче темна тінь, що зовсім не нагадувала людину. Демон.

   Різкий біль вдарив грудну клітку, лезо зброї пройшло дотично. Разом з цим щось просвистіло біля обличчя – Іман встиг відскочити й уникнути ураження.

   В майже цілковитій темряві він намагався тепер розгледіти нападника, однак не міг – бачив лиш кремезну фігуру, розмиту сіру пляму. Ветеран не став чекати нової атаки, він стиснув міцніше ятаган та линув вперед. Іман намагався наносити швидкі й проворні удари, убивця ж добре маневрував, встигав відбиватися. Прудкий, зараза. В руках підступного душогуба щось блиснуло – це були леза коротких кинджалів.

   Іман продовжував наступати, і йому це вдавалося. Ворог відходив. Все намагався дістати своїми лезами Імана, контратакував, робив хитрі випади вперед, але ніяк не міг завдати повноцінного удару. Натикався на лезо ятагана, вивертався, немов гадюка. І був змушений відступати.

   Ветеран відволікся на мить – в його лівій руці тут же з’явився вогник. Момент – і вогник став більше. Значно більше. Різкий рух з розворотом плеча – і полум’яний шар летить в опонента. Той ухилився. Далі – стріла з льоду, та ще два полум’яні шари. Майже одночасно.

   Один шар пролітає повз, а от другий влучає. Б’є ворога в груди та виштовхує кудись в темноту. Іман швидко змінює положення, повертає собі рівновагу. Він знову готовий. Навкруги тихо, тільки ріка шумить десь зовсім поряд. Ворог розчинився в пітьмі, але скоро знову спробує напасти, і цього разу спроба може бути більш успішною.

— Вихованці Ордена діють як шпигуни, нападають коли ви того не очікуєте – Говорив Дієро Канітар одного погожого дня, коли вони знову вибралися в джунглі, щоб побавитися з вогнем та іншими стихіями.

   Іман тепер не пропускав жодного тренування, і чесно намагався оволодіти одним з найпростіших видів магії. Його до чортиків дратувало те, що стихії давались важко. Хоча, прогрес дійсно був – ветеран теж міг створювати класичні вогняні шари, міг створювати стихійні удари. Поки що слабкі, але все ж.

— А зброя шпигуна – це несподіванка. Коли ворог нападає несподівано, коли в одну мить ви п’єте каву, а в наступну – опиняєтеся у вирі битви, то ваш мозок згадає тільки те, що ви практикували багато разів. Те, що у вас відтреновано. Ті заклинання, які ви посеред ночі в непритомному стані можете створити. Це зрозуміло?

   Хлопці й дівчата кивали, продовжували слухати науку наставника. Іман теж розумів про що мова. Таке саме можна було сказати й про прийоми ближнього бою, наприклад; скільки б ти не знав комбінацій, ударів та прийомів, а в екстремальній ситуації будеш використовувати тільки те, що вмієш досконало, що робив сотні й тисячі разів. Навіть якщо воно просте й примітивне.

— …Навіть якщо це щось просте й примітивне. Просте заклинання стихії повинно у вас вилітати саме собою. Без жодних зусиль! Щоб ворог, коли нападе на вас, відразу отримав льодяну стрілу в серце. Або обширний опік на все тіло. І це всіх вас стосується! Ви можете не спеціалізуватися на магії вогню, води, чи вітру, неважливо! Можете взагалі зневажати таку магію, вивчати що тільки захочете в майбутньому… Ви можете володіти ілюзіями, бути менталістами. Але забов’язані володіти бойовими заклинаннями! І бути здатними її застосувати в будь-який момент!

   Іман був задоволений результатом своїх заклинань. Йому вдалося трохи потіснити підступного ворога, оглушити його, хоча про перемогу говорити рано. Вогняний удар виштовхнув убивцю кудись назад, але Іман не чув звуку падіння, чи чогось схожого. Ветеран швидко перемістився в протилежний бік переходу, теж розчинився в тіні. Завмер, притулившись до стіни. Хто ж зробить наступний хід? Хто нападе? Чи варто взагалі очікувати?

   Продовжували битися об каміння краплі десь збоку. Надворі зверху лютувала гроза, час від часу з’являлася блискавка, і на коротку мить в підземеллях ставало світліше. Ні, не можна було просто стояти. Убивця може піти далі, і тоді Іман залишиться в дурнях; сам один посеред джунглів, мокрий, та ще й в бісових печерах, без артефактів, і без сім’ї. Ветеран знову продовжив йти, вдивляючись у темноту.

   “Ти – просто людина” – Думав про себе Іман – “Ти не можеш бачити в темноті, у тебе теж іде кров. Ти теж боїшся та чекаєш нападу. Теж знесилений”.

   Дуже не вистачало зараз блакитних ниточок перед очима. Якби ж вони з’явилися! Як би це їх побачити знову! Відчути клинок під назвою Серце… Іман уявив артефакт. Згадав зігнуте темне лезо та ієрогліф на ньому. Уявив книгу Дієро Канітара в червоній обкладинці. Згадав, як виглядали ті цівочки життя.

   І тільки чоловік подумав про це, тільки уявив потоки життєвої сили, за якими він слідував сьогодні цілий день – як знову їх побачив. Так! Це не було марення, чи самообман. Ледь помітна світла смужка тягнулася вправо, а потім вверх, в темінь.

   “А ось тепер у мене є маленька перевага”.

* * *
 

   Іман видерся вверх по камінню і тепер продовжував іти вологим піском. Ріка залишилась внизу, тут було вище і світліше. Ветеран відчув впевненість – тепер опонент не зможе накинутися зненацька. А він – зможе. Хоча ворог всіляко плутав сліди, намагався не залишати більше відбитків взуття на піску.

   А ниточки не бажали проявляти себе яскраво, як це було сьогодні в джунглях. Вони то згасали, то знову з’являлися, миготіли різними кольорами. Потрібна була концентрація, воно й не дивно. Але зосередитися було важко. Іман знову відчув, що змучився. Вухо після ритуалу вже не боліло, та й лезо ворога не залишило на грудях відчутного сліду. Брала верх саме втома – вони з Даніелем подолали довгий шлях ще недавно, і точно не так ветеран уявляв собі сьогоднішній день. Він вже давно не їв та не пив.

   Ага, отже ворог вибирається наверх, хоче покинути печеру. Вирішив піти таким шляхом. Ну добре. Іман видерся ще вище; це переслідування потрібно було завершувати. Ветеран знову побачив блакитні ниточки, вони буквально за рогом зникали. Дуже близько. На кілька секунд ниточки зникли. А коли знову з’явились – ворог був вже тут.

   Убивця спробував збити чоловіка з ніг, але той різко вдарив ятаганом назустріч і влучив. Щось блиснуло зліва – Іман пригнувся. Лезо ковзнуло поряд. Щось зашурхотіло зліва – і безліч швидких ударів посипалося на Імана з неабиякою злістю та відчаєм. Цього разу відступав уже він. Декілька разів леза клинків боляче різанули передпліччя та пальці руки. Ворог продовжував атакувати – Іман відступав, тримаючи оборону. Він знову спробував сотворити простеньке заклинання, але не встиг. Клинок вдарив в ліве плече і пекучим болем ковзнув по обличчю.

   Хустину перекосило набік, з лоба швидко полилася кров. Видимість і так була погано, а зараз – і поготів. Рятуючись, Іман провів декілька відчайдушних контратак, і знову влучив. Від утоми його рухи втратили грацію та точність. Однак і душогубові дісталося, тому що той знову зник. Ветеран швидко стягнув хустку з голови, протер нею обличчя та викинув. З плеча також текла кров, а поранені пальці правої руки ледь втримували ятаган.

   Вони помінялись ролями. Іман намагався вилізти на світло, повернутися назад в джунглі, оскільки тут було два шляхи, або знову вниз, в темноту, або наверх. Він старався не втрачати жодної секунди. Долаючи гострий біль та власну виснаженість, ветеран зосередився на тілесних відчуттях. Пропустив через розум біль у плечі. Глибоко ж його дістав клинок… Іман напружив волю та проговорив подумки заклинання відновлення. Воно належало до магічної школи життя і повинно були трохи затягнути рану. Додати сил, повернути твердість до рук.

   Сірий морок печери пробив вогник. Заклинання почало діяти, а Іман продовжив видератися вище. Він знав, що ворог зовсім близько і скоро знов нападе.

   Нарешті діставшись наверх, Іман пройшов ще десяток надзвичайно довгих метрів, повних страждань, і опинився в епіцентрі страшенної бурі. Вийшов з печери на білий світ.

   Джунглі заливало водою, дощ наче не падав, а стояв суцільним муром. Навіть небес не видно. Знову загуркотів грім. Душогуб Ордену теж з’явився позаду, він більше не ховався. Теж виглядав кепсько та рукою тримався за правий бік. Кульгав. І тепер Іман міг краще розгледіти опонента – цей чоловік був трохи молодшим, одягнутим у чорну броню та темний плащ з капюшоном. Все це була настільки брудним, що вгадати початкові кольори було неможливо.

   Очі близько посаджені, здається каро-зелені. Широке підборіддя, що випирає вперед. Погляд – байдужий, так дивиться він, наче через товсте скло. Такого побачиш в натовпі, то й уваги не звернеш. Іман повинен був бачити очі ворога та його лице. Цьому навіть буря не завадить. Попереду їх жде смертельний двобій.

— Віддай артефакти і йди! – Крикнув Іман, поки грім знову не вдарив на небесах.

   Звичайно, що ветеран не думав відпускати ворога. Просто намагався пустити тому пилюку в очі. Відволікти. Відчути його.

   Убивця зробив декілька кроків вперед. З його тіла текла кров, на сорочці виднілись бурі плями. І це тішило.

— У мене інша пропозиція. Розкажи про артефакти. Розкажи, що робив Канітар у тому домі? Чим ви займались? Скажи, і я збережу твоє життя.

   Он як. Отже, душогуб Ордену й сам не до кінця розуміє, що забрав. Тепер намагається збагнути.

— Ти збережеш моє життя? – Іман посміхнувся. Кров продовжувала стікати з лоба, але теплий дощ швидко змивав її геть – Дивись власне не втрать, шакал!

   Ветеран зібрався з силами та розпочав свою останню атаку. Знав, що на ще одну сил не вистачить. Рука вже ледь тримала ятаган – він наніс декілька повільних ударів, і знову влучив. Шкода, що дотично. У ворога бризнула кров.

   Обидва чоловіки були знесилені, їх бій не виглядав красиво, а нагадував скоріше брудну метушню посеред болота. Опонент втратив рівновагу в один момент. Іман знову спробував вдарити, але душогуб відбив ятаган одним кинджалом, а другим ледь не полоснув ветерана по горлянці. Всього на якийсь сантиметр прогадав.

   Ятаган випав з рук, поранені пальці більше не могли утримувати зброю. От і все. Спробувати відступити? Перехитрити хижака з кинджалами? Іман швидко збагнув, що не встигне. А от зробити те, чого опонент не очікує – варіант. Ветеран як міг стиснув кулаки і не втрачаючи жодної миті кинувся на убивцю. Кинувся не бездумно, а перш за все відхилив корпус вбік, щоб прибрати голову з лінії атаки. Наніс прямий удар лівою рукою прямо в носа опонента, одразу змістився в бік. І не встиг, тому що одночасно з цим – відчув, як ворог б’є його кинджалом в тулуб.

   Іман переніс вагу тіла на ліву ногу і вдарив боковим справа. Втрапив у скроню. Разом з цим – лезо ворожого клинка впилося в груди, але чоловік зміг перехопити клинок. Далі він штовхнув душогуба вперед, той ледь не покотився вниз. Один з клинків вилетів кудись в траву, другий – впав додолу.

   Лівий удар знизу теж пройшов добре, прилетіло прямісінько в щелепу. Усі удари досягли цілі, вбивця був ошелешений та ледь не впав додолу, впустивши з рук обидва свої кинджали. Іман майже зміг здійснити задумане, от тільки внизу живота тепер лилася крок. І таку кровотечу він вже не зможе зупинити самостійно.

   Іман не думав, що буде далі, чи як рятуватися. Він відчував, як болить тіло, як струменями тече кров з нової рани, і розумів, що це – кінець. Сили закінчились, як фізичні, так і ментальні. Душогуб Ордену злобно виплюнув червону слину на землю та почав бити у відповідь.

* * *

   Вже скоро ветеран опинився у багнюці, а над ним повисло закривавлене лице убивці. Іман відчував, як залишки життя покидають його, в очах почало темніти. Наче дух віддалявся. З неба лило так, що годі було й очі розплющити – їх відразу заливало.

— Що за книга була у Канітара? Що ви робили в тому домі? Говори!

   Важкий кулак боляче ударив по обличчю, далі ще раз. Ворог зміг повернути свою зброю і тепер притискав гостре лезо до горлянки Імана. Проводив свій нехитрий допит.

— Що ви робили в домі Канітара? Чим займались?! Ну?!

   Які відповіді очікував почути цей ручний пес фанатиків з гірського монастиря? Чи цікавила його правда? Навряд. Таким людям правда не потрібна. Вони завше раді почути підтвердження тільки власних думок, чи уявлень. А які уявлення були у цього головоріза? Що всі маги – зло? Що кожен, хто вивчає таємні науки, прагне завоювати світ? Поневолити людей? Отримати всі багатства світу?

— Ми… Шукали сили… Стати сильніше… Могутність… Я… Хочу могутності… Канітар обіцяв… захопити… місто.

   З рота почала йти кров, далі говорити було важко. Стільки болю, стільки люті закипало в серці Імана, стільки незроблених справ і образи. Лють пекла груди зсередини. Не дала втратити свідомість.

   Сила, могутність, захоплення міста. Іман озвучував нісенітниці, які так жадав почути цей фанатик. Така інформація легко впишеться у його світогляд. Адже так воно і є, правда ж? Зібралося більше десятка хворих на голову молодих і не дуже людей, і вирішили за допомогою магії королями стати. Зібрати армію і взяти під контроль весь світ. Якось так воно й було, либонь, в голові цього виродка.

   Насправді не цікавила Імана ні могутність, ні примарна влада, ні купи золота у перспективі. А найбільше він хотів повернути свою донечку й дружину. Єдиних по-справжньому дорогих людей, яких забрала епідемія декілька років тому, коли він боронив державу на далеких островах.

   Повернувся додому – а від їх містечка тільки порожні вулиці залишились. Практично всі жителі загинули, а їх оселі розграбували. І померли його кохані дівчатка. Його єдині, його милі посмішки, його причина прокидатися щоранку на тій клятій війні. Чи став би слухати цю історію убивця? Чи потрібна вона йому насправді?

   Дієро Канітар сказав, що допоможе. Що воз’єднання з сім’єю можна зробити, але для цього треба довго навчатися. Канітар говорив, що володіє таємними заклинаннями та знає про речі, якими ніхто не користувався вже декілька століть. Наставник обіцяв повернути його дівчаток за допомогою артефактів. В його плани входило зібрати їх докупи. Тому Іман і повірив чаклунові. Тому й запалився життям у новій родині. Тому так відчайдушно намагався повернути книгу майстра. Адже саме в книгу Дієро Канітар записував усі свої знання та секрети.

   Всі залишки болю та відчаю перетворилися у холодний колючий шар десь під серцем. Йому стало одночасно холодно й гаряче, затремтіли поранені руки, запульсувала в ранах кров, виштовхуючись назовні. На кінчиках пальців почав утворюватися лід, блиснув недобрий вогник в каламутних очах ветерана. І з останніх своїх сил він вдарив нападника. Створив ударну хвилю з льоду та вогню такої сили, що чоловік з закривавленим обличчям підлетів догори та вбік. Його тіло відразу зайнялося біло-блакитним полум’ям, що одночасно і заморожувало, і спалювало.

   Іман незграбно обперся на лікті, перевернувся, сяк-так став навколішки. Піднявся з четвертої спроби. Він бажав зустріти кінець цього протистояння стоячи. Його опонент кричав від болю і тримався за обпечене обличчя. Одяг перетворювався на лахміття та обгорав на ньому, сорочка злізла геть повністю. А ветеран зробив кілька важких кроків уперед, щоб довершити справу.

Виштовхати ворога вниз, щоб той покотився по каменюках зі стрімкого пагорба. Однієї рукою притримуючи рану, а іншу виставивши вперед, він кинувся на убивцю. Той в останню мить ухилився. Не вистачило зовсім трохи. Душогуб вгатив Іману в спину клинок. Після чого вдарив його по нозі, і штовхнув вниз.         

   Іман летів додолу, прямісінько в прірву, на гострі каміння. Згадалося на мить, як він жартома підкидував догори свою донечку, коли та була немовлям. Доця посміхалася – вона завжди знала, що тато її спіймає, і вона не розіб’ється. Чоловік намагався давати малечі все те, чого був позбавлений в дитинстві. Його самого ніхто ніколи не підкидав догори, ніхто не грався з малюком Іманом.

   Все лив з неба дощ, бушувала в небі гроза. Іман чітко усвідомив, що його самого ніхто не спіймає, нічиї руки не врятують його від забуття. За мить до того, як розбитися об каміння та віддати душу небесам, запалений розум ветерана раптом збагнув, що він нарешті зустрінеться зі своїми дівчатами. І весь цей бруд, джунглі, навчання магії, Дієро Канітар та вбивця з кинджалами, все це залишаться десь тут, у каламутних водах після дощу, на мокрій землі безкінечного лісу у світі вічної метушні. А сам він нарешті віднайде спокій.