Раді Вас бачити!

 Розділ 3

   Двоє бандитів дивилися на мене, як вовки здобич. Їхній лідер оглядав мене з цікавістю. Намагався передбачити мою поведінку. Добре, нехай розмірковує. Це додаткові секунди для мене, і моя ліва рука ще трохи наблизилася до кинджала на поясі.

— Ні-ні, такі фокуси не пройдуть. Все давай: штани, плащ, сумка — давай знімай, поки… — Останні слова молодого розбійника вже звучали голосніше та з відчутним тиском. Один з напарників ватажка поклав руку на руків’я свого меча.

— Зараз я повільно дістану гроші, віддам вам все, собі залишу лише трохи на дорогу. Рюкзак мені потрібен, без одягу не виживу, самі знаєте. Не гарячкуйте… — Я намагався заспокоїти бандитів. Зайва сутичка була ні до чого, краще б вони просто взяли свою здобич і пішли. Всі залишилися б цілі.

   Однак трійця була налаштована вороже, простір між нами зменшувався. Хоча з самого початку нашої милої бесіди вже було зрозуміло, чим воно закінчиться; зустріч з такими персонажами посеред відкритого поля рано-вранці не може завершитися інакше. Дарма я себе тішив та обнадіював.

   Не чекаючи поки мене вдарять, я різко вихопив клинок із піхов на поясі та швидким рухом лівої руки вдарив балакучого бандита в шию. Бризнула кров. Грабіжник якось ошелешено сіпнувся, здригнувся, примружив очі. Потім похитнувся й почав падати. Один із його напарників зреагував хутко, витягнув меча. Але я був швидше. Ухилився від удару. Линув вбік. Другий клинок опинився в моїй правій руці. Дешева броня ніяк не затримувала гостре лезо кинджала; я наніс кілька швидких ударів в потужний корпус другого розбійника, той лише встиг зойкнути.

   Третій бандит закричав чи то від люті, чи від страху. З перекошеним обличчям кинувся на мене і виявився несподівано спритним. Він перехопив мої руки, з усієї сили вдарив ногою в сонячне сплетіння, аж перед очима зірки застрибали. Сильні удари посипалися зверху, вибиваючи повітря з легень. Я ледве відштовхнувся ногами від здорованя, не давши йому забити мене в землю. Зміг різко перекотитися вбік, підвівся, жадібно хапаючи повітря.

Один з кинджалів я загубив у траві. Швидко кинув погляд на інших бандитів: той, що балакучий, лежав обличчям вниз нерухомо; один його товариш тримався за бік, намагаючись повзти до мене; другий продовжував кричати. В його руках невідомо звідки з’явилась сокира – він вже замахнувся та був готовий нанести удар. Ухил. Крок убік. Лезо сокири просвистіло повз. Ще крок і ще один ухил; повторно замахнутися грабіжник не встиг, його зупинили удари моєї зброї. Вже падаючи, бандит вмудрився вдарити мене ногою прямо в коліно. В те саме хворе коліно! В те саме коліно, яке, здавалося, вже давно перестало боліти, яке я беріг останні пів року…

   Пекучий біль вибив землю з-під ніг і приголомшив — я впав. Відчайдушно вдарив ворога ще раз. Вцілив добре. Далі спробував перекотитися, але втратив рівновагу й знову опинився на землі. Найміцніший розбійник нарешті затих. Я швидко відсунувся вбік, спробував спертися на лікті — десь там до мене повз останній з нещасливих злочинців. Він от-от повинен з’явитися…

Попереду, збоку… Позаду… Але навколо було тихо. Точніше, я чув лише власне серце та хрипке дихання. Від пекельного болю в коліні в мене на очах з’явилися сльози, але навіть крізь каламутну пелену я розгледів три тіла в траві. Всі мертві. Ватажок помер одразу, вочевидь, другий напарник намагався дістатися до мене, та не зміг, а третій заспокоївся останнім. Я тихо застогнав від болю. Підвестися вдалося лише після кількох спроб.

— Чудовий початок…

   Те, що сталося, було як погане знамення. Зустріч із трійцею розбійників — чиста випадковість, звісно вони могли оселитися трохи східніше або західніше, і ми б не перетнулися. Очевидно, що нападати на каравани у них не було ані сил, ані можливостей. А от грабувати одинаків — справа підходяща. Це не виглядало як спланована засідка. Кульгаючи, я підійшов до переможених ворогів, витер очі від сліз. Подув теплий вітер; потрібно було швидко знайти другий кинджал і йти далі, адже хто знає, скільки головорізів було спочатку, і хто ще може ховатися в тому непримітному будиночку серед кущів.

* * *
 

— ...А монетки в тебе є? – Запитав купець та хитро примружив очі.

— Є тридцять монет, підійде?

— Давай двадцять, добре? Лізь назад. Але ми їдемо тільки до кордону! До країни будемо заїжджати без попутників! Так?

   Чоловік мав виразний південний акцент, але його мова була зрозумілою, хоч і доволі кумедною.

— Так, я зійду біля Межі.

   Це був величезний караван з хорошою охороною. Торговець явно степовик, про що свідчили смуглява шкіра й розкосі очі. Доволі дивно — зазвичай люди степу обирають дещо інші професії, пов’язані з війною, ковальством та охороною. Кочових торговців зі степу я зустрічав мало.

   Мені вказали на один з возів, де сиділо ще троє пасажирів та охоронець. Очевидно, це були такі ж попутники, як і я, а отже, там мені й місце. Обережно, аби не навантажувати коліно, я заліз до возу, зняв сумку й тихо привітався з іншими пасажирами. Сів. Караван знову рушив.

   Навпроти мене — молодий білявий хлопець з лютнею в обіймах, поруч з ним — дві жінки, схожі на матір та доньку, а ліворуч від мене — охоронець торговця, ну і ще якийсь літній чоловік. Судячи з одягу й доволі великих сумок, жінки теж їхали торгувати. Підбирати попутників для караванів було звичним явищем. Залежно від рівня жадібності, торговці брали різну плату за дорогу, але натомість пасажир отримував безпечний шлях.

   Попутників у караванах можна не боятися. Зазвичай. Адже каравани охоронялись так, що навіть найзухваліший або найдурніший грабіжник обходив їх десятою дорогою. Думка про грабіжників відгукнулася ниючим болем у правому коліні. Бійка коштувала мені надто багато. Я завжди старався не допускати зайвих жертв, вони абсолютно не потрібні — потрібна лише конкретна ціль, одна єдина людина, ну або пара. Чомусь я впевнений, навіть серцем відчуваю, що кожна така “зайва” смерть може накликати біду. Вбивство — не те, чим варто захоплюватися. Це просто спосіб позбутися загрози, інструмент очищення.

— А хочете, я знову щось зіграю? — Раптом запропонував білявий юнак — Все одно ж сидимо мовчки. Га?

   Літній чоловік не відреагував, продовжуючи дивитися кудись у далечінь, а одна з жінок, молодша, усміхнулася. Зате заговорив охоронець:

— Ти ж грав нещодавно, відпочити не хочеш?

— Я в порядку, рука в мене натренована, а голос сильний! Тим більше... — Хлопець кивнув у мій бік — У нас новий пасажир, він не чув наших пісень. То як?

— Тільки давай не щось дурнувате, а таке... — Охоронець задумався, підбираючи слова, і багатозначно клацнув пальцями — Щось красиве.

   Музикант зрозумів його та запропонував:

— “Синій Демон”?

— “Демона” можна, нормальна пісня! — Зрадів охоронець — Ніхто ж не заперечує?

   Я кивнув, мовляв, не заперечую, жінки теж були не проти. Дорога далека, а гарна пісня підніме настрій.

— Тільки... треба згадати. Слова не зовсім пам’ятаю. Потрібна підспівка!

— Буде тобі.

   І хлопець заспівав. Спершу справді ковтаючи половину слів, але охоронець дотримався обіцянки, намагався підспівувати юнакові, підказувати текст, хоча зовсім не потрапляв у ноти. Сам власник лютні співав нехай не ідеально, але доволі добре:
 

   На дні пляшки — щастя,
   А в руках — шаблюка,
   Лихих справ я майстер,
   Пройдисвіт та злюка.

   На дні пляшки — демон,
   По жилах тече ром,
   Сині моря колишуть
   Мій корабель з добром.

   На кораблі — монети,
   І діви в морі злот,
   А погані прикмети
   Викинем за борт!


   Розбійницька пісня викликала усмішки на обличчях моїх супутників. Бард намагався співати добре, аж почервонів. Підспівувала й охорона, спершу одна людина, потім друга, третя... Для мене це була чудова нагода поринути в роздуми. Нехай співають. Судячи з легких зривів голосу, блондина так чи інакше скоро попросять замовкнути.

   Трохи перекусивши тим, що недавно купив у Товстуна Гвіна, я прикрив очі й сів у такій позі, щоб бачити все, що відбувається позаду; ніхто нас не переслідував, ніхто не йшов за мною. Дорога звивалася, по боках з'явилися дерева, і десь за годину відкрите поле, де лежали троє розбійників, залишилося позаду. Скоро розпочнуться джунглі і природа навколо зміниться.

   Довго співати хлопцеві не дали – він надто вже напружувався, старався чи то справити враження, чи то в житті був людиною емоційною, все пропускав через себе. Що ж, приблизно завтра вранці я зійду з возу та продовжу шлях пішки. Навіть якби торговець погодився перевезти нас усіх через кордон, я збирався проникнути в Джизз-Ілар іншим шляхом. Головне, щоб не підводило коліно.

   З рюкзака я дістав пов’язку і мазь в маленькому флакончику. Ця крихітна баночка побувала зі мною всюди. Я був у засніжених горах і посеред дикої пустелі. В нескінченних темних лісах, на болотах, серед величних кам'яних будівель міст, і в зовсім маленьких селах, яких навіть на картах немає... Але за всі минулі роки я лише кілька разів користувався цим густим і сильно пахучим травами цілющим зіллям. Запах торкнувся ніздрів та відразу перемістився в думки. Витягнув із пам'яті давно забуті картини. Здається, років сім тому. Вивих плеча... Я намагався згадати деталі тієї ситуації, але мені завадила тиха мелодія струн. Мабуть, молодий бард занудьгував і знову вирішив розважити нас, свою публіку. Цього разу – без пісень, а інструментом.
 

* * *

   Погода для подорожі видалася ідеальною — дув легкий вітер, сонце скромно сховалося за хмарами. Караван рухався не швидко. Воно й не дивно, адже неозброєним оком видно, що з нами їде ціла купа різного товару, дзвінкого посуду найхимерніших форм та розмірів. Опівдні ми зробили велику зупинку. Я обережно зліз з повозки, спробував зігнути коліно — біль зменшилася, я міг іти. Вже добре. Усміхнений торговець-степовик разом з охоронцем підійшов до нашого возу:

— Цілий день вже їдемо, так? У нас є їжа, м'ясо, чай. Треба поїсти — говоріть з Карваком. Так?

   Торговець вказав рукою на досі мовчазного хлопця в шкіряній броні.

— У Карвака є. За монети. Поїсти, попити, сили будуть!

   От що-що, а як отримувати дохід з будь-яких затій, мандрівні торговці знали добре. Чому б не заробити додатково на подорожніх? З іншого боку, поїсти й попити в дорозі важливо. Та й зрештою цей степовик взяв менше, ніж я очікував. Гріх було скаржитися. Я ще раз перекусив, обережно заліз назад до возу і майже одразу задрімав. А на небі тим часом з’явилося більше хмар, вітер став більш різким. Я знав, що до сезону дощів у Джизз-Іларі ще місяць, але всіляко ж буває. Раптом погода вирішить погратися з нами, смертними людьми. Потрапити під справжнісінькю південну зливу геть не хотілося.

   Невгамовний музикант продовжував награвати щось простеньке, охоронці каравану тихо розмовляли рідною мовою. Дві жінки щось майже нечутно з'ясовували між собою. Про що саме вони говорили, я не чув та й не хотілося особливо. Я розслабився. Згодом – побачив перші самотньо стоячі пальми та ліани поміж дерев. На дорозі все більше каменюк, піску, все менше твердого ґрунту.

   Так ми й дісталися до Межі, без жодних пригод. Спека вирішила поки не тішити нас своєю присутністю на вечір, тому й дихалося легко. Коли караван зупинився і я розплющив очі, на дворі стояла темна ніч. Ні світла зірок, ні повного місяця не видно. Лише мерехтить полум’я факелів, створюючи химерні тіні. Отже, приїхали трохи раніше. У возі вже заворушилися інші мандрівники; молодий бард виглядав жахливо сонним і нещасним.

   Я попрощався з торговцем та його охороною, подякував за безпечну дорогу та побажав усім, хто залишився, щасливого шляху й удачі. Зліз додолу і швидким кроком попрямував в бік густого тропічного лісу. Нога майже не турбувала, а залишатися біля каравану ще довше не було потреби; інші подорожні, напевно, продовжать свій шлях разом, прямо до Підземної Застави. Мені ж з ними не по дорозі, і вже за мить я зник у листі кущів.

   Підземна Застава відома далеко за межами Джизз-Ілара. Однак влада сонячної держави вперто робила вигляд, що такого місця не існує, мовляв, усі, хто перетинає кордон, на обліку та під контролем. Кордон — один і суцільний. А ніяких міфічних контрабандистів немає й бути не може! Але в реальності, звісно, вони були.

   І була Підземна Застава — пропускний пункт, форпост, контрольований не дуже законослухняними групами людей. Річ у тім, що навіть чесній особі перетнути кордон зручніше тут, саме нелегально. Без зайвої тяганини, непотрібних паперів, досить швидко й надійно; бандити не були дурнями. Весь процес перетину кордону давно налагодили, встановили таксу за свої “послуги”. Для бажаючих могли підібрати й офіційні варіанти візиту… Тому Підземна Застава вважалася ледь не державним форпостом, добре укріпленим і захищеним. Я ж мав свій третій, особливий шлях.

   Хоча тут ще не водилися небезпечні звірі, а джунглі поки не перетворювалися у непрохідні хащі — бродити вночі серед високих рослин сподобається не кожному. Переходити кордон через печеру з головорізами я не міг. Ці бандити й підпільні ділки, яких багато хто боїться, незважаючи на свій грізний вигляд, часто співпрацюють з владою. Джизз-Ілар давно потонув у хаосі, двозначності, криміналі й нечесно зароблених грошах. Відрізнити добропорядного громадянина від солдата, солдата від найманця, а найманця від шахрая тут завжди було важко. Я ж збирався потрапити до Джизз-Ілара не привертаючи до себе зайвої уваги. Через один непомітний грот, захований у листі. Потрібне мені місце знаходилося кількома кілометрами на захід. Я сподівався, що з часу останнього відвідування таємної печери там нічого не змінилося і я зможу пройти.

   Крок за кроком, обережно ступаючи по вологій землі, я перетинав ліс. Моїм орієнтиром були скелі, що простягалися далі на захід. Якраз і світати почало. З першими променями сонця джунглі теж ожили: з усіх боків чувся пташиний спів, крики, рик звірів. І чого тут тільки не водилося! Проте, місцевість не безлюдна, кордон зовсім близько. Отже, люди ходять. Тому я розраховував уникнути зустрічей з хижаками чи отруйними зміями. Чоботи й одяг поступово намокали через рясну росу. Робити з цим щось сенсу не було, адже попереду мене чекала повноводна річка та напівзатоплений грот. Залишитися сухим і чистим не вийде.

   Цим самим шляхом, вниз по схилу, я вже проникав до Джизз-Ілара одного разу. Тоді таємний грот я знайшов випадково, керуючись своїм чуттям і знаннями слідопита. За минулі чотири роки печера могла обвалитися, її могло затопити, у ній запросто міг хтось оселитися. Ну як би там не було, а я знайду шлях до країни. Доберуся до Тіньового Міста, знайду Констанцію і знищу її. Я збирався виконати своє останнє завдання без зайвих клопотів.

   Грот та печера всередині виявилися незайманими, частину печери я проплив у холодній річковій воді, маневруючи між гострими каменями, частину — проповз у бруді. Місцями пролізти поміж природніми перешкодами було складно. Застрягнеш тут — пропадеш назавжди, і ніхто не знайде, окрім звірів. Я відчував, як каміння дряпає спину та псує мій одяг; за ці роки вузький прохід, яким я повз, став меншим. Тепер я ледве пролазив і розумів, що наступного разу вже доведеться шукати новий шлях. Нічого, не вперше. Дрібні камінчики впивалися в долоні, в кількох місцях я вже порвав штани. Сумку з речами я тягнув поруч, обережно підтримуючи рукою.

   Вузький лаз нарешті закінчився, я виліз, випростав спину. Коліно занило. А чи буде цей наступний раз? Я оглянув свій брудний, мокрий одяг, згадав учорашнє зіткнення з розбійниками; сподіваюсь, що ні. Увесь в багнюці, десь через пів години я вибрався на білий світ. Навколо були лишень джунглі та жодної живої душі. Вже розпочався день. Позаду шуміла ріка. Пам’ятаючи про змій і обережно роблячи кожен крок, я продовжив шлях.