Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 14
На той момент я ще не був посланцем. Переважно працював або в команді з кимось, або зі своїм наставником. Дуже багато часу виділяв різнобічному навчанню: життя рослин і тварин, перебування в різних природніх та соціальних умовах. Спілкування з людьми. Маскування. Ну і звичайно – володіння зброєю. Адже що це за член Ордену, який не вмів би захистити себе?
Молодому мені потрібен був досвід та практика, руки свербіли, а серце жадало пригод. Майстер Джереом мені тоді видавався занудним. Скільки ж можна тягатися з нами, молодими й гарячими хлопцями, та безкінечно навчати нас? Те, що відбулося у Шелфілді сильно повпливало на мій життєвий шлях. Адже зовсім не так все повинно було скластися, як склалось.
Це був перший раз, коли я зіткнувся зі справді могутньою магією, побачив, як діють артефакти та до чого вони можуть довести людину. Чари – справжнє зло; ось який умовивід підтвердила ця історія.
Ми прибули втрьох до маленького містечка в горах майже біля кордону з Сенікарою. Шелфілд потерпав від хвилі загадкових убивств – хтось забирав життя городян та залишав гральні карти на понівечених тілах. Вбивали однаково як підлітків, так і дорослих, як жінок – так і чоловіків. Після п’ятої за рахунком жертви управитель міста особисто звернувся за допомогою до Ордену. Містяни були всерйоз налякані, а Шелфілд почав нести збитки, воно й не дивно, люди ж боялись тепер виходити з дому, поступово зростала паніка. Хто буде торгувати та веселитися, коли такі жахи відбуваються прямо на вулицях?
До чого ж тут Орден? Річ у тім, що після третього вбивства на міських стінах почали з’являтися надписи незрозумілою мовою. Якісь символи, трикутники, кола, квадрати… Рисунки тварин. Це й насторожило міського управителя. Хтось розписував стіни і наче знущався з міської гвардії. Потрібно було розірвати цей ланцюжок кривавих подій, поки ще більше людей не загинуло.
Звичайно, що міська влада мала шляхетну мету – знайти та знешкодити маніяка. Але найбільше управитель Шелфілда хвилювався про власні статки. Він аж затремтів, коли побачив, скільки людей вже встигло виїхати до сусіднього міста, яке знаходилось через сто кілометрів. Це – провінція. Тут зроду жителі не бачили подібних злочинів.
— Ці кретини – Казав він про своїх людей – Здатні тільки п’яниць гамселити та дрібних злодюжок. Не гвардія, а чорт знає що! І розпустити не можу, бо нових людей нема де взяти. Кажу відверто. Ми тут ізольовані від всіх, Шелфілд нікому не потрібен. Тільки нам!
Ми прибули на прийом до управителя відразу, як тільки з’явилися в містечку. Ще навіть з дороги не відпочили. Я знав, що Орден підтримує контакти з впливовими людьми Мірасеї, тому й не здивувався, що місцевий володар звернувся за допомогою до нас напряму. Звичайно – неформально; офіційно жодного Ордену не існує.
Взагалі, були небайдужі люди при владі, котрі допомагали нашому монастирю. Мова ж не тільки про харчування; побут та їжу ми самі собі забезпечували, у нас була власна ферма, поля, городи та сади. Ордену допомагали інформацією, зброєю спорядженням… Про це не говорили в стінах монастиря відкрито, але з часом я переконався, що так воно й було. Взагалі, тішить, що є на світі свідомі люди.
— Нам потрібно повивчати містечко – Зазначила моя наставниця – Ми будемо говорити з вашою вартою, з людьми на вулицях. Дайте розпорядження, щоб нам не чинили опір та щоб йшли на контакт. Інакше ми не зможемо допомогти у розслідуванні.
— Та буде все. Я зберу аудієнцію. Зі всіма поговорите. Мій головний гвардієць, Морт, непоганий фахівець, хоч і дурень. У нього клепки трохи більше, ніж в інших посіпак. На декілька грам всього, але маємо, що маємо. Він все розкаже в деталях. Є ще наш лікар Паул. Похмурий стариган. В мене є підозри, що він чарами бавиться, зілля варить незрозумілі, але не поспішайте вбивати дідугана. Ми тут загнемось без хорошого лікаря. Добре?
— Ми нікого не збираємося вбивати, а навпаки – хочемо вам допомогти знайти убивцю.
Моя наставниця схрестила руки на грудях та проходжувалась розкішним кабінетом володаря міста Шелфілд. Він прикрасив стіни приміщення картинами з зимовими пейзажами, а позаду, одразу за кріслом, красувався його власний портрет. Красива блискуча броня, величезний меч в одній руці, і щит з гербом Шелфілда в іншій. Ну й любов до себе.
Кацу, що теж був моїм супутником, мовчки оглядав кабінет. Як і я. Тому що нам поки було рано щось робити – ми чекали, що скаже наставниця. Та й взагалі хотілось нарешті видихнути з дороги, перепочити, і вже тоді збиратися з думками.
Зима того року видалась напрочуд холодною. До міста я прибув у чорній утепленій броні з хутром всередині. А ще – в плащі темно-зеленого кольору. Намагався захистити обличчя від зимніх поцілунків негоди, сховатися в капюшоні. Не дуже виходило – вітер знаходив підхід до мене, де б я не проходив.
Кацу морозу не боявся зовсім. Воно й не дивно – він був сенікарійцем, хлопець провів третину життя серед вітрів та на морозі, та ще й його батьківщина тут поряд була. Почувайся, що називається, як вдома.
А от снігу випадало мало, він взагалі чомусь не хотів відвідувати людей внизу, як зазвичай це буває взимку. Опадів небагато, а от мороз бив будь-здоров. Та ще й вітер…
Ми заселилися до затишної таверни майже в центрі містечка, нам виділили одразу три кімнати. Звичайно, що безкоштовно, ми були гостями. Заклад пустував; не сезон для подорожуючих, особливо враховуючи останні події в Шелфілді. Ось воно й вийшло так, що в таверні проживали тільки ми втрьох.
З собою ми мали трохи припасів та зброї, а ще - декілька захисних каменів, які мали б вберегти від магічного впливу, якщо з таким доведеться зіткнутися.
Нас нагодували за рахунок закладу – вже не пам’ятаю достеменно, що їв, згадаю тільки, що шмат м’яса я прожовував важко та довго, а гарнір якимось взагалі без смаку вийшов. Наставниця від їжі поки відмовилась. Коли ми обідали – я вже помітив, як вона моя роздумує над всім, що нам наговорив управитель Шелфілду. Вкрай балакучий та слизький тип.
Отже, нас сяк-так нагодували та дали можливість перепочити до завтрашнього ранку. Спершу я вирішив прогулятися містечком, просто подивитися, як тут все влаштовано. Ніколи не бував у Шелфілді.
Кацу я з собою не покликав. Насправді ми рідко спілкувалися з ним в монастирі, друзями не були тим більше. Я б взагалі радше волів опинитися тут не з ним, а з Хотчем. Ох і порозважалися б ми! Навіть наставниця б не зупинила. Бувало ж таке, що обох нас привселюдно карали за різні витівки, дрібні та не дуже. Частенько бувало.
Однак Хотча зі мною не було, а був Кацу. Тому я просто проходжувався містечком наодинці з думками, міряв кроки, намагався не особливо кидатися в вічі місцевим жителям. Поки що я хотів просто відчути життя у Шелфілді. Десь зовсім поряд притаїлось зло. Це зло теж ходить тут, відвідує ці ж магазинчики, напевне ж вітається з іншими жителями та добре маскується. Хто, як, та чому вбиває невинних людей – з цим ми почнемо розбиратися вже завтра вранці. А поки я продовжував ходити, вивільняючи голову від зайвого.
Було вже геть за північ, коли я обережно вийшов зі своєї кімнатки і ледь чутно постукав до кімнати навпроти. Спальця Кацу знаходилась поруч від моєї, а більше в таверні нікого й не було, окрім нас трьох, здається. Тому що я міг чути лишень тишу, коли лежав у своєму ліжку недавно. Власник закладу ще звечора зник десь у внутрішніх приміщеннях за стійкою, та й не показувався більше.
Моя наставниця не спала, я знав. Гестія відчинила майже відразу, і я швидко пірнув всередину темного приміщення. Зачинив двері навіть не обертаючись. Обняв наставницю за плечі і одразу поцілував у теплі вуста, потім в щоку, в вухо. Гестія чекала на мене. Вона почала голосно дихати. Не кажучи нічого зайвого, взяла мене за руки та потягла до вже розігрітого ліжка, в якому ми будемо кохатися до світанку.
Наша маленька історія, що розпочалася ще в стінах Ордену, і тепер тривала вже майже три роки.
* * *
“…Йди далі.”
Я повернувся назад до джунглів і зрозумів, що повзу багнюкою. В одній руці все ще міцно стискаю руківку артефакта. В іншій – ремінь від сумки, і тягну її за собою. Дощ більше не падає. А повзу я вниз по схилу, тому що йти поки не можу. Немає сил піднятися.
Обертаюся на спину. Розумію, що навколо стало темніше ніж було. Сутінки насувалися на джунглі, стрімко вечоріло. Ось я і дожив до ночі. Що буле далі, які хижаки знайдуть моє ослаблене тіло – невідомо.
Прислухаюсь. Зуби цокотять від холоду. Кров наче як не тече більше з моїх ран, хоча біль нікуди не подівся.
— Я… Приймаю… Беру… Дай сил… Ну…
Я пам’ятав, що в голос спілкуватися з артефактом необов’язково. Губи самі продовжують говорити. Холод пече мені тіло, але він же мене й зміцнює зараз. Холод дарує життя. І я продовжую повзти далі, поступово занурюючись у болото.
* * *
В історії нашого зближення не було нічого особливого. Я став її найкращим учнем, а вона – моїм улюбленим вчителем. Гестія не жила разом з нами спочатку, а прийшла до монастиря коли мені було років двадцять з чимось. Казали, буцімто вона власними руками вбила декількох людей, котрих підозрювали у чаклунстві, після чого Орден прийняв Гестію в свої міцні обійми. А от як то було насправді, та чому вона ненавиділа чаклунів – ніхто не знав. Та й хто б посмів спитати?
Практично відразу Гестія вийшла заміж за Вільгельма, нашого учителя ближнього бою. Нам, членам Ордену, дозволяється створювати сімейні пари і сім’ї, хоча жінок, звичайно, тут завжди менше, ніж чоловіків. Однак ніхто не заважав з часом піти у відставку та зайнятися мирським життям в одному з міст, або сіл… Залишалось, правда, ще дожити до відставки.
Вільгельм був чоловіком суворим та злим. Цей сухорлявий тип з довгою бородою мав оманливу зовнішність. Глянеш от так – нічим непримітний чолов’яга років п’ятдесяти. Роботяга. Ну що він може зробити? Однак – міг. Скільки ж сили було в його руках та в тілі!
І ми побоювались Вільгельма ще з дитинства. Особливо – я і Хотч. Якось, коли ще підлітками були, залізли ми до підвалу його будиночку. Вкрали звідти дві пляшечки домашнього вина, яке, до речі, Вільгельм зберігав таємно від усіх. Ось таке от порушення порядку! Як же лупив він нас потім, коли знайшов у полі! Дарма ми намагались сховатись, учитель легко взяв наш слід і з’явився перед нами якраз коли ми вже добряче напилися. Хоча, варто віддали належне, вчитель не став доповідати на нас одному з настоятелів.
Дуже скоро Гестії довірили навчати молоде покоління. Залишалось тільки гадати, як жінка досягла такого рівня довіри; більшість наших учителів були членами Ордену ледь не з народження, а тут – фактично людина з зовнішнього світу отримає такі привілегії. Отже, щось таке зробила Гестія у своєму минулому, що викликало тепер беззаперечну повагу у братів та сестер. Або й взагалі, цьому всьому посприяв її новий чоловік Вільгельм…
Як би там не було, а Гестія виявилась талановитим педагогом. Їй було відчутно за тридцять. Вона напрочуд багато знала про дику природу та світ, була справжнім слідопитом по своїй натурі. Розповідала нам як слухати природу та навколишнє середовище. Як маскуватися у натовпі, як змінювати свій образ за мить та розчинятися в нікуди, коли прийшла загроза. Звучить, можливо, не надто складно, однак до наших уроків входило дуже багато інформації. Ми вивчали історію, культуру, етику, тому що вкрай важливо вміти підтримувати бесіду з найрізноманітнішими людьми. Це – основи маскування.
І не я один почав задивлятись на нову наставницю-слідопита. Дехто зі старших хлопців навіть намагався жартувати з нею, або й компліменти час від часу зробити – однак дуже швидко такі сміливці отримували на горіхи або від самої наставниці, або пізніше вже від її чоловіка, коли ми розбирали прийоми рукопашного бою з ним.
А зійтися з Вільгельмом в поєдинку, навіть навчальному – не кожен здужає. Його невеликі кулаки наче молотки били нас, а хапав учитель руками як лещатами. Потім тижнями фіолетові синці прикрашали наші юні тіла.
— Ніхто з вами панькатися не буде в реальному бою. І ви теж повинні вчитися бити сильно. Будете шкодувати одне одного – привчите вашу руку до слабкості. І у вирішальний момент теж вдарите слабко. Ваш ворог такого вам не подарує – Казав Вільгельм, коли розбив носа Хотчу. Це, власне, коли нам виповнилось вісімнадцять років, він і почав робити свої уроки більш жорстокими. Ми, звичайно, не кожного дня отримували травми та калічили себе, але час від часу вижити в навчальних боях було складно. Особливо тим, хто тренувався недостатньо завзято.
З самого початку я був геть байдужим до науки слідопитів. Поки вона не прийшла. Після десятка занять виявилось, що я теж міг непогано так відчувати наш світ, інших людей. До Гестії про чуття та чутливість нам розповідав майстер Джереом, однак його манера навчання всередині мене не відгукувалась. А от Гестія змогла розбудити інтерес.
* * *
Проводили ми наші заняття не тільки в стінах Ордену – часто відвідували містечка й села неподалік, а бувало що й на тиждень могли відправитись до великих міст, як от Шед, чи до столиці Мірасеї – Іллінбурга; адже щоб добре навчитися відчувати людей, потрібно було серед них знаходитись.
Ми досить тісно почали спілкуватися з наставницею. Я відчував до неї потяг, але все більше проявляв зацікавленість у навчанні, робив це щиро. І така щирість, вочевидь, лестила Гестії. Вона ділилась досвідом, давала мені знання – я охоче їх приймав. Підходив після занять, задавав свої питання. Намагався поспілкуватися тет-а-тет. А коли це ще робити, щоб не привернути увагу братів та сестер? Ото ж бо, що тільки на заняттях та під час навчання.
Також я почав інколи ловити на собі її миттєві погляди. Коли вона нас навчала, чи коли ми просто знаходились поряд. Спершу подумав, що мені здається, і що я сам себе тішу вигадками, але ні. Наставниця таки дивилась на мене, я теж це робив. Спершу відводив очі від страху, проклинаючи себе за легкодухість. Гестія хвилювала мене, викликала трепет в душі.
Врешті, одного разу ми опинилися вдвох. Це теж була таверна, досить схожа на той заклад, в якому ми ночували пізніше, коли прибули до Шелфілду допомагати з розслідуванням убивств. Інші хлопці розмістилися внизу, а от на другому поверсі була лишень моя кімната, та кімната, де ночувала Гестія.
Я був молодим та гарячим, мене часто відвідували плотські бажання. Це нормально – саме тому нас, хлопців, настоятелі відпускали до поселень, щоб ми випускали зайву напругу, трохи відволікались. Звичайно це стосувалось тільки тих, хто сумлінно навчався та працював. Хто заслужив. Але навіть такі розбишаки як ми з Хотчем час від часу виривалися до людей. Жительки містечок неподалік були й не проти з нами зустрічатись. Так, до речі, багато хто з членів Ордену і знаходив собі пару…
Хоча я мав контакти з різними дівчатами час від часу, а тягнуло мене саме до Гестії. Тієї ночі я не міг заснути, мене страшенно хвилювала думка, що ось тут, зовсім поряд – вона. Я сів на ліжку, зрозумів, що не засну. І що або я зараз спробую, або такої нагоди більше не випаде.
Такого мандражу у мене не було ні до, ні після – ніщо мене так не лякало, як Гестія та її реакція. Так відчувалась вершина мого страху й переживань. Я підвівся, почав ходити кімнатою по колу. Врешті – сам на себе розізлився. Та що я за шмаркля така! Що за боягуство? Ну вирішив вже діяти, то дій!
Боятися – нормально, так нас навчали ще з малих років. Всі бояться. Питання в тому, чи станеш ти робити щось з цим страхом, чи спробуєш його побороти та все ж виконати завдання. Чи просто втечеш. Немає нічого гірше, ніж нерішучість та затягування часу. Немає нічого більш руйнівного, ніж піддаватися власному страху. І я розділяв такий погляд. Та й тепер розділяю.
Отже, я все ж відважився. Нехай буде, що буде. Нехай мене виженуть з Ордену, нехай лютий Вільгельм зіб'є мене як відбивну. Сама доля підказку дає – всього лиш зробити кілька кроків, постукати у двері! Врешті, скільки разів я прокручував схожі сценарії у своїй голові…
Я вийшов зі своєї кімнати. Довкола тихо, хлопців внизу теж не чути. Може таємно від усіх купили собі алкоголю трохи, або й взагалі пішли на прогулянку… Я став перед дверима, за якими була моя наставниця. Постукав тихо, ледь чутно. Мною аж трусило від переживань, аж ноги тремтіли. Однак я не відступав, постукав ще раз. Страшно було стояти, вже нехай Гестія відкриє, побачить мене. Хоча б щось нехай відбудеться, лишень би очікування припинилося. А там…
Вона відчинила. Наставниця була лишень в білій сорочці для сну. На мене дивилась з цікавістю. У мене серце до ніг впало, я ледь не знепритомнів від напруги. Це було б зовсім кумедно.
— Що сталось? Ти чому весь червоний, Флоріане?
Я так і не знайшовся, що відповісти. Натомість знизав плечами, ніби винувато. Зробив крок вперед з повною готовністю до того, що зараз відбудеться щось недобре та ганебне. Я отримаю по обличчю, або Гестія почне кричати, або… Ні, галасувати вона не почне. Це не той тип людей. Наставниця скоріше встромить клинка мені під ребра, якщо… Хоча… Думки застрибали як наполохані зайці. Я підступив ближче.
— М-можна зайти?
Гестія глянула мені за плече, побачила, що я один.
— Для чого?
— Ну… Просто.
“Просто!” Господи, який сором. Ні, краще вже нічого не говорити в такій ситуації. Тому я вирішив просто діяти. Зробив ще крок назустріч наставниці. Вона трохи відсторонилась, я зайшов всередину. Тихо причинив за собою двері. Подивився в її очі. Гестія продовжувала дивитись запитально, не дуже розуміючи, чого мені потрібно. Я поклав долоні їй на плечі, нахилився, щоб поцілувати.
— Що ти… Не смій! – Прошипіла Гестія. І заклякла. А я все ж посмів. Поцілував її, незважаючи на страх.
Її тонкі пальці вп’ялися у моє передпліччя, вона спробувала штовхнути мене геть. Я ніжно, але впевнено обняв її та пригорнув до себе. Вткнувся носом у її каштанове волосся. Обережно штовхнув на ліжко та повис зверху.
— Нам не можна. Флоріане…
Я ніколи не любив програвати. А хто любить? Ні під час навчальних поєдинків, ні навіть коли майстер Вільгельм вибивав з мене дух. Завжди вставав та намагався знову. Тієї ночі я теж не збирався відступати. Я цілував її, притримуючи руки та не даючи можливості чинити опір. Хоча наставниця і не поспішала робити це. Спочатку вона просто завмерла, напружилась, і ледь чутно дихала. Наче скувала себе льодом, не дозволяючи проявитися емоціям. Але далі розслабилась. Невпевнено мене обняла у відповідь. Ніби ведучи боротьбу з собою. Зважуючи “за” та “проти”.
— Флоріане… Не треба. Облиш… - Казала вона, але все ж не випускала мене зі своїх обіймів. Я зупинився на мить, щоб спробувати розгледіти і її очі у напівтьмі кімнати, яку освітлювала маленька гасова лампа. Гестія притиснулась до мене сильніше. Торкнулась холодною долонею обличчя та поцілувала у відповідь.
Так ми провели нашу першу ніч. Я не тривожився стосовно шуму, який ми могли створити, адже саме приміщення під кімнатою Гестії не було житловим. І так я покохав цю жінку. Я відчув, як наше злиття змінило все, що було раніше. А повернення до минулого вже не буде.
* * *
Тоді вона дійсно нагадувала непідступний льодовик. А я наче спробував підкорити його. Видряпатись на саму верхівку, ризикуючи зірватись вниз. Холодно… Я розумію, що промерз до кісток. Холод іде зсередини.
Розплющую очі і бачу перед собою вже Констанцію. Молода дівчина здійснює пророцтва у своєму наметі, її охороняє двійко степовиків. Я повинен був убити її та повернутися назад. Мусів виконати особисте прохання Джереома. А що в результаті?
Життя йде тільки вперед, а минуле не можна змінити. Кожне рішення, яке ми приймаємо – незворотне. Вибір – остаточний. Тоді я теж зробив вибір. Зблизитися з жінкою, яка мені дуже сильно подобалась. Можливо якби не цей крок тієї ночі – все склалося б по-іншому. Нам не дано знати всі наші “коли б” та “якщо”. На щастя це, чи на жаль – сказати не можу.
