Раді Вас бачити!

Розділ 17

   Після допиту отця Костянтина нас практично одразу зустрів Морт. Ми з Кацу вже покинули будівлю церкви і прямували назад до таверни, де повинні були про все доповісти Гестії. Блідого послушника вже не було біля храму, а отже він пішов геть, не став повертатися до священника. Та й не зміг би, адже церкву ми зачинили, і зачинили серйозно. Нам взагалі потрібно було поводитися так, наче нічого поки не знаємо. Все як зазвичай.

   Морт вигулькнув нізвідки.

— Ей, хлопці…

   Ми з Кацу зупинилися. Начальник гвардії був один, виглядав розгублено. Все руки потирав, наче замерз. Ґудзик криво защепив…

— А де ваша напарниця? Я б хотів побалакати.

— Ви все можете і нам сказати, пане Морте – Кажу я гвардійцю та обережно дивлюся навкруги. Порожньо. Чим ближче до вечору, тим менше людей на вулицях, тому що всі бояться. Тут, в горах, взагалі швидко сутеніє, а зараз надворі зима.

— Вона ж старша у вас, так? І ми з нею говорили більше. То де я міг би знайти Гестію?

   Кацу глянув на мене, я – на нього. Ми дізналися дещо дуже важливе, тепер воно тиснуло на нас, та займало весь простір в голові. Ми хотіли повернутися назад якнайшвидше, щоб не витрачати час.

— Йдемо з нами. Ми повертаємось до таверни, наша наставниця повинна бути на місці – Запропонував Кацу. Я ввічливо посміхнувся, і ми пішли. Морт – слідом за нами. Містом проходжувались самотні патрульні, мені вони видавалися геть сонними та не готовими до бою. Як можна виглядати так розхлябано, коли у вас під носом в будь яку мить може відбутися нова спроба убивства?

   Безхатьки на перший погляд нічого не боялися. Ходили вуличками, голосили. Не було їм куди податися, по-правді, не мали вони прихистку. Та й не так вже й багато безпритульних жило у Шелфілді. Потенційні жертви убивці. І куди їм подітися?

   Ми пропонували управителю влаштувати засідку, спробувати задіяти приманку. Та будь хто з волоцюг би погодився за тарілку теплого супу побродити вулицями вночі в тих місцях, на які б ми вказали. Але на таку ідею ми отримали відмову. Люди, мовляв, і так налякані, то для чого створювати нові підстави для пліток? І ризикувати життями не можна! Навіть якщо це волоцюги, чи п’янички без домівок.

   Спершу ми з Кацу запропонували Гестії не слухати управителя, а робити так, як задумали. Але наставниця пояснила, що Орден очікує від нас певної субординації та підпорядкування відносного володаря цього містечка.

— Важлива він шишка, хлопці. В місті ми можемо собі дозволити певні речі, але ми не можемо йти всупереч заборонам.

   Отже, залишалося вибудовувати плани, які б не викликали у володаря супротиву. Ми вже почали думати про те, щоб у ролі приманки виступив хтось із нас. Коли ми були з наставницею удвох, в одну з ночей, я озвучив, що категорично проти, аби Гестія ризикувала собою щоб виманити убивцю. Я пригорнув її до себе та цілував в голову, а вона гладила мені груди. Руки у наставниці завжди холодні, але мені цей холод був дорожчим від будь-якого сонця.

   Крізь тоненьку фіранку на вікні я міг бачити, як сніжинки поволі падають на землю, а мороз малює все нові візерунки на склі.

— Дурненький. Думаєш, мене так легко вбити?

— Ні, але не треба цього ризику. Ми можемо зробити це. Я, або Кацу. Можемо підкупити когось з пияків. Або – повій.

— Це швидко передадуть наверх. Милий, ти, здається, не дуже розумієш, я працює поширення інформації в маленьких містечках. Наш самодур-управитель все дізнається практично відразу. Я ж казала тобі – не йдемо всупереч. Мусимо поки пошукати інші шляхи. Ось якщо нічого не буде зрозуміло – тоді вже діятимемо інакше.

— А що ти сама думаєш про це все?

— Я вам все озвучую кожного ранку. Флоріане, давай трішки відволічемося? Я не хочу зараз про це все.

   Я знову її поцілував та заплющив очі. Від однієї думки про те, що Гестія може стати ціллю небезпечного убивці, у мене пришвидшувалось дихання. На мить уявилося мені, як ми вдвох покидаємо Орден та розпочинаємо життя десь далеко від знайомих обличь. Заводимо власне господарство. Невелике. Гестія стала б хорошою мамою.

Дивно, але тоді це вперше я подумав про сім’ю та про те, щоб покинути монастир. Ні з ким поряд я не відчував схожих бажань, тільки з наставницею. Однак я не смів озвучувати їй свої думки. Засміяла б. Назвала б наївним, та й покуйовдила б волосся мені, як це інколи робить.

   Ми ніколи не розмовляли про її чоловіка, про Вільгельма. Що сама Гестія відчувала до нього? Чому вийшла заміж, де вони познайомилися? А що вона думала про наші стосунки?... Якось так повелося, що не піднімали ми такі теми. Спочатку – просто кохалися. Потім спілкувалися про навчання. Про те, як бути хорошим слідопитом, та що це означає; деякі теми ми ще не починали вивчати на уроках, а я вже про них знав.

          А ще Гестія розповідала про рослини. Вона дуже багато знала про садівництво, про фермерство. Я пам’ятаю екзотичні вазони у неї на підвіконні. Наставниця говорила, що ті квіти й кактуси вона отримала аж з далеких островів Делібріну. Що доглядати за ними складно, та й взагалі рости вони відмовляються в домашніх умовах.

Я слухав її, і частенько пропускав повз себе всі ці історії. Все думав поговорити серйозно про наше майбутнє, але боявся. Відчував, ніби можу зруйнувати щось дуже крихте, і ніколи не зможу це склеїти назад. Тому й не наважувався.

   Гестія мала бажання зайнятися садівництвом одного дня. Все руки ніяк не доходили, мовляв. То одне, то інше.

—… і щоб було апельсинове дерево. Обов’язково…

* * *
 

   Врешті, до ідеї з приманкою повернутись ми не встигли. Тому що далі був активний допит очевидців, гвардійців, лікаря Паула, священника Костянтина…

   Чи можна довіряти начальнику гвардії зараз, коли він несподівано сам вийшов на нас? Морт прийшов, та ще й балакати бажає. Можливо, розповість щось? Я вирішив, що спершу переповім Гестії те, що розказав отець Костянтин, а далі нехай наставниця вирішить, чи хоче вислухати гвардійця, чи допитом краще зайнятися нам. З таверни він нікуди не подінеться. Хоча брутальний допит начальника гвардії – подія значуща, потім це могло б вилізти нам боком. Але то все потім… Вбивцю ж треба спіймати зараз. Адже з моменту його останніх злодіянь якраз пройшов тиждень.

   Гестія була на місці, коли ми повернулися. Я відчинив двері до залу таверни, тут як завжди не було відвідувачів. Власник закладу теж десь подівся. Я помітив, що він не дуже то й хоче нам зайвий раз потрапляти на очі. Можливо, чув мою гнівливу тираду стосовно кулінарних навичок та недосоленої їжі.

   Отже, наставниця завершила свої прогулянки містом, вона більше нікого не допитувала. Перед нею на столі стояло декілька аркушів паперу, на яких вона водила пером з чорнилом. Писала щось. Ворушила одними губами, продовжувала думати. Вигляд – змучений. Я обережно увійшов до закладу, а перед цим сказав нашому несподіваному гостеві:

— Пане Морте, я зараз. Зачекайте кілька хвилин. І ми обов’язково побесідуємо!

   Я зачинив за собою двері. Підійшов до наставниці. Вона розпочала перша:

— Ви швидше, ніж воно повинно бути. Щось не так?

— Ми допитали лікаря, там все відносно чисто. Якщо й цікавиться магією, то сам не практикує. Але краще його відмітити.

— Так. Далі?

— Ми говорили зі священником. Допитали, натиснули. Він не відразу почав говорити, а потім розповів. Ну, якщо вірити словам отця Костянтина, то наш маніяк – це його молодий послушник. Звуть його Вінтаріс Далхейн.

   А далі я коротко розповів Гестії все, що нам повідав трохи побитий священник у своєму храмі. Наставниця слухала та кивала головою. В її світлих очах спалахнув вогник.

— Он як. А що Морт з вами робить? Його ви притягнули сюди, а священника – ні?

— Морт сам нас зустрів на виході з храму, попросився до тебе на бесіду. А священник навідріз відмовився йти. Сказав, що йому і його сім’ї кінець, якщо Вінтаріс його помітить разом з нами. Вирішить, що ми все дізнаємось. Тай зараз він боїться.

— І ви його відпустили?!

— Ні. Кацу його зачинив у церкві та залишив зламаний ключ в замку. Щоб ніхто не міг відчинити храм, ні зовні, ні зсередини. Нехай сидить до твого рішення.

— А якщо пожежа?

— Там є приміщення внизу. Як печера. Каміння, не дерево. Навіть якщо завалить його, то врятується.

   Наставниця схвально кивнула.

— Добре. Продумали. Будьте з Кацу готові. Нехай Морт заходить, я вислухаю. Зачекайте на другому поверсі в одній з кімнат. Все ясно?

   Я кивнув у відповідь. Потім підійшов трохи ближче, та тихо спитав:

— Ти їла щось?

— Не хвилюйся, малюк. Я не голодна. У нас багато роботи – Так само тихо вона відповіла мені, щоб ніхто не почув. І майже посміхнулась.
         
 

* * *
 

   Ми з Кацу сиділи у моїй кімнаті та чекали, що робити далі. Поки що наставниця бесідувала з Мортом на першому поверсі. За вікном кімнати – похмура ніч і тихе налякане містечко, яке всупереч здоровому глузду готується до свята.

— Що думаєш? Правду отець сказав? – Почав бесіду Кацу.

— Головне, що він закритий сидить. Ти от щось відчував, коли того хлопця білошкірого бачив, скажи-но?

— Та ні…

— От і я не відчував.

— А повинні б, якщо це правда. Повинні б… – Зазначив я.

   Юний учень священника взагалі раніше нам не потрапляв на очі. Він не був присутнім на аудієнції, яку зібрав тоді управитель, не був очевидцем жодного з убивств, та й взагалі мені здалось, що я його й бачив рівно один раз. Ось тепер недавно в храмі.

   Через хвилини три нас закликала наставниця, і ми спустилися донизу. Морт сидів за столом навпроти Гестії та якось крадькома дивився.

— Пане Морт, а тепер те ж саме, але в короткій формі моїм хлопцям можете розповісти?

— Та для чого? Я ж вам сказав.

— Я вам за це вдячна, але ми проводимо розслідування разом з Флоріаном та Кацу, тому вони повинні мати всю ту ж інформацію, що і я. В невикривленому вигляді.

   За вікном розпочалась якась завірюха без снігу, почав завивати вітер. Коли чуєш таке надворі – завжди хочеться опинитися десь в теплі та спокої. Ніяк не в цій таверні. Начальник гвардії засопів, але все ж почав говорити.

— Ну… Я хвилююсь за свою посаду. Останній рік все йде важко. Управитель на мене зуб трохи точить. Може замінити кимось з наших хлопців.

— Небезпідставно ж? – Підказала йому Гестія.

— Ні, небезпідставно. Я провалив декілька справ. Є проблеми у гвардії… Втратив хват. І зараз… Вбивця на свободі, управителю довелося звертатися до Ордену. Це означає, що я провалився. Ну, я хочу допомогти вам ще чимось, окрім надання інформації. Щоб потім ви замовили словечко перед управителем за мене. Коли все закінчиться. Це мені б допомогло.

— Думаєте, управитель більше довірятиме нам, чужинцям? – Уточнив Кацу.

— Не вам. Ордену.

— Щоб ми могли співпрацювати дійсно ефективно – розкрийте всі карти, пане Морте. Ви ж більше знаєте, ніж казали мені. І можливо ми принесемо одне одному користь. А місту – полегшення й спасіння – Гестія підвела підсумок та запитально глянула на похмурого Морта з підпухлим від алкоголю обличчям.

— Я маю одну підозру, але якщо я її озвучу хлопцям, чи нашому – Морт вказав пальцем вверх – То мене приймуть за психа і остаточно звільнять. Ви отця Костянтина знаєте?

— Зустрічалися з ним – Кажу я – А що з отцем?

— Він ночами ходить кудись на м’ясну вулицю. Ну, де магазини у нас. Один мій хлопець побачив якось, та й розповів. Потім ще раз нічну прогулянку помітив. Я й сам трохи поспостерігав за отцем, а далі мене до себе управитель викликав. Сказав, щоб я не займався дурницями, не розвивав параною, а розслідував убивства.

Нічого навіть слухати не хотів, то я й не наважився йому про свої підозри розповісти повністю. Та й що було у мене, врешті-решт? Слова одного патрульного. Я от нещодавно дав завдання цьому патрульному ще послідкувати за отцем – так він відмовився. Каже, мовляв, не втягуй мене в незрозуміло що. Десь я його і розумію, бо священник у нас в місті – людина недоторкана, свята…

— Хочете сказати, що ваші люди вам не підпорядковуються? – Спитав Кацу.

— Ну буває – Неохоче визнав гвардієць – Я ж кажу вам, що моє становище хитке. Я обмежений в деяких діях. Контроль за мною.

— А чому ви вирішили саме зараз про це розповісти?

— Ну я ж не сліпий. Бачу, що ви копаєте і теж зацікавилися отцем. Отже, маєте привід. І недавно тепер ось побачив, що ваші молодчики до храму ввійшли. Тому наважився.

— Ще щось не договорюєте, пане Морт – Зауважила наставниця – І все таки. Чому ви не вжили заходів? Самі не допитали священника? Ви ж не простий патрульний, ви головний солдат у місті! Кажете, що обмежені в діях. Це як?

   Морт опустив очі, знітився. Було видно, що такі одкровення даються йому важко, не подобалось чоловікові розповідати про свої слабкості та провали чужинцям. Однак не мав він інших варіантів.

— Ну… У мене… Як це кажуть – біла гарячка бувала. Колись. Я деколи бачив всіляке. Трішки дебоширив. Ну злякав деяких городян. Потім це докладали… Я ледве зберіг своє місце. Довго й важко все це виправляв. Але слід у пам’яті людей залишився ж. Коротше, якщо ще один раз я викличу підозри по своїй адекватності, то мене звільнять. Я думаю, що не просто з посади, а взагалі. Тому ось так.

   Картина по-трохи складалась, однак який малюнок ми побачимо в результаті? Чи міг той патрульний, що недавно це ж саме розповідав Гестії, бути у змові з Мортом? Щоб що, щоб навести їх на хибний слід? Підставити священника? Тоді чому ми відчули й самі, що з отцем якийсь негаразд? Чому Костянтин сам розповів про свого послушника? Це, звісно, могло бути частиною якоїсь складної інтриги. Я глянув на Гестію. Вислухавши гвардійця, вона прийняла рішення. І сказала:

— Флоріан, а тепер перекажи, будь ласкавий, все те, що ви самі дізналися у храмі.