Раді Вас бачити!

Розділ 5

   Заснути вдалося тільки під ранок. Ніч я провів у бридкому місці, де збиралися виключно бездомні та каліки. Тут було брудно, снували щури, собаки, голодні коти. До цього закутка навіть міська сторожа не заглядала. Ідеальне місце.

   Та й виглядав я зараз як справжній безхатько: в старому коричневому плащі з каптуром, із перекошеним злим обличчям, кульгавий. І ще в подертих штанях. Цей милий одяг я “позичив” у одного сліпого жебрака, який мав таку ж статуру, як і я, високий та широкоплечий. Образ вийшов чудовим. Я влаштувався в темному закутку біля смітника, де було відносно спокійно, доїв залишки своїх запасів і прикрив очі. Тривожне відчуття вже не турбувало, я спокійно обмірковував свої наступні кроки, обнявши сумку. Добре, що ніхто з інших бездомних мене не чіпав і не намагався заговорити.

   Того ж вечора, незабаром після мого відходу, Кеїша та двоє її супутників зібрали свій намет, склали його та притулили до стіни одного з будинків. Впевнено себе почувають, якщо не бояться, що їхній шалаш украдуть або зруйнують. Непомітною тінню в сутінках я простежив за ними і тепер приблизно знав, де жила дівчина, де найзручніше буде її ліквідувати.

   Кеїша з двома здорованями пішла вглиб району, де жили степовики. Це були справжні нетрі з дуже щільною забудовою. Маленькі одноповерхові та двоповерхові будиночки створювали лабіринт з не дуже добре освітлених провулків. Тут бродило багато жителів степу, але були й зовсім безлюдні, темні куточки. Попри обережність, я все ж привернув увагу молоді. Невелика компанія, очевидно, напідпитку, намагалася покликати мене, щось з'ясовуючи своєю рідною мовою.

   Але я не розумів їх діалект, та й не цікавило мене сказане. Тому я швидко зник в черговому провулку. Я запам'ятав шлях, яким ішла дівчина зі своєю охороною, примітив великий широкий дім, куди вони увійшли. Приблизно можна зрозуміти, в яких умовах жила вона та її охоронці. Однак сама Кеїша виглядала чистою та охайною, запаху поту я також не відчув під час зустрічі.

   Зате смерділо гниллю тут, де я провів кілька годин сну у вбранні бездомного. Втім, до аромату сміття домішувався і запах мазі, яку я використовував для коліна. Дешевий одяг добре вбирав запахи. Зі світанком каліки та злидарі почали розходитися у своїх простих справах, і незабаром я теж піднявся. Тепер я мав зайнятися ділом.

   Пів дня я бродив магазинами, забігайлівками, багато спілкувався з людьми й розпитував про смугляву синьооку ворожку. Щоб розв'язати кілька язиків, я витратив усі свої монети до останньої й тепер залишився зовсім без грошей. Звичайно, людей можна розговорити й без золота, але я не бажав привертати увагу; будь-яка агресія, будь-який гнів завжди повертається бумерангом. Хоча, декому й ласкавого слова вистачало.

   Я відвідував місця, де до цього ще не був. Всі опитані або не мали уявлення, хто така Кеїша, або відправляли мене назад до “Саламандри”. В одному маленькому магазині з випічкою я зміг вкрасти свіжоспечений ягідний пиріг. Хорошим таким шматком я пригостив одну бездомну жінку з хлопчиком на руках. Вона й остаточно підтвердила мої думки:

— Ворожка? Із степовиків? Е-е… Є одна. Точно. Кеїша, здається… Або Каїша…

   Так після кількох годин піших прогулянок і розмов, після того, як я обійшов майже кожен закуток центральної частини міста, вже під вечір, я прийшов до висновку, що та дівчина і є моя ціль. Більше ніхто під опис не підходив, а йти далі до інших районів не було сенсу. Адже серце Тіньового Міста — його центр. Саме тут збиралися всі шарлатани, “маги”, “ворожки”. На вигляд дівчина також повністю відповідала опису майстра Джереома. І інтуїція підказувала мені — це вона. Тож, перекусивши, я вирішив ще раз прогулятися районом степовиків і здалеку поспостерігати за наметом.

   І тоді трапилося те, що змусило мене по-справжньому розгубитися. Вперше за багато років. Я відволікся, почувши гучний чоловічий сміх десь праворуч. В моменті випадково зачепив плечем випадкового перехожого. Ми зустрілися поглядами. Всього секунда. Дуже коротко стрижений, віком — за п’ятдесят. Неголений. Очі — світло-сірі, ніби випуклі, дивишся і от-от вилізуть з орбіт. Обличчя зморшкувате, жорстке. Неприємне. Ще не встигнувши збагнути, що до чого, я різко звернув до сусіднього провулку та притиснувся спиною до кам'яної стіни. Кров ударила в голову. А довкола все ходили люди, настільки різнобарвні, що легко можна було загубитися серед них.

   Я обережно виглянув з-за рогу і, звісно ж, від того чоловіка не залишилося й сліду. Але чоловік був реальний. Привіт з минулого. Мені негайно потрібно було заспокоїтися. Відчуття тривоги стискало горло. Тепер я зрозумів, чию присутність відчував інтуїтивно з моменту прибуття до міста. Дієро Канітар — маг і чаклун; сумновідома особа в великому списку Ордена.

   Років п’ятнадцять тому Орден вийшов на слід небезпечної групи магів. Їх лідер, чорнокнижник Ербін, зібрав групу однодумців. Разом вони досліджували можливість безсмертя. Вивчали таємниці могутності та вічного життя. Вони хотіли перетворити себе на щось більше, ніж прості люди. Приносили в жертву живих істот, завдавали болю та страждань своїми вчинками. Я, Хотч та ще п'ятеро бійців Ордена притисли тоді шайку Ербіна. Ми напали зненацька.

   Тим не менш, маги дали нам відсіч, і двоє наших загинуло. Сам Ербін з усіма послідовниками були вбиті. А одним із поплічників могутнього мага був саме Дієро Канітар. Тільки тоді він ще мав волосся на голові та виглядав свіжіше.

   Те, що я тільки-но бачив саме мертвого мага — було для мене незаперечним фактом. Також я був певен, що Канітар мене впізнав. По його миттєвому погляду я зрозумів, що він також не очікував мене побачити. Але впізнав – попри лахміття, в яке я був одягнений, і каптур на моїй голові. Ми впізнали один одного, хоча минуло п'ятнадцять років. Я відчував це серцем.

   Як Дієро Канітар зміг вижити тоді – питання відкрите. Мене більше хвилювало, чому я зустрів мага саме тут і зараз? Як він пов'язаний із Констанцією, і чи пов'язаний взагалі? Можливо, ця зустріч була збігом? Адже де ще ховатися таким людям, як не в Місті Тіней? Ситуація дивна й незрозуміла. А всього незрозумілого краще уникати. Потрібно якомога швидше розібратися з Констанцією, а далі – повернутися до Ордену. Повідомити, що старий ворог живий. Я дав обіцянку майстру, що відніму життя у синьоокої дівчини.

   Я ще в день до цього прийняв рішення все зробити сьогодні, адже інформації я зібрав достатньо. Джизз-Ілар — це не Мірасея, це не Латтгорн. Тут вбивство якоїсь дівки зі степів навряд чи стривожить міську охорону. Особливо вбивство в глибині заплутаного кварталу.

   На вулиці знову стояла спекотна погода, хмари відступили перед рожевими проміннями заходу. Вечір повільно наближався. Взявши себе до рук і відігнавши дурні думки, я знову злився з натовпом. Але тепер позбутися відчуття тривоги не міг.

* * *

   Кеїша та її помічники легким кроком рухалися вглиб людського мурашника, де жили степовики. Вже майже прийшла ніч. В сутінках навіть таке яскраве місто виглядало непривітно, все тепер набуло однакового сірого відтінку, маленькі будиночки зливалися з міською стіною.

   Вони повторювали свій вчорашній маршрут – я непомітно йшов слідом, тримаючи напоготові кинджал. Незабаром вони вийдуть на невеличкий відкритий простір. Розвилку, де повернуть ліворуч. Там майже немає вікон і горить лише один факел. І от тоді...

   Погане передчуття викликало тремтіння в руках. Ні, я не боявся. Просто шкірою відчував, що я не єдиний, хто ховається в тіні. Пальці пітніли. Все кричало мені всередині: "Прихована небезпека". Але водночас я ще й відчував, що вбити молоду ворожку потрібно саме тут і зараз. Поки вона не очікує на напад. В моєму ремеслі дуже важливо, коли саме ти завдаєш удару. Підібрати момент. Тож разом з колючою тривогою було розуміння, що відкладати не можна.

   Я трохи "зрізав" шлях і тепер чекав, коли три людські силуети з'являться з ледь освітленого провулка. Ефект раптовості це мій козир. Я взяв до кожної руку по клинку, трохи зігнув ноги в колінах. Щойно помітив тендітний жіночий силует, зробив невеликий крок вперед.

   І сам, не усвідомлюючи цього, ухилився від удару. Дерев'яна дубина просвистіла зовсім поруч із моїм вухом. Уважно слідкуючи за дівчиною, я всього на мить втратив контроль за ти, що могло бути позаду. Необачно.

   Щось миготнуло, я вдарив клинком наосліп та змістився. Метушня. Важке дихання поряд. Я хотів зробити ще один рух, але тут щось вдарило мене в плече, потім – в живіт. Я обм’як. Почув дзвін у голові. Гучний такий, наче в самому черепі. І це не був наслідок удару. Якась невідома сила скувала моє тіло та підняла мене над землею. Я не міг рухатися — так і застиг в одній позі. Лише очима намагався знайти нападників у напівтемряві, безпорадно вдихав повітря.

— Так-так, пес Ордену. Ось ти й прийшов. Зараз поговоримо!

   Неймовірним зусиллям волі я повернувся на хрипкий голос і побачив майже лисого чоловіка з виряченими очима. Дієро Канітар власною персоною. З ним — ще кілька людей у таких же дивних безбарвних балахонах. Боковим зором я помітив, що троє моїх “жертв”, Кеїша з охоронцями, корчилися на землі. Їхні тіла ніби були притиснуті донизу. Виглядало як потужна магічна атака.

— Покидьок ударив мене! – Поскаржився хтось із нападників, зойкнувши.

— Ми поговоримо з тобою. І з цією сукою також... Навіщо ти сюди прийшов? За ким ти прийшов у місто!? Кажи!

   Щось блиснуло в руках чаклуна. Куля яскраво-зеленого кольору полетіла в мене. Нового удару я не відчув, але так загуло у вухах, що я закричав. Світ вибухнув болем, усе заповнило яскраве світло.

— За ким ти сюди прийшов!? – Повторив своє питання чаклун. Його голос був єдиним джерелом звуку у цій порожнечі, де я тепер повис.

Він ще щось хотів додати. Можливо, хотів ще раз вдарити, але тут хтось гучно закричав, і я побачив новий спалах. Цього разу — жовтий.

— Чорт, вона вирвалась!

   Ще один спалах. Шум в голові став тихіше, і я раптом зрозумів, що можу рухати кінцівками. Тіло впало вниз. Погано розуміючи, де ворог і що я роблю, різко наношу короткі удари клинками. Руки ніби чужі, слухаються погано. Я якось пересуваюся, плутаючись у власних ногах. Здається, навіть успішно ухилився від кількох ударів. Одного з нападників ударив клинком під ребро. Ще в одного кинув кинджал. Доклав зусилля, щоб влучити. На більше мене не вистачило; я повалився вниз.

— Я ж тобі сказала, залиш мене в спокої! — Гучним сильним голосом заявила Констанція. — Відчепися від мене!

   Крізь нескінченне миготіння різних фігур та кольорів я розгледів, як потік вогню вирвався з рук дівчини та збив з ніг двох нападників. Знову крик. Я відчув запах смаленої шкіри.

— Мерзота... — Просичав чаклун, і я знову відчув, як повітря нагрівається. Щось знову спалахнуло. Здається, охоронці дівчини прийшли до тями. Останнє, що я побачив — як у кількох вікнах засвітилося світло, і хтось, здається, з'явився в сусідньому провулку. Почалася метушня навколо.

   Гул в вухах повернувся, він став настільки сильним, що я остаточно втратив зв’язок із реальністю. Яскраві зелені кулі наближалися до мене з усіх боків, ставали все ближче, ближче. Але ніяк не могли наздогнати. Я віддалався – кулі налижалися. Я хотів втекти, але ноги не слухалися, хотів знову відчути свої руки і зброю, але не не впорався з цим. Все зникло. Я пропав.

* * *

   Не знаю, скільки часу минуло. Здається, мене довго й не дуже обережно тягнули. Чиїсь грубі руки обшукали та обмацали тіло. Недбало притулили до холодної стіни. Перший раз, коли я прийшов до тями, відчув солодкуватий дурманливий аромат. Трави. Один з охоронців дівчини дивився на мене. Я спробував застогнати, але не зміг.

   В горлі ніби кістка стояла. Охоронець кивнув у мій бік і щось сказав на своїй мові. Що говорять степовики – я міг розуміти лиш приблизно. Життя, звісно, багато куди мене відправляло, однак саме в степах я бував рідко. Та й діалектів там стільки, що… Повіки стали важкими, я знову провалився в темряву без сновидінь чи образів. Лишень одна думка жевріла у свідомості, всього декілька слів: “Впустив. Не зміг”.

   Вдруге, коли я відчув, що живу, побачив перед собою обличчя Констанції. Я почув приємний віддалений дзвін. Переливаючі дзвоники, мов мелодія. Дівчина піднесла до мого рота посудину з ароматною рідиною. Дуже хотілося пити. Не можна! Це може бути отрута! Ні! Натомість я всіма силами я витягнув губи назустріч. Тому що розумів, що я на межі. Під час ковтання теплого настою я захлинувся. Пив жадібно. Який прекрасний дзвін! Як же хотілося розчути його краще. Знову розслабитися.

— Хто. Ти. Такий?

   Моя відповідь — мовчання. Тепло поступово розходилося кінцівками, наповнювало пальці. Кожен сантиметр тіла. Дихати стало легко. І дуже приємно.

— Хто. Ти. Такий? Навіщо. Ти. Прийшов?

   Голос звучав як колискова, але я більше не хотів спати. Навпаки, тепер хотілося зловити цей голос, хоч його маленьку його частку. Танцювати, дихати, сміятися під нього. Трохи наблизитися до прекрасного дзвону, пропустити його крізь себе... Питання звучали моєю рідною мовою. Без жодного акценту.

— Хто. Ти? Навіщо. Ти. Прийшов?

   Я — син фермерів, що втік від жорстокого батька.
   Я — сирота, що ніколи не знав своїх батьків, жебракував і був змушений красти.
   Я — дитина пари вчених з Теллана. Батьків убив невідомий…
   Я — безіменний вихованець Ордену.

   Вигадані історії мого життя пролітали перед очима в різних образах. Сніп сіна й сонце. Страх і безвихідь. Сміття. Наукові книги. Усміхнений батько. Калейдоскоп непрожитих доль. Казки. Одну з них я зараз непокірними губами розповідав Констанції. Вона дійсно була впевнена, що трав'янистий відвар допоможе мені залізти до голови? Наївна. Знала б ти, сонце, які чаї я інколи випивав! Ніхто в Ордені не знав. І не треба. Чаї, звісно, не алкоголь, але навряд чи хтось із настоятелів був би щасливим про це дізнатися.

   Хто ж я насправді? Я — посланець. Це титул, звання. Посланець — вісник смерті. Мене відправляють, щоб забрати чиєсь життя, таким чином я залишаю ворогам послання. Мовляв, і до вас дійде черга. В Ордені може бути лише кілька посланців. Вже багато років я був єдиним.

   Хто я? Я — вірний член Ордену. Досвідчений слідопит. Не вбивця, не посланець. Я прибув до Джизз-Ілару, щоб знайти Констанцію — доньку мого старенького майстра Джереома. Він турбується про життя своєї втікачки-доньки, хоче знати, що з нею все гаразд. Старий сподівається, що одного дня його улюблена донька все ж візьметься за розум та повернеться до нього.

   Я прийшов до Міста Тіней, щоб вбити її?
   Ні, я прийшов, щоб допомогти. Я не посланець, я слідопит, один з найкращих.
   Я прийшов, щоб забрати її життя?
   Ні, я прийшов, щоб допомогти. Вберегти від небезпек і вмовити повернутися додому. Майстер Джереом дуже любить свою єдину дитину.

   Це правда?
   Це — правда.
   Як мене звати?
   Моє ім’я неважливе, я ним давно вже не користуюся. Я — посланець. Я доставляю послання. Моє ім’я не має значення...

   Я не посланець, я слідопит. Адже посланець зазвичай несе смерть, а я тут щоб вберегти молоду дівчину та спробувати її повернути рідному батьку.

   Питання повторювалися. Здавалося, я блукаю в мареві. Десь вгорі продовжував дзвонити дзвін. Чи то музика грала? Чи то грав на струнах білявий бард? Перед очима розкинулося безкрає поле, суцільне ніщо. Колись густу траву вкривав іній, було холодно. Сипав дрібний сніг.

— Хто. Ти? Навіщо. Ти. Прийшов?

   Замерзла трава хрускотить під ногами. Від мелодійного жіночого голосу йшло тепло. Хотілося йти за цим голосом, зігрітися трохи, але я знав, що не можна. Стиснувши зуби, я йшов уперед. Раз. Два. Права. Ліва. Пластівці снігу ставали більшими, тіло тремтіло. Права. Ліва. Я відчув вібрацію в грудях. Рот сам розкривався, я чув свій голос, і він ніби належав іншій людині.

— Холодно...

   Я впав навколішки не в змозі йти далі. В очі вдарило чисте біле світло. Де моє тіло? Де мій розум? Де я сам? Гарний жіночий спів. Як же хотілося розчинитися в цих звуках і більше ніколи не повертатися! Горизонт — порожній. Може, залишитися тут, в цьому полі? Але де це "тут"? Нехай дзвін пройде крізь мене і понесе, куди хоче.